Потерчата висять на деревах
Білі примари
Звисають між гіллям.
Злом.
Потерчата білі
Між гіллям.
Не квітне папороть
Ночі Купальної.
Спалена.
Доторк пекучий.
Зчорніли
Потерчата чорні.
У вогні.
Хитаються на деревах опалених
Ночі купальної.
Де ж вона?
Папороть.

Мороком встелене небо,
Морок спадає на землю,
Літо ховає від ока,
Кулі, що рвуться внизу.
Крає не блискавка хмару,
Рвуться степами уламки,
Доль, що застигнуть у літа
Похолоділих руках.
Літо не стримує сльози,
Літо не випалить лиха,
Тільки оплакати гірко.
Зранений птах.
Морок плете павутину,
Морок - ловець неситий.
Вибратися ще можна.
Як залишити дім?

Дощ розриває слова
Змушує до мовчання,
Цензуровані почуття
Замикають між хмарами -
Мокрим папером.
Розлізлися клапті
Не видно тексту.
Осені палімпсест.
Що написав колись?
Краплі дощу,
Чи сльози упали на лист,
Який не знайшов адресата.
Дощ не читає слова
Кинуті жмутиком листя
Під ноги.

Тим тьмяним довгим коридором
Далеко не втекти,
Навколо стіни
Оточення, облога.
Не здолають волі
Ті лінії прямі,
Що тягнуться кудись вперед.
Кінця не видно
Та зійти не вийде
Із того шляху
Вузького як змія.
Чи довго?
Бо коридор ще виведе на волю,
Хоч би вже вікно
Попереду,
А далі
Буде.

Ронін.
А був же колись самураєм,
За тисячі лі, за тисячі крапель клепсидри.
Тепер без мети
І даремно дрімає катана
При поясі.
Там, де стримить Фудзіяма,
Мріє під хмарами,
Шляху немає
Для роніна.
Безліч доріг
Розстелилося напереріз,
Та немає тієї,
Що поверне звання самурая.
Відраяла воля
Світ.

Малі світлячки
Хороводять довкола ночі,
Маленькі крилята
Тріпочуть між подихом сну
Та безсоння.
Розвіяли задуми
Поруч забутого столу
Із лампою
Так хвилює те світло яскраве,
Що сміє тривожити ніч
І комах,
Які вогник малий,
Та близький
Відшукати не в змозі,
Сліпить їх вогонь
Такий неосяжний, далекий,
Та ближча таки
Небезпека.

Вибило північ на Ратуші,
Прокинулось місто,
Приспане ліхтарями
І кроками перехожих,
Котрі поспішають
Залишити вулиці.
Минула вже північ
Згадала гучно -
Скінчилась доба,
Почався відлік
Сторінки чистої.
Змінить усе
Коло наступне,
Огляду коло
Зірветься з місця
І скотиться з Замку Високого
Вниз.
Всі ліхтарі
Згаснуть вже скоро,
Тільки фари машин
Розріжуть простір
Та вже не сполохають чари,
Що ранок готують.
Збудив місто годинник на Ратуші,
Важко тепер засинати.

Пам'ять малює картини
Колишніх драм
І заступає собою
Безмежний світ,
І зупинити не хоче
Оте кіно,
Що колись я назвала
Своїм життям.
На екрані чужою
Сама собі
І вдивлятися годі,
Та відвести погляд
Несила.
Хіба розбити екран,
Порвати на шматки
Оту картину.
А далі.
Темрява,
Подруга давня.

Дим полину
Просяк гіркотою,
Більше не жалить очі.
Звичка.

Полиновий туман
Застилає обрій
Не видно дороги.
Згуба.

Звичка гірка
Доля лиха
Просякла полином.
Назавжди?

