Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Іванна Яків (1982)



Художня проза
  1. Майже дорослi
    Цікаво , коли ми стаємо дорослими? Тоді коли нам 21? Коли перший раз усвідомили своє буття ?

    Кожен з нас напевно скаже , я вже дорослий , зрілий , за моїми плечима тяжкий багаж життєвого досвіду . Хе , панове , що ж говорити нашим шановним пенсіонерам , що прожили не малий відрізок часу .

    "Я вже дорослий !" - кричить маля на вулиці і тягне свого рюкзака на плечі відібравши його від люблячої матусі...

    "Я вже доросла !" - огризається 15-ти літня дівчина на те що бабуся посварила за цигарку...

    "Я вже дорослий !" - каже юнак своїй матері коли приходить з оббльованою кофтою , ледь тримаючись на ногах ...

    "Я вже доросла ?" - запитує себе дівчина , яка ще не закінчивши освіту , стає мамою...

    Так , ми всі сприймаємо ці слова по своєму. Ми звикли до цього , все наше життя ми перекручуємо на свій лад . Як нам подобається робити так, щоб друзі помітили що ти вже змужнів і в тебе прокльовується біципс, а подруги які тебе переросли , що в тебе теж виросли груди і вони не схожі вже на два прищі. Ми звикли демонструвати свою зрілість , ми спішимо всім довести власну домінантну рису . Хтось досяг успіху в малюванні хтось в майструванні , а хтось табунами за собою водить представників протилежної статі.

    Та проходить час і все змінюється . Не так важливо скільки тобі років . Лякає вже сама думка що ти стаєш дорослим . Тебе вже не так приваблюють гулянки до ранку і розпивання алкоголю в місцевих парках , в обнімочку з незнайомкою ... Не так вже цікавлять дешеві косметички і купа біжутерії яку хочеться понавішувати на себе і ходити як королева балу . Вже не кажучи про забави з молодшими ... Дорослішаємо...

    Та ось у друзів з’являються перші діти , починаєш себе готувати до цієї думки ... Все, треба думати про сім'ю . Діти , дружина , робота . Діти , чоловік , кухня ... Буденність ... Так саме вона нас змушує підходити до всього з байдужістю , з апатією . Вже все нам відомо , вже все пережили , нічим нас не здивуєш.

    З гордістю ми називаємо себе дорослими.

    А ось і діти підросли , перші недоспані ночі , перші слова і перші кроки , такого ще маленького ,але вже рідного і коханого. Що може бути правдивіше за любов дитини до матері? Що може бути коханіше за своє маленьке чудо що змінило твоє життя ? Світ став яскравішим , життя набуло змісту . Ми стали батьками ! Ніхто не сумнівається що ми дорослі і вже ця думка нас не тривожить.

    Діти ростуть , вони вже не тягнуть рук, вже самі бігають і все перевертають . Ваш будинок це живий полігон для ігор , ваша улюблена канапа постійно чимось облита , на ній завжди купа забавок і ви ніяк від цього не можете позбутись , у ванній кімнаті хтось постійно переставляє флакончики з кремами і сам крем постійно кудись дівається. Задоволення від тупотіння маленьких ніжок вже помалу проходить і хоча любов до дитини залишається безкінечною , але перший момент обожнювання вже помаленьку проходить . Виходите на вулицю , молоді батьки катають у візочках своїх немовлят . "Діти!" , ось я доросла людина , а вони ще зелені діти! Якщо б вас обізвали молодою і зеленою , ви б перегризли горлянку!

    Перші вирази "Мамо , я вже дорослий!". Це спочатку вас смішить.

    Це вже вас не смішить а лякає , і з кожним днем все більше.

    Ви вже переживаєте чому ваше кохане дитя не повертається додому. Так, вона вже вважає себе дорослою, але ще така дитина , ось ви в її віці були цілком інакшими. Ви слухали батьків , вчасно приходили додому. Хоча... ну бували таки моменти що деколи запізнювались... Хоча вже й не так рідко , але це були ви , а то ваша дитина , яка не повторить ваших життєвих помилок, ви цьому завадите і допоможете в скрутну хвилину.

