На твоєму балконі ще пахне осінніми соками,
навпіл різаним яблуком, листками до відчаю змоклими.
Тільки ми вже не ті. Ти плинеш новими потоками,
я шукаю себе і пірнаю у драми Софоклові.
Я вивчаю історію, дослухаюсь по кому ті дзвони.
Зрозуміти все силюсь: коли ж обміліло бездонне.
А в загравні часи, коли пада минущість на крони,
обминаю спокусливий вихід зі свОго балкону...
7 вересня 2013

Усю мужність – в набій!
Уже сурми заграли до бою.
У покорі німій
нам не стати самими собою.
Сила славних звитяг
у прийдешнє влилася рікою.
Кров'ю кроплений стяг
наче Сонце встає над тобою!

22 листопада 2013 рік

Залишив свої автостради,
в домівку стару на пораду
як в юності босий зайшов.
Війнуло завершенням саду
і все, що лишилось позаду
наповнило збурену кров.
Роками не рушені книги:
пригоди, кохання, інтриги
в життя прориваються знов.
Платівки відбірні старанно
музичну епоху екранять,
та все ще чекають обнов.
Стареньке слабе фортеп’яно
тебе пам’ята бездоганним.
Це потім ти так охолов.
Життєві стрімкі піруети
були чи падінням, чи злетом -
минуле уже не змінить.
В які ти потрапив тенета?
І тільки батьківські портрети
сльозяться крізь час на стіні…

15 серпня 2013

Будь як природа – простий і святий.
Спрагло і ніжно із вуст її пий,
хоч одну душу на вітрі зігрій,
доки ще дишеш, допоки живий.
В кожного вдосталь є болів і бід
з пальця висмоктувать власні не слід.
Тож не нуди, не плазуй і не ний,
світу подякуй, допоки живий.
Вір, що для тебе доцільне усе,
що благодатне зерно проросте.
Рухайся творчо, коханню радій,
ти випромінюй, допоки живий!

2 серпня 2013

За торжеством чужих містерій
ти підглядаєш через двері
і в кожнім часі, в кожній ері
ти виявляєш шкуродерів,
які у сяйві біжутерій
прокручують старі афЕри -
тихцем грабують мільйонерів
і щі-і-і-льно причиняють двері,
щоб всюдисущі репортери
не підняли нових істерик
про штучність їхніх езотерик
- назавжди зачиняють двері.

2 серпня 2013

Ти не любив анотацій,
кимось означених меж,
правил без варіацій,
самозакоханих – теж.
Тебе на пляжах ловили,
щоб не тікав за буйки,
а ти пручався щосили,
вмить долітав до ріки,
знову «маслав» проти течій,
знову зустрічною мчав.
Як же свідомо й безпечно
ти нас свободі навчав!

2 серпня 2013

Сокровенне у ній збережи,
щоб ти міг з її вуст причаститись
і тоді, як сягнете межі,
за якою уже не зустрітись.
Неповторність її розклади
у душі на своєму осонні,
щоб не плутались ваші сліди,
щоб літа не студили долоні.
Додавай їй натхнення, снаги,
поселіться удвох в її лоні.
А коли вже зайшли у сніги -
ще палкіше цілуй її скроні!
31липня 2013

Палали священні бандури,
а черга косила тіла.
Це люті катівські фігури
примножили звірські діла.
«Відправимо ми до поетів
мислителів і піснярів.
Не буде у етносу злетів -
всіх лірників і кобзарів
згноїть у загальній ямі,
туди ж і поводирів!
Щоб після совєцьких зламів
народ цей уже не прозрів.
Ми витравимо з вас пам'ять,
про спротив могутній Січі!
Над вами хрестів не поставлять,
бо втомляться мертвих лічить.
Занадто багато шляхетних
на вашій землі розвелось,
народу не бути безсмертним!»
Сучаснику, їм це вдалось?

1 серпня 2013

Ми удвох літували останніх три літа,
ми удвох забували міста.
І ти зовсім незаймано, так непомітно
на віки у мені проростав
непідкореним степом і маковим квітом,
буйним духом некошених трав.
Як же в нас вирувало колисане вітром
божевілля нестримних отав!
Ми були вже не друзі, ми стали не діти.
Невимовно жадали вуста.
Та сказати про це ми посміли посміти
в передсмертних спізнілих листах…
22 липня 2013

Жадаєш високих і пафосних слів,
запевнень, що ти єдиний,
що досі до тебе ніхто не умів,
мені дарувать нерозмінне,
що наше кохання за межами літ,
що будемо вдвох до загину…
А я ошелешу: «Коханий, привіт!
В мені росте наша дитина!».
І ти утікаєш, злітаєш з орбіт.
Звичайно, це ж я тільки винна.
І скільки б у мене не вибуло бід,
найперша – невпинна.
21 липня 2013

Не ризикуй своїм міокардом.
Я – поза рядом асоціацій.
У нас дуже різні маршрути і карти,
я пасажир нетутешніх станцій.

У тебе усі мотивовані старти,
обкатані рейки, рівняння на глянці.
Для тебе безглузді спонтанні азарти.
Тож краще тяжій до земних субстанцій.
20 липня 2013

Сиди, моя пташко –
насипали кашки,
хлюпнУли водички,
не рвися, синичко.
А ти усе кажеш,
що пута розв'яжеш,
що прИпнутій важко.
Змирись, моя пташко.
Така невеличка
пташина синичка,
а вперта до краю –
все з рук випорхає.
Затисну долоні –
і будеш в полоні!
Розправила крила
І... серце спинила.
11 липня 2013

О, ГОСПОДИ, дозволь мені сказати,
да так, щоб аж глибинне ворухнулось,
щоб у народу серце стрепенулось
і перестало болісно ридати.
Моєму слову дай снаги торкати
душі людської потаємні струни.
Хай в ній стремління вікове відлунить
і допоможе справжнє відшукати.

Ти не бачиш мене,
хоч проводиш зі мною всі дні.
Ця печаль не мине,
бо насправді ми зовсім одні
серед створених нами ілюзій.
А щоб сенс існування знайти,
за коханих чіпляємось, друзів,
відганяючи страх самоти.

Зверхньо топчеш юний хлопче
найщиріше і святе.
Піде зранена, промовчить.
Вирва з часом заросте
і на місці першоцвіту
вирине нове чуття.
Ти ж не знатимеш де діти
недоречне каяття.
В неї встигло відболіти.
В тебе – не твоє життя…

Нема ні болю, ні жалю.
Лиш світлий смуток на прощання.
Вже не скажу тобі: «люблю» -
сьогодні бачимось востаннє.
Нема прохань і каяття.
Все що було — пішло у Вічність.
Я викрою нове життя
і зшию ще ніжнішу ніжність…

Така розпатлано-тендітна,
як квітка маку степова.
Кивне пелюстками привітно -
і в тебе кругом голова.
Вона не знає що відквітне,
що ніжний стан її стебла
так просто й легковажно зітне
той, хто закоханий в жнива.
Зів’яне швидко й непомітно,
не розпізнавши Долі знак.
Тобі залишить тільки світло.
Й червону стрічку наче мак.

Вам нестерпно закортіло
погортавши вічну душу
скуштувати пишне тіло,
світлий сон її порушить.
Як майстерно виплітали
Ви чуттєві свої сіті,
як натхненно запевняли:
“Нема кращої на світі!”
Все для того, щоб трофеєм
хизуватися на людях,
вихвалятись: “І у неї
спочивав на білих грудях...”
Так все звично, тривіально:
плазуванням став політ.
Але поглядом прощальним
вона Ваш затьмарить світ.

Ти казав, що кохання — розвага,
як їзда на розгнузданих конях.
Ти хотів полонити жар-птаху
і утримати вітер в долонях.
Кожен день проживав, як останній,
а душа сперечалася кволо,
Адже коней розгнузданих в стайню
не повернеш, напевно, ніколи...

Тобі назустріч крізь мрійливу
туману хвилю над лугами,
тобі назустріч і крізь зливу
прийду я босими ногами.
Тобі назустріч із цвітіння
тремтливих квітів на осонні,
тобі назустріч із прозріння
свої я простягну долоні.
Тобі назустріч повз барвисті
веселки срібної розливи.
Тобі назустріч у намисті
із мрій твоїх, таких щасливих.
Тобі назустріч щебетанням
птахів у пахощах весняних.
Тобі назустріч без вагання
прилину із світів незнаних.

Знову осінь,
знову дощ пересипається сльозами.
Вітер зносить
недописані життєві драми.
Відбулося…
Перегорнуто старий пергамент.
Ще моросить,
але скоро прихова снігами.

Я спокою муз не порушу
у тихій майстерні Митця
Я тільки вберу його душу,
що впала штрихом з-під різця.
Я тільки візьму його думи,
щоб їх віднести на вівтар.
Я тільки торкну його струни,
я лиш розпалю його жар.

Як дивно, нічого втрачати -
в житті нічого не знайшли.
Та й не старалися шукати,
усе чужим шляхом ішли.
Як сумно - нічого втрачати.
Ген там - непізнані світи...
А ми ж, страхаючись розплати,
і не посміли підрости.

Білі хмари впали на сади.
Місто у зеленому полоні.
День залишив сяючі сліди
на тонких тюльпанових долонях.
Гілка груші дише у вікно,
квітом медоносним мрії будить.
Я чекала дива так давно –
веснонька вливається у груди!

2009

Це одвічне бажання – засіяти поле,
щоб зерно поверталось землі
й дарувало життєвому колу
все нові несходимі щаблі.
Ця невталена спрага – черпнути у неба
й візерунком осяяти світ.
Ця не втрачена в часі творити потреба
і лишать по собі світлий слід.

Зупинитись. Ввібрати простір
і наповнити світлом серце.
Зрозуміти, що ми лиш гості
і подякувати за все це:
за перейдене і відчуте,
за тотально щасливі миті.
І за те, чого не збагнути.
За секунди усі прожиті!

2013

Поки визначиш власні обриси
і наповниш їх справжнім змістом,
переміряєш сотні образів,
хоч ніколи не був артистом.
Від комічного до трагічного –
несвої відіграєш ролі.
А піднімеш очі до Вічного -
зрозумієш: король був голим!

2013

Це легке павутиння, як втіха остання,
як відроджене щастя на мить,
заплітає у трави акорди прощання,
розтинаючи серце у осінь летить…
Навіває зажуру швидке відгорання,
та циклічний закон не змінить.
І на літечко нове моє сподівання
в павутинні росою бринить.