Розвіється дим
Туманом гірким
І увійде в осінь.
Не знайти.
08.06.2017

Порцелянова лялька
З розбитим обличчям,
Крізь тріщини крихітні
Прозирає все те,
Що од світу ховала
В надії що зможе
Зберегти.
Розтрощена тим,
Чого зімкнуті очі
Бачити не хотіли,
Та не стулити їх.
Намальовані.
Поглядом прямо в обличчя.
Кому?
Не шкода
Павутинки на щоці,
Шраму
У ляльки,
Яку розтрощили.
15.05.2017

Порожнє місто
Виглядає розбитими вікнами
Знекровлені вулиці,
Сповнені шурхоту.
Грається вітер?
Чи голос відлунює?
Хто тут колись
Сподівався на щось?
Місто порожнє
Темними вікнами
Видивляється зорі.
Звуки незвичні
Ловить антенами,
Що для людей
Були сповнені гомону
Слів.
Тільки тепер у тій тиші пронизливій
Інша мелодія.
Місто порожнє
Боїться тиші.
18.05.2017

Не варто плести гордієві вузли.
Комусь доведеться рубати їх.
Не гнати час.
А раптом послухає?
Змусити себе не заглядати у кінець книжки.
Її ж іще дочитувати.
Та хочеться порушення.
Навіщо? Спроба?
Щоб не спиняти руху.
Вузлики не сховати на звороті.
Знати нитку.
Впевненості б. Хоч трішки.
Тут і тепер. Сьогодні.
І ще. Дні.
Скільки?
Не час.

Гармоніями місячного пилу
притрушено мелізми.
Так хмариться забрьоханий бемоль.
Що чуємо з під чорних клавіш?
Білі десь запали.
Порушили порядок серед хроматизмів
і пентатоніки взірець.
Серпанок знаної чаклунської сонати
затнув собою ніч.
Не спить лиман
Мандрує в ірій променем печальним.
А нам куди? Туди?
Де ти? Де сни
світанок розбудив?
А думала безсоння.
Знову днем кінець
Мелодії, що зорі тут складали.
Чи ні?

Дівчинко у срібних черевичках,
куди ідеш золотою бруківкою?
Чи справді із золота?
Час позолоту зіб'є.
А що залишається?
Дівчинко у платтячку зі шлярочками,
заховати доведеться їх під грубими светрами,
щоб не почули стукоту серця.
Скільки шлярок обірвано?
За словами заступиш пульсацію очей,
що гаснуть, та все ж посилають останній сигнал порятунку.
Хто прочитає?
Хтось відшукає сліди загублені. Не самотній.
Прийде полегшення?
Приречення.
Зречення.

Шлях дощу стікає небесними краплями,
жебонить дахами, бруківками, вікнами,
відбиває зорі тисячами свічад.
Як ступити на дощовий шлях?
Загубився його початок.
Не видно закінчення.
Протікає своїми струмками.
Такі крихітні краплі плюскочуться закликом.
Куди закликають? Чи почуємо?
Течуть потоки стіною. Зливою.
Несуть за собою хвилини, прощання
безмежним шляхом дощу.
І забуваю спеки від повені,
І здіймаються хвилі повнею.
У моря стікаються ріки,
У морях сльоза розчинить біль.
Понесе у безвість шляхом дощу.

Коливаннями маятник
виміри визначить світу.
Прокладено межі
пунктирною стрічкою,
складено карту.
Маятник стукотом серця
кому зупинити дано?
Схоплено волю в полон
нескінченного ритму.
Одвічно повторено рух.
Запитання: «навіщо?»
Тільки зупинка страшна,
як потьмарення морок.
Стрімко запустимо маятник.
Знову і знову.
Доки є сила, і воля , і знак,
не спинити.
Ніколи.

Все, що могло бути сказано,
змито дощем.
Тихо відносить вода
теплий подих.
Осінь проклала холодну межу
між надіями й мороком.
Мряка хлюпоче між дірами,
чимось наповнити треба.
Сонце здалека згадає про літо,
туманиться світ.
Спроба нарешті вдалася?
Осінь уперто мовчить.
Навіть птаство кудись подалось
у далекі незнані світи.
Звістки не буде.
Блюз надриває гітару.
Марно.
Хмари.