    Ось прийшов, штани роздерті, кофта на виворіт, ще й синець під оком . Очі б не бачили, серце б не боліло . Дитина що тут скажеш. Хочеш допомогти, взнати що сталось, поспівчувати . У відповідь "Я вже дорослий ,сам розберусь, не втручайся!", і гуркіт дверей. Та що ті діти розуміють, що він собі думає, хіба так з батьками можна?

    Перший хлопець, хм, прищава фізіономія, сухе, патлате, не брите ... Жах ! Видавлюєш "Було приємно познайомитись." і в шоці йдеш на перекур. Непомітно для себе скуривши пів пачки цигарок , розумієш що потрібно діяти, а то може бути біда. "Мамо пішла ти знаєш куди!" . Так донька вже тебе не слухає , а ще недавно це миле дитя протягувало до тебе рученята і казало "Агу!" , а вже сама скоро буде няньчити своє. Так перші невдачі в коханні приносять біль не лише дітям а й батькам . Потім вони зуміють це приховати за ширмою своєї самостійності, а зараз ще можна побачити їхню душу, хоча вони вже нічого вам не говорять. Діти, де вас подіти...

    Ти отримав почесне звання дідусь! Вітаємо ! Друзі вдосталь напились і наїлись , а ти стараєшся залити горе . Всі радіють , тобі теж радісно що ти вже дід, але саме слово дід ! Ти вже не просто чоловік, не просто батько ти вже почесний грузовик який пішов на списання і ще возиш всякий дрібний непотріб, ти вже не такий важливий, але ще без тебе не обходиться твоє хазяйство. Діти підросли, деколи до них доходять твої слова , подорослішали, але все одно ще діти. Корчать з себе таких панських і розумних, що деколи стає бридко ... це їх так виховала вулиця, єдине виправдання яке ще рятує. Їхні проблеми здаються вам смішними, які вирішуються за пару хвилин, але вас вже не підпускають, ви дід і ось вам внук, няньчи, а ми все порішаємо . Так знову малюк, знову відчуваєш себе молодою . Так ти вже не тільки мама, але й бабуся! Ну юнаки вже не зазирають в твоє вікно, і чоловіки вже не звертають на тебе так увагу, але тобі це вже давно не важливо, в твоє вікно знову завітало сонце!

    Що? На місяць ? Та звичайно, їдьте, з малюком все буде гаразд, вас вигляділа то що за внуком на придивлюсь. Вкрай не відповідальні батьки. Ми такими не були, все робили самі і тільки в крайніх випадках йшли до батьків, а ці що ось творять? Тільки родили а вже по справам, жах! Який вони приклад дають дитині, ну то дурниця, бабуся тебе виховає правильно, вона вже не зелений підліток і здатна зробити все як найкраще для свого маленького внучка.

    Ноги стогнуть , в голові шумить ... Хех , старість не радість , молодість не вічність ... Як добре це зараз зрозуміло . Навкруги бігає дітвора, та всі вони діти ... Ровесники вже або повмирали, або гріються десь на сонечку, і згадують молодість . О побігла, спідниця до задниці прилипла, труси виглядають, тьфу, що то за мода така, деградація, в роки моєї молодості ніхто це не позволяв. Перестав відчувати себе мужчиною, старий немічний, з жінкою як не дивно все тихо і гармонійно, нема тих молодецьких переживань, нема сварок, тишина і спокій, чому цього не було раніше? Це ж так прекрасно, всі спішать метушаться, а куди спішити , все одно прийде час і всі будете сидіти на лавочках і грітись на сонечку. Добре що голова ще працює добре, є що згадати і що розповісти . Во, лєпший друг з яким виросли разом, вже другий раз за день знайомиться, це спочатку дратувало, а потім змирився, і знаєте є вигода, завжди що не розповідаєш, він каже "Ой так цікаво, розповідаєте, розповідайте ще щось, а то нічого на думку не приходить" ... Хе які там думки якщо мене не пам’ятаєш, а я пам’ятаю. Так це ти поліз тоді на балкон до Лариси, а

