зачувши про місяць закопаний під ліхтарем
зривається вітер з весняної пісні на рев
неситим драконом повітря на клапті дере
і падає снігом на кров березневих арен

давай з тої крові відтопимо теплі дощі
мерщій засинай і на линву спинайся мерщій
а я тобі попіл збиратиму з вимоклих щік
як мед бжолярі вибирають із димних вощин

цукрові прогнози згорять у торішній воді
закінчиться линва і попіл і сніг і тоді
відродиться місяць у шрамах як ти і хотів
і ми у зими відвоюємо ластівчин дім

всі кораблі зими стишують позивні
їхні далекий порт кайлом збиває верші
щогли підуть на дно виліпляться на дні
перші весняні сни потім фіалки перші

вилицями штормить репається губа
триборознистий мол чайкою б’ється в небо
час тобі в море йти поки не порубав
дерево забуття вирізане із сепій

Л.Б.

весна часами неначе вірші росте із бруду
скидає потай лускату шкіру-стару полуду
зазеленіли бутони пір’ям латати крила
чому ти й досі сумна зозуле гнізда не звила

блукаєш ходиш не бачиш світу мов окаянна
безрідна дичка тобі наткала хустки з туману
налопотіла гречаних ранків ночей чорничних
а ти зітхаєш і хрестиш гілля три раз по тричі

збери зозуле в торби діряві зелене пір'я
воно співає і не дізнає куди твій вирій
хай поза спину собі шамрають до стерва ласі
іди високо лети далеко не озирайся

а дівчина йшла і несла у долоні півсонця
ліпила півсонце до іншого пів що у небі
ревіли небесні засновані павоттю греблі
хотіли гаряче єство відірвати від себе
та гребені їхні ставали все тонші і тонші

співали вітри в жовторотому гіллі мімози
що перша гроза на розбитому склі танцювала
а дівчина-пісня зганяла громи до кресала
бо їй блискавиць із коси тріскотіло немало
а світ цей молочний з колиски не вийшов і досі

а ти не знав а ти чогось не знав
тобі дощами ткали білі хмари
сто літ і зим
лише коли весна
відтала стежка вірою рясна
щоби світити виходи з тартару

і ти пішов і бовтав ручаї
і слово первоцвітом проростивши
ти вітер пив і хліб небесний їв
птахами сходили у світ уста твої
і досі ти не знав такої тиші

а флюгер і не встиг побути левом –
розвіялися на його щоці
антологічні зграї горобців
а таргани перегвинтили клеми
у до-світи де не рубають кленів
і не інавгуровано людців

не леву не полюється дахами –
перестаріло вклякнув на шпилі
і дивиться як потай кораблі
везуть листи з країни бід і хамів
на виспу снів де хтось когось кохає
а з неба сотня весен до землі

Сонячне світло снується довкола,
навіть земля ще порожня та квола
в передчуванні весни.

Щойно дерева захочуть бриніти,
в забростях новонароджені діти
прястимуть вітряні сни.

Де ти, о весно, озвися, озвися,
ситцевим цвітом і шовковим листям
лоскітно зашелести –

ластівка небо для тебе відкрила
більше несила носити на крилах
наші зимові хрести

сонячне світло проб’ється сліпучим каскадом
аж до софіту здійме пилюгу недоладно
у лабіринті центральної мертвої зони
скинеться рибою злякана думка спросоння

згодом побачиш як шкіра засяє зі споду
потім почуєш: у тілі мелодія бродить
струшує морок морок і меланжеву сажу
«врешті весна» ти подумаєш але не скажеш –

мову твою ще виношує пуплях тюльпана
голос новий ще мандрує гортанним тимпаном
поки земля твоя віддих життя не відкрила
сонячне світло не матиме справжньої сили

тугий гаманець просить посту мон шер до вечері
давай собі купимо щось на подобу торшера
зелений торшер що нагадує манг(р)ове літо
під ним так приємно обом на дивані сидіти

під ним так розважливо книги про вічне читати
годинник-арієць зупинить свої коліщата
на цифрі дванадцять – готичній межі задзеркалля –
зачмихає наша панелька і щезне у далі

