Старенький Львів прощається з тобою,
В тузі колєга голову схилив,
Покрилось місто зимною журбою…
Стежки останні тихий сніг встелив…
І плаче Площа ринок, оніміла,
Личаків і Пекарська сльози ллють,
Усе навколо з горя геть змарніло…
Чому так є? Чому остання путь?
Не віриться, що того вже не буде,
Веселих жартів, сміху і пісень…
І вже не скажеш: «Львів –то супер,люди!»
Не віриться, що буде світлий день…
Осиротіла рідна Україна
На тисячі життів і ти пішов…
Чому завжди найкращі люди гинуть?
В серцях яких і правда, і любов?
Чому ? Чому руїна-Україна?
Не треба нам проклятої війни!
Мовчать затято чорні домовини…
А в них найкращі дочки і сини…

Уже Святвечір, сину, дочекалась…
Кутя в макітрі, в мисці - пампушки.
Такі рум’яні, круглі...я старалась.
Ваніллю пахнуть так, як любиш ти.
З маленьких літ Різдво – найкраще свято!
Ялинка, і вертеп, й колядники!
Гостей завжди у хаті пребагато!
Синочку рідний, двері відчини…
Ось ти маленький хлопчик- колядуєш,
Ось у вертепі милий пастушок,
А як завзято й весело віншуєш.
Який у тебе гарний кожушок!
Сьогодні ані вісточки, ні слова
Мовчить вороже злісний телефон.
За тебе синку я на все готова,
Та лиш звертаю очі до ікон.
І падаю навколішки, й голошу.
Ісусе, сина з пекла поверни,
Сідаю до вечері й щиро прошу,
Щоб дочекали мирної весни!
Стоять хати, де вічний сум вселився,
У тугу огорнулися батьки,
І до вдови синочок притулився,
І плачуть наречені-пелюстки.
Різдвяна зірко, де ти? Засвітися!
Хай День Різдвяний настає новий!
Дзвінок. Тремчу! Мій любий, озовися!
«Христос рождається,матусю!Я живий!»

Вифлеємська світла зірка
Принесла новину:
«Народилося дитятко!
Божая дитина!»
І радіють ангелята,
Пастушки співають.
Три царі ідуть зі Сходу,
Ісуса вітають!
І зникають на Землі
Горе і незгоди.
Світло сяє у імлі,
У всіх сім’ях згода!
Боже милий, поможи
Дітям-українцям!
Мир на Землю ниспошли!
Розуму чужинцям
Дай хоч трішки,
Щоб з війною
До нас не ходили,
Щоби в мирі геть пішли
І по правді жили!
Щоб раділи матері,
Сестри і дружини.
Щоб вернулись вояки
Додому живими!
Щоб розквітла Україна
Й тебе прославляла!
Щоби в кожній людській хаті
Нова радість стала!
Подивіться, любі мої!
Вже зірочка сяє!
І по славній Україні
Коляда лунає!
В кожнім домі,
в кожнім серці
Христос ся рождає!

Ти для мене - загадка, кросворд,
Лабіринт у житті найкрутіший.
Ти для мене – останній акорд,
Найболючіший і найніжніший…
Заблукала в блакиті очей,
Похитнулась у натовпі щастя,
Доторкнулась до рідних плечей,
Пригубила кохання причастя…
Заціловую радісний сміх
І русяве твоє волосся…
Заховала любов від усіх
В горах синіх, в пахучім колоссі,
Під водою озер та морів,
Між тонесеньким сонця промінням,
В кучугурах торішніх снігів,
Між мовчазним сірим камінням.
Про кохання твоє і моє
Лиш призналась зірковій ночі.
Здогадався ранок про все –
Бо побачив закохані очі…

Ти живеш тим осіннім тангом
Між деревами бурштиновими,
А вони розпустили шати,
Вихваляються диво-обновами…
Виноградником скачуть мізинчики
Сонця трохи уже приблідлого…
І важіють велично китиці
Винограду медово-стиглого.
І ванільна духмяна грушка
Пахне спогадом на підвіконні…
Все згадалось - твоя подружка
І дитинства маленькі долоні.
Все згадалось - рідна бабуся,
У подолку її - горіхи!
Скільки було тоді надсонця!
Скільки було тоді надвтіхи!
І волосся твоє,що пропахло
Листям лагідним сонцебагряним
Щастя бути у світі щасливим!
Щастя бути у світі коханим!
Знову ця ж мелодія танго
Між деревами бурштиновими.
Як колись на них пишні шати ,
Вихваляються знову обновами…

Погожий день. Яка чудова осінь!
Яка розкішна золота пора!
В очах її легенька мила просинь.
Вона мені подруга і сестра…

Складає тихо листяні узори
На тепле ще від літа полотно,
Десь вдалині жовтіють мужні гори
Мов у старому давньому кіно…

Загралось сонце листячком кленовим,
Шепоче казку теплий вітерець.
Красується намистом бурштиновим
Посланець сонця – ніжний промінець…

Сади... Вони ще пахнуть трохи медом,
Горіхом, що згубився у траві…
Земля вкриває плечі теплим пледом
І гріє руки в теплім рукаві…

Захоплююсь! Яка прекрасна осінь!
Синь з золотом – ліси і небеса…
Магічний спокій – шелест в безголоссі…
Предивовижна є твоя краса!