    мав я лізти, в мене тоді були брудні черевики і ти обіцяв мене підтягнути, не захотів вимазувати руки . Це я за нею бігав як цуцик, а ти лише заліз на балкон і навіть не зміг виконати обіцянку! А вона якраз вийшла, якби це був я, то б напевно пів дня простояв там і ніхто б не відкрив, а якщо б і вийшов хтось, то скоріш її батько який би нагримав і дав прочухана . Так , тоді ти реалізував те, про що я тільки мріяв! Правда зустрічались ви не довго, в тебе уяви не хватило витворяти щось таке романтичне, тобі більше подобалось посидіти десь в прокуреній забігайлівці і пограти з друзями в карти. Ви розбіглись, а я так і не зміг щось їй сказати. Єдине що втішало, це те що ми сиділи разом , і в один прекрасний день вона намалювала сердечко на парті . Тоді ходив щасливий , байдуже було що в сердечку було вписано слово Роман + Лариса = Дружба ! Розривало від щастя що тебе помітили , ти вже не лише сусід по парті. Цікаво де вона зараз . Останній раз її бачив як вона з сином і чоловіком прогулювались по парку . Так і залишились друзями , хоча і не змогли подружитись на всі сто , вона ставилась до мене дуже добре , але чоловік ревнував і це змушувало тримати дистанцію, хоча й на думку нічого не спадало , радісно коли хорошим людям добре . А потім вони виїхали до батьків чоловіка , там захворів його батько і потрібен був догляд . Більше її не бачив . Так це було перше дитяче захоплення . Дружина буда чимось на неї схожа . Ні я не вибирав подібну , так просто сталось , мабуть що в кожної людини є якась фотографія ідеальної половинки , і ти довго зіставляєш негатив з оригіналом . О Вікторія , моя кохана Віка . Як багато ми пережили . Кохали , сварились , пробачали ... Жили … Ми прожили стільки років , ми стали дорослими , навіть зрілими , так , тепер ми дорослі , ми вже прожили те що можна було , побачили те що змогли , відчули всі барви життя . Моя кохана Вікторія , який я щасливий що я ще поруч. Моє серце вже не справляється і постійно поболює , і я відчуваю що вже не довго буду бачити твої очі . Так, ті самі очі . Мабуть що саме важливе це очі людини , вони не старіють . Вони такі ж красиві і усміхнені, як і в той день коли я перший раз тебе зустрів. Я не пам’ятав твого обличчя, але твої очі відразу викарбувались в моїй свідомості і завжди переслідували, ні супроводжували мене всюди. Я щасливий, в нас чудові діти, які ще хоч і молоді й зелені, але вже можуть за себе потурбуватись, в нас величезна кількість спогадів і хоч не всі вони приємні але б нізащо не поміняв їх на інші. Так можливо не все йшло гладко, але життя завжди вас підтримувало і ви як крига завжди спливали, тому що були поруч і підтримували один одного. Жаль що прийдеться тебе покинути, ти ще молода і красива, а я вже розвалююсь ... Не знаю скільки Бог мені ще відміряв, але я хочу провести цей час тільки з тобою.

    О дід знов дивиться на мене як в юності , мені так подобається цей погляд . Він стає молодший на років 20 . Відчуваю себе знову молодою і привабливою, хі. І як йому все розказати. Він ще ось такий міцний і мужній, а я вже згорбилась, стала безпомічна, спина не дає спокою, ще й ця пухлина . Лікарі сказали що потрібно робити операцію, але яка там операція, навіщо я вже комусь потрібна , крім Роми ... Як він за мною бігав, як згадаю ... Я жила на третьому поверсі, і біля вікна росла стара акація, він здогадався вилізти на неї і почав помалу добиратись до крайньої гіляки. Я не знаю що робила моя мати з тим відром води на балконі і чому вона вирішила вилити воду через вікно а не злити в унітаз , але мій коханий добряче прийняв душ . І що саме головне, він мав тоді зайти до мене, але вирішив зробити сюрприз. Що ж сюрприз був чудовий. Дзвінок, батько пішов відкривати двері. Я вся красива і намальована... І тут дикий регіт, ну мій батько завжди йому симпатизував, і вони любили травити анекдоти, тому я не дуже здивувалась, подумала що це вони так знову жартують, але сміх не стихав, і коли я почула що і мати хіхікає, то зрозуміла що щось не те ... Так вигляд був у нього чудовий ... Чомусь він мені нагадав кота якого тільки щойно скупали, таке все бідне, нещасне й труситься . Тоді була рання весна і вже хоч сонце пригрівало та було досить холодно. Нікуди ми в той день не пішли. Висушили, відігріли, напоїли чаєм . І оскільки йому було далеко добиратись додому, батьки дозволили залишитись йому в кімнаті для гостей. Ми до 5 ранку сиділи і розмовляли. А

