Пада, пада дощ на скроні,

У твої й мої долоні,

Залиша свої сліди,

Де ходили щойно ми.



Мокрі люди, бігли всюди

Загинали власні груди,

Запускали парасолі-

Парашути в небеса.



Ми тіла несли у схрони

Під розлогі древа крони

Кидали із уст в уста

Світлі, радісні слова.

Усміхалися асфальти,
Бордів шпальти,
Широченні мокрі пні,
Наші дні.

Перехожі знову всюди,
Непогожий вітер сильний,
Невідомі… погляд, лиця,
Незвичайні… небо, сонце.

Замінили воду, спогад,
Сколихнули пам’ять, струни,
Завершили книгу, простір,
Розпочали новий вирій.

Діти ідуть, оздоблені квітами,
В школу до істини певними кроками.
Ранки, напоєні свіжими росами,
Холодом осені перенапружені.

Дзвоник лунатиме знову для безлічі
Юних голів, з плеч старшокласників.
Розум скрипітиме новими думами,
Давніми віршами, новими текстами.

Стиха сопітимуть юні школярики,
Парти оздобивши книгами, ручками.
І вчителі знову повчатимуть
Новими правдами, старими дошками.

Себе долаючи у вирі почуття, –
Стаєш «Людиною» у морі долі.
В собі збираючи планетні відчуття, –
Біжиш, гартуючись в просторах волі.

Дарма балакають невдахи про життя, -
Тебе не стримати у спробі жити.
Важка банальщина, з початку й до кінця,
В тобі не вимолить потребу нити.

Пройти дорогами пожертви і знання,
Себе довіривши потребам Бога, -
Складна ідилія сучасного життя,
Проста ця істинність, старезно вбога.

Люблю пройтись ідеями у скроні,
Через мости свідомості – до мрій.
Люблю знайти, запилений у скрині,
Складних шарад розгаданий вже стрій.

Люблю пройтись з ідеями у скроні,
Через міста, заїжджені до дір.
Люблю знайти, протоптані у долі,
Стежки думок, прокладені до зір.

Люблю життя, записане у прозі,
Дзвінке, юрке, заштовхане – до сліз.
Люблю світи, застигнуті у фазі
Твердих ідей, закутаних в ескіз.

Не той компот тепер, не той,
Не ті борщі, каші, супи.
Не той народ тепер, не той,
Не ті слова, не ті думки.

Не той жаргон тепер, не той,
Не ті склади, крапки, тире.
Не той прокльон тепер, не той,
Не та любов в серцях живе.

Спокою хочеться,
Та не вічного.
Правди як хочеться,
Та не ситої.

Чесності хочеться,
Та не скутої.
Мудрості хочеться,
Та незламної.

Гідності хочеться,
Та не зайвої.
Простору хочеться
Українського.

Кардіограма – лінія, яма,
Знизу вверх – гордості пляма.
Тонни слів – розуму драма,
Кардіограма – клінкерна дама.

Кардіоїда – крутиться , їде,
Скарга стара – гендерна, знана.
Курка мокра – рана драна,
Кардіоїда – ротора зрада.

Ми хочемо, ми прагнемо,
То дихаєм, то скачемо.
Ми думаєм, ми дивимось,
То смішно нам, то плачемо.

Чи холодно, чи тепло нам,
То сердимось, то любимось.
Чи праведні, чи грішні ми,
То молимось, то каємось.

Нам соромно, нам страшно тут,
То бавимось, то боремось.
Нас безлічно, нас тисячі,
То гинемо, то множимось.

Снігом білим сипле зранку
Білим, чистим, легким, свіжим.
Мерзнуть руки, ноги, щоки,
Тиснуть кроки кризі в боки.

Люди в простір хмари дують,
Топчуть в танці кучугури.
Хмари хмурі, сірі, темні,
Дітям сіють щастя денне.

Сонце кругле, світле, біле,
В хмарах в діри проникає.
Щиру радість, сміхом вмиту,
Людям світлом доставляє.