Небо осінню дихає,
Тихо так, ніжно так…
В унісон із тремтінням
Кленового жовтого листя…

І спокійні байки приколихують
Тепло так, сонно так…
Покриває вуаль все довкола
Осіння імлиста…

Пахне мріями тими,
Які у дитинстві наснилися…
Панна осінь прийшла,
А вони дотепер не здійснилися…

І тікає стежина блакитна ,
Застелена золотом...
Загортаюсь у плед,
Бо повіяло з поля вже холодом…

Ну де ж ти був, коли цвіли ще весни?
І сонце златом сіяло добро?
Коли птахи співали в піднебессі?
Коли в руках ще ніжність та тепло…
Усе неперехресними стежками
Життя водило нас урізнобіч…
Чому не стала зірка поміж нами?
В якусь одну травневу ніжну ніч?
Чому тепер? У замкнутому колі?
Де стіни аж до неба заввишки?
Чому всі кажуть не втечеш від долі?
А я б втекла від неї залюбки!
З тобою! В осінь! В небо! В радість! В сонце!
З тобою! Де кружляє листопад!
В хатинку, де малесеньке віконце,
Щасливо виглядає в тихий сад!

Усе життя живемо на пероні
В очікуванні поїзда свого,
Роки летять – вже посивіли скроні,
А ми все виглядаємо його…
Повз нас проходять тисячі вагонів,
Мільйони доль в щасливому купе,
Повторюємо втомлені й нервові:
«Ще трішечки-і поїзд мій прийде…»
Квиток в руках, уже й не розгледіти:
Потертий номер, станція, маршрут…
І що тепер? І де себе подіти?
Вертатись чи залишитися тут?
Дивакуваті та нещасні люди -
Вагони ЛЮКС примарилися знов...
То ж потяга прогавили, приблуди-
І він собі тихесенько пішов…

Дивні створіння ми - люди,
Бо так звикли до жорстокості,
Що навіть маленький промінчик
Видається нам цілим сонцем.
Не витримуємо,
Алергія на велике сонце…
В натовпі злісних гримас
Побачивши усмішку,
Не перестаємо дивуватись…
Той маленький промінчик сонця
Негайно намагаємось погасити,
А одиноку усмішку перетворити у злісну гримасу.

Так люблю старі, потерті фотографії,
Бо на них прості душевні люди.
Ані фотошопів, ані пафосу,
Що тепер присутній майже всюди.

Цю стару пожовклу фотографію
Я беру тремтячими руками.
«Хто на ній?»–з цікавістю запитую,
Зрозуміло, у своєї мами.

Мама сумно дивиться на знимку цю,
На довірливі та радісні обличчя.
Сльози навертаються на очі нам–
Деякі з них відійшли у вічність.

Згадую свої дитячі роки я,
Земляків простих, привітних, щирих,
Як цвіли сади і колосилися поля.
І безмежно були всі щасливі.

Літні дні, колодязь на подвір’ї,
Хлюпається сонце у відерці.
Циків – найпрекрасніша Земля,
Найрідніша – у моєму серці!

Троянди, подаровані тобою,
В моїх садах давно вже відцвіли,
Та колючки все не дають спокою,
І жаль, і смуток в серце уп'яли.
Безмежнісь геть заплутаних відносин,
Ні ліку їм, ні спокою нема,
Десь за вікном блукає пізня осінь,
Ще кілька днів…і прийде вже зима.
Зима весь світ одягне в свої шати.
Їй байдуже "Кохаю" чи "Прости"
Все сипле сніг...А, може , то початок?
Забудь, не озирайся, тихо йди…
Забудеться. Не буде білих квітів,
Ні суму, ані радості в очах.
Та буде мовчки потайки жаліти
За ніжними трояндами мій сад...

Сонце свіжою хлібинкою
Покотилось над хатинкою,
Засміялося блискітками
І за руки взялось з дітками.

Забавлялось, усміхалося,
До діточок пригорталося.
Потім трішечки втомилося,
У ставку собі умилося!

Придрімало під ліщиною,
Тихо вкрилося периною…
І заснуло собі солодко…
Вийди, сонце, наше золото!!!

Ми без тебе так сумуємо,
Не сміємось, не жартуємо.
І сумує наше літечко,
І сумують в полі квіточки.

Не муркоче сіра киценька,
Похилилася травиченька.
Небо вкрилося хмаринками,
Вітерисько над будинками.

І почуло наше сонечко!
Заглядає у віконечко!
Покотилося хлібинкою
Над садами, над хатинками!

І радіють милі діточки,
Що нарешті тепле літечко!