а далі почнеться захоплива подорож часом
якісь перехожі вампіри якісь алькатраси
гонитви ловитви предтечі утечі овечі
і так не до речі будильник світанків намече

торшер не світатиме спатиме сном капуцина
гріхи його тінь оминатимуть плетивом синім
коли ми прибудемо зранечку східним експресом
моргне в абажурі зорею приціл смітенвессон

під ліхтарями мокрий сніг
бентежно хлипає вогнями
він радо нам до ніг би ліг
пухнастим плетивом вовняним

якби мороз в очах зими
жалючий морок заморозив
не здогадалися би ми
як тужно снігу бути може

вино троянди епічне демо
лакує нігті богемний демон –
лакуза snobbery pastoralis
містифікатор культмасморалі

ви ще не встигли до неба впасти
як він парфумить піджак смугастий
це ви в тумані недопрозріння
а він чергове обличчя змінить

словам лакричним зав’яже банти:
закотить очі: читали Канта?..
блисне граційно алмаз у зубі:
не може бути
ну що ви
любі

ліпиться місяць тонкими сніжинами
із оксамиту
поки до нього далекого линемо
в сяйві розмитім

пишеться місяць зимовими пензлями
терпнуть білила
ніч заколише сніги щоб не мерзли ми
тишу розлиє

шиється місяць інистими зорями
із переливом
ми його з неба нізащо не споремо
поки щасливі

лети сніжку лети намощуй гілля
яким необережно розрослась
ламай мене реінкарновуй вільною
у час коли весна дерева білить
у пототемний жайворовий час

лети сніжку лети замовчуй вади
студи тату написане вогнем
для певности і спокою заради
допоки знову я себе не зрадила
звиканням до чужих міфологем

яскраве світло ліхтаря перепинатиме дорогу
тобі грудневому в пальто забутому людьми і Богом
а місяць викотить у світ із холостяцького барлогу
вечіркувáтимете у самотині
і більш нікого

у вікнах вигорять слова погаснуть постаті вітринні
і час нічного дзиґаря на сплінній поділці зупинить
щоб пильнувати з висоти залиту тишею долину
а ви із місяцем удвох у змові станете однині

а десь у парку грудень ваш дістане списаний нотесик
щось неминуче і важке червоним лінером підкреслить
затре нечинні імена у неіснуючій адресі
і тричі мовивши «зима» роз’явиться у піднебессі

В розколі повні – щедра заметіль.
Мов аличеве ситцеве пелюстя
латає землю сніг золотоустий,
до узголів’я світу зорі трусить.
Гойдає білу тишу сотня крил.

Полегшу і освячення несе
цей супокій. Це ангельске говіння,
німа молитва херувимських тіней,
луною доторкає до склепіння
найтоншого з моїх опалих серць.

спить хатина твоя у червоних пісках
на далеких чужих берегах
колискову насвистує флейта вузька
евкаліптами сходить перга

я на скелі стою і волосся моє
розвіває мускатний мусон
а воно то лоскоче зіниці гієн
то зринає до тебе у сон

спи собі не тужи хай січуть маяки
всі нордости в примарні світи
я тебе пам’ятатиму саме таким
обіпертим холодним чолом до руки
і приреченим першим піти

Таки прийшла, прийшла. Просила пити.
А води позмерзалися у дзбан,
незграбний, тонкогорлий і надбитий.
На дні перегорілі луски жита...
Ну, раз прийшла, над ним,сердего, стань.

Яка вода – солодка чи прокисла?
Чому не п’єш, коли така снага,
чому ж уста сокрушено затисла,
невже ще сняться чорні коромисла,
покинуті тобою у снігах?

епізодичні постріли у бік
очікуваних пострілів зненацька...
уклався дибки іній чудернацький
на голому гіллі беріз-калік.

розбитий рік – стара уявна цяцька
пускає сум у сотні білих рік,
що видихнуть м’який завійний крик
згубити нас нуртовищем відьмацьким