Минула вже дитяча казка
і сон, неначе срібна мрія,
та ніби материнська ласка,
той спогад душу й досі гріє.

Забути просто так не сила
чарівний світ і першу радість.
Дитинство казка залишила,
минуть роки, а згодом старість.

Ти вже не янгол, не дитина,
життя – не пустощі, тепер.
Зламались крильця, що на спині,
а час, мабуть, в ту мить завмер.

І не вернуться знов хвилини,
прожиті в рідному гаю,
в безмежних заростях малини,
у веселковому раю.

Поглянь в вікно, де видно небо,
садок та грушу біля хати
та знов повернуться до тебе
забуті спогади крилаті.

Згадаєш свою матір сиву,
Її усмішку та тепло
І навіть першу літню зливу,
Колись забуту ще давно.

Далекий грім дощів нечутно,
А згадка вже про старий човен,
Що плив за зорями попутно,
Дитячих снів і мрії повен.

В той тихий вечір біля хати,
Хмарини знов вели свій бій,
А батько сів косу клепати
І дзвін ожив в душі твоїй.

Яскраві сни і світлі днини,
Казкове марево в човні,
Та не вернуться ті години,
Батьківський дім згорів в огні.

Ти за водою плив поволі
І снилось літо на Десні.
Чомусь у всіх нас одні долі:
Гіркі, нещасні та сумні.

Вже більш не вернуться ніколи,
Розгублені в саду пісні,
Дитячий світ, що був довкола
І мирний спокій на Десні.

А ти ще й досі пам’ятаєш
Братів, котрі пішли зарано,
Але ж нічого вже не маєш,
Лише думки ведуть в оману.

Назад туди, де пахне хлібом
І зоряним повітрям ночі,
Де літнє сонце ходить слідом,
А трави тихо щось шепочуть.

Дитинства незабутні чари
Згадаються, як старий світ,
та залишились лиш примари,
Від давньої епохи літ.

Нетлінною зостанеться Десна,
У стомленій твоїй уяві.
Свята, як вперше, чиста, чарівна,
Завжди велична в своїй славі.

Ми не утратимо нізащо,
Джерел минулого сумного,
Кажуть майбутнє буде краще,
Але ж тобі вже що до того?

Бачиш зорі у калюжах знову,
Ніби і дитинство вже скінчилось,
Та не забудеш рідну колискову,
Котра навіки в пам’яті лишилась.

(2012 р.)