Скорбить мій сад, занедбаний стоїть…
Все тулиться до білої хатини.
Чоло напружив - щось його болить,
Уже нема великої родини…
І плаче сад, пригадуючи дні,
Коли ним милувались на світанку,
Рожевим цвітом яблуні цвіли,
Господарі гуторили на ганку.
І як в подяку плодоносив він,
Від дарів віття гнулося додолу,
Фруктовий аромат - з усіх сторін,
Медовим щастям пахло все довкола.
Не бігають по ньому дітлахи,
Червонобоких яблук не зривають,
Лише сумні, задумані птахи
Над садом одиноко пролітають...

Я боюся тебе не зустріти,
Переплутати, обминути,
Десь у натовпі не розгледіти,
В твої очі не зазирнути.
Я боюся тобі не пробачити,
Не простити, не усміхнутись.
Все життя викладати невдачами,
А прекрасне усе забути...
Я боюся життя прожити,
Мов у транспорті чи на ринку.
Все питати: «А скільки коштує?"
Чи "яка наступна зупинка?»

Яке то незміряне щастя,
Коли ти мандруєш світами,
Вертатись до рідної хати,
Де ждуть тебе тато і мама!

І борщик в тарілці парує,
Картопля свіженька в сметанці,
І мама мене нагодує,
Коли я із поїзда – вранці…

О батьківський милий пороже,
Ну хто за тобою не тужить?
Я дякую, Господи Боже,-
До мене цей світ не байдужий!

Мене заціловує сонце,
І небо вітає зірками,
Життя усміхається доньці,
Коли усе добре з батьками!

В очах твоїх осіння ностальгія,
Опале листя, вітер та печаль…
Спинити свого серця вже не вмію,
Не пробую, не хочу – тільки жаль…
Жаль тої осені, що золотом розквітла,
Не місто Львів – справжнісінький Едем!
О, море ніжності довкола, стільки світла!
Та ми з тобою в парі не підем…
Кохання грішного осіння насолода,
Ловлю твій погляд пальчиками мрій…
Все як колись...Мені лиш трохи шкода
На півдорозі втрачених надій…

Виріс син і вирушив в дорогу…
Мати залишилася одна…
З нею залишилися тривоги,
А думки, де східна сторона.
З сином мандрували сині очі,
Хата біла й рідне місто Львів!
Як любив він ніжно Україну,
Як він щастя й спокою хотів!
Тільки впав він раптом...
На Донецькім полі,
І прийшли до нього верби та тополі.
І голосить мати в ту тяжку хвилину:
"Сину мій рідненький, моя ти дитино!"
Верби та тополі листям шелестіли,
Із-під Львова пташки рідні прилетіли,
Прикотилось сонце, плаче рідне небо...
Боже, поможи нам у тяжкій потребі.
Можна знищить мозок, розстріляти тіло!
Та не вбити духу й сонця у душі!
"Слава Україні!" -губи шепотіли...
"Перемога наша!Згинуть вороги!"

Збирає червень в миску полуниці,
Нагріте сонцем втер собі чоло,
Блакитні очі – радістю зіниці
Все мружаться на небо...на село...

Садок стоїть- не ворухне, не дише,
Убрав собі намисто з черешень,
Матуся дитинча мале колише,
Наспівує колисанок-пісень...

Малятко усміхається до неба,
І ручки до хмаринок простяга,
Ну що для щастя людству всьому треба?
Щоб було сонце, мати та дитя!

Найгірше чути не те,
Що ти – не ти чи…
Ти в житті робила все не так.
Не заперечення ,
Не виклик, не образу,
Не вибух слів і крику,
Не гніву, не обрубки
Геть безглуздих фраз,
Емоцій дивних…
Не критику, не лайку,
Не вирок в вигляді
законного наказу…
Найгірше бачити не те,
Що зрадили тебе…
І Гетсиманський сад тремтить
І завмирає…
Людина, мабуть, все переживе…
Не пережити щось?
Такого не буває…
Найгірше навіть і не смерть…
Бо кажуть, смерть, -
то зустріч з Богом
Найгірше втратити серед людей себе…
Найгірше… втратити людей у собі…

Осіннє літо п’ятою порою…
Таке байдуже, зовсім непривітне,
Шукає вітер між дерев спокою
І сонце не золотиться, а блідне…
Сумує червень місяцем нелітнім,
Сьогодні днем останнім догоряє.
І небо неспокійне і самітнє
З-за хмар лякливо нишком заглядає…
Земля моя, а чоботи чужинські…
Земля моя, а вкрилась полинами…
Тужливе літо…Сльози материнські…
І плаче Україна за синами…

Дрімає ліс – його зима колише,
Начитує старі-старі казки…
Яка краса! Її величність тиша
Все огорнула в ніжні пелюшки.

Шепочуть сосни - лісові знахарки,
До неба зводять очі голубі,
Забутих предків згадують мольфарки,
Що випливають у людській судьбі…

Насупились важкі сніги довкола…
Служителі країв тепер – вони.
І килимами стелять до престолу
Чарівної володарки – зими.

2013р.