    потім прийшов батько, я його таким злим вже давно не бачила, сказав що все розуміє але пора спати. На слідуючи день я зрозуміла що мої вже все за мене порішили. Хоча я завжди була неслухняною донею, і їхня думка не могла нічого змінити, але я й сама була по вуха в нього закохана, хоча не подавала виду. Я горда і неприступна як фортеця! А потім його забрали в армію. Дурак, він сказав що я його не дочекаюсь, сказав щоб шукала іншого. Для чого? В мені щось поламалось, я не розуміла чому я не можу його дочекатись, всього два роки, його забрали на флот. Спочатку я йому писала, потім після декількох сухих відповідей перестала. Я стала байдужою, мені якось стало фіолетово на почуття, подруги тягнули мене на вечірки і я йшла бо там забувалась. Трішки вина і хороша музика позбавляли мене поганих думок, і я починала миритись з думкою що це все. Хоча я все-таки не змирилась. Я писала листи, хоча їх і не відправляла, і малювала собі його обличчя. Всі фотографії я з гніву спалила, а йти просити у батьків не хватало мужності. Мої постійно дивились на мене якось дивно, з однієї сторони розуміли як мені, а з другої підштовхували, мол життя йде вперед, не зациклюйся в житті багато людей що тебе варті, знайдеш ще свого. Пройшло два роки, і я навіть забула дату коли він мав повернутись, а коли його побачила на порозі то спочатку не впізнала, а потім чуть не впала. Так це був він. І ця наглота полізла до мене з обіймами, я гримнула дверима і закрила двері. Добре що батьків не було дома та й сусідів напевно теж, бо міліцію ніхто не викликав. Погримавши в двері і щось там покричавши все затихло, і я собі поринула в спогади... Навіщо він повернувся, що він думає що ось так прийде мол добрий день я прийшов накривай на стіл... Гад... Ні він цього не діждеться, я не якась там дурочка що буду пригати йому на шию з признаннями що чекала на нього весь цей час, хоча хлопців було повно і достатньо гідних мене ... І тут я почула тріск, так він знов поліз на дерево, дитина. На цей раз він не розрахував що поважчав, та й дерево трохи зсохлось, тріск, гуркіт і тихий зойк. Я вилетіла на балкон і побачила що він лежить на гілляці, розклався зірочкою і посміхається .

    "-Переживаєш?"

    "-Та пішов ти!" - я не мала звички матюкатись, але хотіла сказати тоді багато всього такого що ніколи б не дозволила собі. Роман змінився, він був досить тихим і замкнутим, хоча на друзях тримався достойно, а зараз обнаглів до крайності. То пішов до батька просити моєї руки. Батько з того всього чуть його не відлупцював, благо на флоті навчили швидко втікати. Потім зайшов до матері, та його вислухала і сказала що він хороший хлопець але я його вже давно забула, та й навіщо ворушити старе. Шукай мол щось таке що ти не покинеш. Це все ще довго продовжувалось, мене це спочатку забавляло, потім почало бісити і виводити, він не давав мені проходу, щось там намагався мені пояснити і доказати, я його не слухала. Я була горда і неприступна, а страждання з'їли душу і лишили лише огризок який вже не хотів страждати, і благає щоб його полишили в спокої і дали зациклитись на свої переживаннях. Але в один день все змінилось . До мене завітала Ромина сестра . Ми були знайомі, але близьких стосунків не підтримували. Я відразу зрозуміла що то Рома її до мене послав, і хотіла витурити її за двері, але вона сказала що це її ініціатива, і не може терпіти що брат ходить сам не свій.

    Я сиділа і пів ночі ревіла. Біля мене лежала стопа листів. Тих листів що він писав але так і не відправив. Це були чудові листи, листи зі словами які я так від нього чекала. Це були не просто слова, це була його душа, його внутрішнє я, яке він рідко відкривав людям. Сестра розповіла що коли він дзвонив додому то постійно кликав сестру, ну мол як моя молодшенька. Вона розуміла чому він її кличе, і так мол в випадково розказувала про мене. Служив він далеко і приїхати додому не було змоги. Мені стало його шкода, але злість не проходила. Я б могла зрозуміти, я б могла дочекатись, я б могла все стерпіти заради нього, чому, чому він так поступив, я ж могла просто знайти іншого, та вже могла давно вийти за якогось першого ліпшого , так просто з помсти, просто щоб жити, і доживати віку. Так зараз це здається таким далеким ... Але чомусь цей момент добре

