Мій друже, сьогодні - злива.
Вона, як і я - холодна.
Жіноча душа - дражлива.
Жіноча душа - безодня.
Хтось тоне у ній навіки.
Хтось просто її минає.
Немає від цього ліку,
його на землі немає…
Жіноча душа - як небо,
її осягне не кожен…
Не кожному бо і треба.
Не кожному бо і можна.
Жіноча душа - як пісня,
у неї своя тональність.
Комусь у ній дуже тісно,
комусь вона сонця замість.
А Ви мовчите… І добре.
Вже сказано так багато.

А зливи спішать у гори -
В обійми смерек і м'яти.

О панно, життя минає,
а час не стоїть на місці.
Думок полохливі зграї
плюсують між нами відстань...

А ми ж бо могли літати -
де квітнуть сади духмяні...
І мрії - хмарини з вати,
Пливуть за останні грані.

Потанцюйте зі мною, пане.
Я запрошую Вас до танцю!
Мріє вечір, такий духмяний!
Може, більше не буде шансів.

Потанцюйте зі мною. Глибше
небо диха над нами низько.
Пригорніть, як тоді, у тиші…
Ви ж так любите це дівчисько!

Потанцюйте зі мною! Може,
дощ мине і багряна осінь…
Щось наспівує перехожим
голос Ваш у моїм волоссі.

Тихо. Осінь німує, пане, -
не бажає нас відпускати.
Потанцюйте зі мною. Ранок.
Як не хочеться прокидатись…

Скажіть мені,
куди летять птахи?
Повідайте про долю їх крилату.
Дощами наливаються дахи,
за спеку невгамована розплата.

На перехрестях віщих снів і доль,
важливо у мовчанні не згубити
тепло магічне білих матіол,
що йдуть в епоху бабиного літа.

Не віддавайте музику дощам!
Вона притулком стане пташенятам.
Бо смуток -
доля, вділена рабам,
а ми одвіку -
спраглі раювати.

А що, коли завтра — зима
постукає в наші вікна,
мій друже, - а Вас нема?!
До холоду я не звикла.
Летітиме білий сніг,
тремтітиме небо сіре,
згаснуть поволі дні
колишніх прямих ефірів.
Чи будуть ще сни про Вас?
Чи будуть порожньо-чорні?
В каміні вогонь погас,
мов нас не було сьогодні.
І завтра не буде, і
вчора не було.
Просто
намарились Ви мені
з любові, а чи зі злості.
А, за вікном, -
туман.
Ми нині - найкращі друзі.

Жевріють в сумних димах
осінні мої ілюзії...

А знаєте, мила панно,
приручити –
це ж зовсім просто.
Кохання, воно –
без граней,
без віку,
статусу,
зросту…
Іноді, тільки погляд
закрадеться у серце стиха
і найменший, найлегший спогад
тисне в грудях, що хоч не дихай.
І ноти такі тривожні –
у серці то сміх, то рана.
Божевілля?
Не знаю, може…
Закохаєшся, а кохання –
то мелодія дуже дивна,
(не земна, а якась космічна)
огортає єство людини…
Та музика, панно, -
вічна.

Заплітають вітри у коси
літо бабине,
наче стрічку.
Я не плачу –
це Вам здалося,
у душі в мене – мир,
не відчай.
Я не плачу.
Вас мучить сумнів?
Що бентежить Вам, пане, душу?
Кров у венах моїх пульсує,
але серце –
мовчання сушить…
Ми пройдемось безлюдним містом,
поведемо легку розмову,
але стерти холодну відстань
до останку
чи зможе слово?
Що ж бентежить Вам душу, пане,
в день, коли догорає літо?
Ці хвилини, що швидко тануть?
Неймовірно пахучі квіти?
Крок за кроком ідемо в завтра.
А сьогодні…
А що сьогодні?
Певно, більше образ -
не варто.
Надто,
надто вони холодні…