Дощ укотре сиплеться дрібненько,
Крапельки стрибають у танку.
Їхні пустотливі витребеньки
З’єднуються в пісню гомінку.

І байдуже, що сіріє небо;
Що весна, а сонця ще нема…
Марші вибиваючи у щебінь,
Дух одвічна злива підійма.


29.03.2015

Холодні хрипи вітру… стогін –
Дерева немічно скриплять.
Покрила стомленні дороги
Оновлена калюжна рать.

Оздоблює похмурі сквери
Безлисте плетиво гілок.
Туману скривлена химера
Повзе на скреготи сорок.

То листопаду сила суне –
Лишає чари темні скрізь:
Зів’ялі стебла, наче руни
В магічні написи сплелись,

У небі сірому – примари.
Незграбні, грузні, без лиця…
Набубнявілі повні хмари
Летять усе… Нема кінця.

Коли руйнуються раптово плани,
Коли зітхаю, що не можу більше…
Ще трохи ниють учорашні рани,
А завтра пророкує вперто свіжі.

Коли бракує мужності та гарту,
На сумніви озветься тільки тиша.
І, як на диво, ще й козирні карти
Тримають у руках віддавна інші.

Коли зневіра врешті переможе,
А дощ обкутає завісою погоду,
Я посміхнуся ближнім перехожим…
Тоді побачу посмішку навпроти.

Проміння розсікає небеса –
Розбіглися стожари сонцехвості.
Прокинься, подивись, яка краса!
Посли тепла напрошуються в гості…
З вікна відсуну штори і впущу
Маленькі крихти літа до кімнати.
А подумки подякую дощу
За те, що довго вчив їх цінувати.

2013 р.

Тривожна тиша висне понад світом…
Поблідла перелякано блакить…
Ще мить – і загримить несамовито,
Ще мить – і блискавиця заіскрить.

І шарпне здичавіло вітер віти,
Дрімання спеки сколихне хмільне.
А землю розпашілу, розігріту
Устами дощ омріяний торкне…

Над холодним облупленим каменем
Обіймуться химери нічні.
І вінком, помарнілим та зв’яленим,
Вітер битиме брили німі.

Шелестітиме вітами дерево,
Світло місяця через гілля
Осяйне ненажерливе черево -
Ваше лоно, о мати-земля.

Хто укрився гранітною ковдрою? -
Чи стомився вже справді? Чи ні?
Чи ходою окрилено-гордою
Зустрічати ще б сонячні дні,

Перемоги буденні… А значення?
Спопелили роки нанівець…
Смерть означила місце побачення –
І шукала шляхи навпростець.

Їй немає різниці ніякої,
Ким ти був – чи бідняк, багатій...
Пом’янули увечері чаркою,
І розтали сліди в забутті...

Позбираю розгублені задуми.
Не на тижні… не завтра… тепер!
Щоб не стало життя тільки датами
На плиті: «народився-помер».

Днину прошкрябує вечір –
Шрами криваві у небі.
Сонце, готове до втечі,
Хутко приховує гребінь.
Хилиться до небокраю
Межи дерева, як шатра –
Сила вогню відступає,
Але повернеться завтра.

2013 р.

Перетнулися дороги,
Утворивши майже хрест,
і розбіглися. На трохи…
Бо лише за кілька верст
Кут ослабився поволі –
Шлях зійшовся в далину.
Дві дороги - наші долі
Об’єдналися в одну.
Зустрічалися рівнини,
І яри, і болота.
Та ніщо їх не розкине,
Як на двох одна мета.

2013 р.

Солодке слово – всемогутня зброя.
Вражає цілі влучно мила нотка.
Бо вічне це людське питання: «Хто я?»
Надіється на відповідь солодку.

Солодкі статки, статуси і влада,
Утіхи, що породжені любов’ю.
Та у життєвих ласощів є вади,
І цукор може шкодити здоров’ю.

Що б не звалилося на плечі…
Яка була б його вагомість…
Є тільки дві нестерпні речі –
Приреченість і невідомість.

2013

І знову дощ… І знову сум…
І безнадійна мжичка…
Холодні краплі, наче струм,
По тілі за незвички.
Жене захмарна круговерть
Нові, нові потоки...
Заливши ними землю вщерть,
Вгамується. Та поки
Періщать у вікно рясні
Росиночки стакато –
Співає реквієм весні
Травнева канонада.
Упало цвіту кілька жмень,
Схилила ніжки зелень.
Поплачеться востаннє день
І привітає червень.
Не сльози, а мільйони страз
Розсипало довкола.
Кінець одного раз у раз
Початок… вічне коло.

Чи справді я тебе любила?
А що воно таке… любов?...
Я чула… то химерна сила –
Огорне щастям, як покров.
Я чула… то палке багаття,
Що розгорається чимдуж,
Зусилля зайві та завзяття –
Лиш ненароком не спаплюж!
А ще… що то – жива водичка
І напуває в спекоту.
А хтось обуриться – то звичка! –
Наб’є оскому й гіркоту.
То мов повітря – дехто скаже,
Що потребує все живе.
І скільки в ній не мали стажу –
Є ще непізнане, нове.
Коштовне, каверзне, пропаще?
В любові що б не бачив ти,
Її пізнати значно краще,
Ніж вічну кригу самоти.
Якщо вона – тонкі вітрила,
Що необхідні кораблю,
То відповім – я не любила…
А до сих пір тебе люблю!
Єдине, що здійме до руху,
Коли зникає течія…
Любов – найвищий вияв духу
І в кожного вона своя.

2013

Стрілки зійшлися в годиннику –
Фініш дорівнює старту.
Час, як лихвар у обміннику,
Прийме сьогодні за завтра.

Знову прийдешнє вмонтовує
В себе невидиму пастку.
Що як спіткнуся раптово і…
Що як не зможу не впасти?

Думку в байдужість укутавши,
Черствість узявши, як лати,
Можна уникнути труднощів.
Можна сховатись. А варто?!

Пригадалася уранці бранці,
Наче в божевільній лихоманці.
Мальовнича батьківська оселя…
І вона… щаслива та весела…
Пригадалось, як малою боса
Оббивала світанкові роси,
Гралася в садочку біля хати,
Як її шукали брат і тато.
І як пустотливу вечорами,
Довго укладала спати мама –
Пестила, співала колискову…
Ті слова далекі знову, знову,
Наче в божевільній лихоманці
Вкотре на устах німіли бранці.
Марево наповнило дитинством…
Спогади низалися намистом
І зачервоніли, мов коралі –
Кров’ю рідних, жахами, а далі…
Далі рабство шкірилося звіром.
Розпачі, безсилля і зневіра,
Ятрячи чимдуж віч-на-віч ніччю,
виплакали, виплекали відчай.
Матір, батько, брат у домовині…
А вона жива… За те провина –
Затупіле лезо – ріже-ріже.
Ніж іржавий – рани досі свіжі.
Чи зцілити вдасться?… Грай, музико!
І сховає сміх відлуння крику…
Наче в божевільній лихоманці,
Забуття даруй у танці бранці.

То було давно… І наостанок…
А хіба тепер немає бранок?

Чи ненапад віщує про мир?
І подяка лиш інколи – вдячність…
Серед різних рахунків і мір
Необхідна розумна обачність.

Заримовані фрази – не вірш,
Сумовиті події – не драми.
І не завжди угору летиш,
Як не чутно землі під ногами.

Ти – гордий лев, я – дика кішка.
Хороша пара ми? – Авжеж!
Бо попри жарти і насмішки
Єство моє хижацьке теж.

Ти – воїн гострих ікл, гарчання,
Я – кігтиків, шипіння ас.
Ми – поєднання незвичайне.
А чи тривке?... Покаже час.

Позаду полювання денне,
В обох трофеїв досхочу.
Ти кажеш – сумував без мене…
А я горнуся, муркочу.

Як тіні вечірні лягали на скло,
І я підійшла до віконної рами –
Побачила образ – високе чоло
І брови, і очі, і обриси… мами.

Якесь невловиме незриме тепло
Війнуло на серце, як ранішній вітер.
Ба, навіть холодне обрамлене тло
Було теплотою тією зігріте.

Сказати словами – та слів тих нема!...
Як скучила я… У душі защеміло,
Але то не біль, не журба, не пітьма,
А щось сокровенне, таємне і миле.

Візьму телефон, наберу, подзвоню…
Та ні… турбувати вночі? – для покути
Напевне вже пізно… я завтра… по дню…
А хочеться так її голос почути…

Дочитую товстенний манускрипт.
У шибці тліє днина, як в оправі.
Довкола незрадливий краєвид –
Комп’ютер, книги, зошит, чорна кава.

Сичать здаля машини хижаком,
Вдаряють дзвінко каблуки у бруки.
Неспокій і турботи за вікном.
Які різкі та агресивні звуки!

А у кімнаті – затишок, тепло
І нескінченні невгамовні справи.
Я нахилилась над старим столом,
Гортаю книгу, сьорбаючи каву.

Година, друга, полудень мине.
Вечірня розпорошиться заграва…
За що ви ув’язнили тут мене,
Комп’ютер, книги, зошит, чорна кава?

Сонце у дощ пробивалося кволе,
Надто раптово ти звівся з-за столу.

Я не спитала ні слова безсила,
Тільки відчула, як падали крила.

Груди стискала глуха невагомість,
Душу пекла красномовна безмовність.

Тепле проміння у всі закапелки…
Сонце у дощ… Отже, буде веселка!

2013 р.

Вогненними барвами листя рясніє,
На краплі-уламки розбилося небо.
І вересень тягне, як стяг, ностальгію,
Із вічно сумним позолоченим гербом.

А осінь іде чарівна, бурштинова –
Захоплює місто без бою і зброї,
Упавши дощем попелистим раптово,
Запавши у душі легкою журбою.

А може вона... не загарбниця зовсім –
Сердешна царівна із мідним волоссям.
Приїхала волі супроти і досі
Безсило рида на чужому порозі.

2012р.

Важливо, щоби поруч був би хтось,
Хто не зречеться у важку хвилину.
Тягар якщо тримати б довелось –
Готовий взяти майже половину.

По-менше пустотілих дій і слів,
Побільше відчайдушності і віри.
Щоб горю співчувати щиро вмів,
І успіхам радіти зміг би щиро.

Здається, що часу ще вдосталь,
Багато ще встигнеш… от-от…
Життя ж наздогнати так просто –
Зостався один поворот…

Від вічно відкладених вчинків -
Лишається немічна тлінь...
І знайдеться завжди причина,
Втамує докори сумлінь.

А потім досяжне далеким
Стає. А від мрій - сіра тінь
І пилом затрушені теки
Із намірів, планів, хотінь.

2013

Налилося жито в полі –
Спогад юних давніх днів.
Час людські розкидав долі
Поміж різних берегів.

Розійшлися, розбрелися,
Погубилися шляхи.
Тільки кличуть: «Повернися...» -
Призабуті береги.

І буває мимоволі
Нагорнуться почуття –
Відкидаємо ми ролі,
Надиктовані життям.

Повертаємось додому.
Хоч на днину в рідний край.
Бо лиш тут зникає втома,
Бо лиш тут таїться рай.