    вкарбувався в пам’ять. Ми більше не розлучались. Ну були там моменти що потрібно було від’їхати на пару днів, а якщо на довше, завжди мандрували разом. Можливо я прожила з ним не найзаможніше і не найвишуканіше життя, і не завжди було все гладко, але ми завжди могли дійти до спільної згоди і якщо траплялись сварки, то це було не надовго, тай забувалось миттєво. Пройшли роки, здавались прошмигнули крізь нас, і відібрали в нас юність, але не відібрали нас один в одного. Наші діти це те що залишиться від нас і мабуть це найкращий подарунок який ми могли залишити нащадкам. Не гроші, ні статки не можуть нам замінити нашої міцної родини, хоча й любим побуянити, але без гіркоти не відчуєш солоду. А скоро пора буде й відходити від цього світу до Бозі , прийде смерть і скаже , "Все бабцю , пішли прогуляймось!".

    Їх хоронили разом, так це рідкісний випадок, мабуть вони заслужили це. Її пухлина мучила з кожним днем все більше, але ця мужня жінка переносила цю біль і завжди всім усміхалась. Навіть її чоловік цього й не знав хоча відчував що щось не гаразд з коханою, але й сам готувався до відходу і був заклопотаний своїм. Він писав мемуари. Він писав довгі спогади про свою юність, про те як йшли його роки в школі в училищі, потім армія, технікум, сім'я, робота, заочна освіта ... життя . Він любив своїх дітей і онуків, і довго описував те як він за ними буде там сумувати і записував свої побажання. Вікторія вишивала рушники та складала їх . Її руки вже ледь слухались а вона продовжувала вишивати. Свої мемуари вона вже написала раніше, і залишила разом з заповітом . А ще томик творів її юності, вона видала одну збірку, але тут народилась доня, і літературу довелось закинути. Вона ховала від дітей збірку, і лише коли лишалась на одинці з чоловіком читала свої твори. Він їх пам’ятав на пам’ять, але робив вигляд що слухає в перше. Це було не важко, він насолоджувався тим що вона писала, і картав себе що не допоміг їй продовжувати друкуватись. Діти не знали про вподобання матері, хоча причин це приховувати не було. Вони просто залишили це для себе, тільки для них двох, це було якесь таке своєрідне таїнство.

    Їх знайшли зранку. Син часто провідував їх, і хоча дружина добре готувала, полюбляв снідати з батьками. Те що готувала мати завжди було для нього вищим пілотажем. Коли він зайшов, він застав батька над дописаними мемуарами, він їх напевно перечитував, і здавалось що він просто заснув над зошитом. Він вирішив його не турбувати і пішов тихенько до кімнати матері. Коли зайшов зрозумів що мати вже віддала Богу душу , кинувся до неї та вона вже була холодна. Рот був привідкритий, та на обличчі була посмішка, вона померла щаслива. Син побіг повідомити батька та він теж вже не піднімав голови. Серце перестало битись десь вночі, мабуть що й померли вони одночасно.

    Похорон був не великий, переважно прийшли старші, і мало вже хто з однолітків могли вистояти ту процесію, але стояли, вони стояли як свічечки, старі, вимучені життям. Їх покинули ті хто давав надію і тепло, та бажання далі чіплятись за їхнє старече життя. Діти та внуки, вони всі були засмучені, хто ридав хто просто схилив голову, та всі вони знали, що вони разом.

    Так вони там були, стояли біля них усміхнені, і тримаючись за руки, вони тішились що всі їх друзі хто мав змогу ті прийшли їх провести, що діти хоч і побиваються але тримаються мужньо. Внучата, їхні маленькі внучата, вони ще не знають і не розуміють що таке смерть, але вони сумують що дідусь і бабуся вже більше не прийдуть. Тепер вони дорослі. Вони прожили все, і знають все. Вони перенесли всі життєві негаразди. І ніхто тепер не відбере від них цього, вони гідно довели що гідні цього звання, бути старшими і досвідченішими.

    Дорослі.

    Шкода, та вони вже не з нами...


    Прокоментувати
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -