Вдивляються хитро жалІ
В такому банальному тоні
Як квіти сухі у паркет,
Як дуло холодне у скроню

І все є простий механізм
Прикритий хитрою пітьмою
Є ти. і я. могли би бути «ми»
ти міг би бути мій
А я – могла тобою

І ти у всіх ліжках, маршрутках і жінках
І я у всіх автобусах і коридорах
Ми обидвоє топимось у бескінечний страх
Що трансферується в листах і бандеролях

Запрались і вицвіли наші миттєві «колись»
Ти там. Без меж, аромату, обличчя
В руїнах печального міста і самотніх днів
Я тут. Ще трохи твоя,нестерпно фізична

розвіяна вітром в зимових проспектах
загортаюсь у тебе і вчуся мовчати
та що, як немає місця
де заплакати, де закричати

де розвісити мокрі ночі
де світанки холодні лишити
де знайти довгожданий спокій
щоби їсти, молитись, любити

тільки молитись немає кому
та й сили бракує знову любити
залишається їсти. Твою красу
і вином вчорашнім її запити

Ще дві години у твоїх обіймах
А далі – встати з ліжка й жити
Щоб клятий потяг видер мене в тебе
Бо наш сюжет такий – віддатись і згоріти

Жонглюючи незграбно почуттями
Збереш всі речі і відмовишся наснитись
В важкий туман жене мене дорога
Наш план такий – з*єднатись і розбитись

Я вірю в хаос. Ти – ні в що не віриш
Тільки би встигнути за ніч розкритись
Щоб зранку розколоти свою душу
Бо фатум наш простий – розбігтись і спинитись

Нема краси, немає страху й міри
Є тільки досконале почуття
І брак його
Лиш ти
І решта світу.
Світ у тобі
Та ти не в ньому
Ти чужа

Така ти незалежна й самобутня
І дика, і свавільна, і проста
І найскладніша галактична схема
Ти не його
Не їх
І не моя

Така тендітна, ніби зараз розіб*єшся
А падаєш залізним лезом непроломним
І все тобі під силу і нічого,
Пропалена брехнею і промита кров*ю

Ти зіткана із вічного тепла
Заточена із найчистішого кришталу
Перфектне зло – твоя чорна душа
А очі неповинні й повні шалу

І ти сама собі між всіх людей
Мені ти - мати, і коханка, і жона
Істота абсолютно чиста, брУдна докорінно
А я тобі – лиш дівчина із протилежного вікна

січень, 2011

РазОм. В багні розпусти й фальшу
Тремтимо чи зі страху, чи у екстазі
Хапаємося поглядами з усіх сил
Пропускаємо крізь себе електричні спазми

Через ляпаси, зради і відчай
Задихнемось в інтригах кривавих
У потужному штормі тривог
У руках чужих і лукавих

Для нас немає на землі судів
Вирвуть з нас сили прокльони і муки
Ми не вийдемо з цього живими
Та головне, що ми тримаємось за руки

Я,напевне, невдовзі зникну
Розтоплюсь в цілунках
Загину у криках
Розгризу цю мотузку довкола шиї
Вириваючи з коренем перегнилі надії

Ми були і не стало нас раптом
Перетравивши рідкісні миті кохання
Осядемо на підвіконниках по великих містах
Спостерігаючи, хто виграє у грі в мовчання

Все прокисне в жорстокій реальності,
Тільки голос твій вплетений поміж думок
Стане моїм непід*ємним хрестом

В калюжі сорому, в озера гніву
Я падаю
Сухим паралізованим листом


жовтень 2008

стікає ніч лікером на паркет
перед світанком затулю фіранку
і підгодовуючи страх минулим
пограємось у кліпану мовчанку

вкрившись втратами, я неприсутня
я женуся за давніми нами
і останні фальшиві обІцянки
у кишені дзвенять з копійками

відкриє сонце всю нашу брехню
тепер ти бачиш,які ми дешеві?

... ти спокійно зап*єш ці слова...
я наповнюю димом легені...

Я виявлю терпіння
ти викривиш зображення
на губи скапує гаряча кров
Аудиторія по-лицемірному красива,
будемо віддаватись докінця,щоб
не псувати враження

Не вчи мене довіри сонцю
- в нас різні сонця,різні віри,різні вчителі.
вже завтра розпочнеться гра "хто більше"
...чомусь здавалось,що ми не такі

Ритмічний докір.видих.шкода слів
дзвінок...він,як завжди Тебе рятує
від тьмяності сумління і вологих обіцянок.
(-мовчання їх за кілька днів спростує......

Ми не доживемо до зими
я зовсім впевнена,чомусь...
ти був так близько, що мені ставало страшно
тепер ти так далеко,а я зовсім не боюсь...

я зватиму тебе тоді на „ви”
а ти мене- „давно”,”колись”,”забув”...
Святими стануть мої спогади безглузді,
Невинними,хоч найжорстокіші зізнання.

Зречуся коридорів,телефонних книг,спалю листи,-
бо надто довго і дуже незручно
німими докорами зійдуть всі надії,
бо сказані колись були загучно

недбало,пошепки прикрашені розмови
-без вічного,а все-таки віч-на-віч
в приватну власність руки перейдуть,
дистанцію між нами втримати не вдастся на ніч

Скоро буде біле,як вапно
І застигне все навколо від скорботи,
далі гратиму,вдаватиму тепер байдужу,
а пальці сліпо дивуватимуть мінорні ноти...

Ялинка догорить світилами й самообманом
-хтось сплутає в її вогнях дроти
але нам буде давно все-рівно,-
ми розірвемось у переддень зими...

розчаровані сльози
бо тривають глибоко в очах
поважати себе заставляють
готуються до смерті на Твоїх руках

Замордована власною безпорадністю
Йду на дощ
(в нього така робота)
-що зневагою плює мені в обличчя
Згадую,як Ти любив
коли я мокра...

Може там,у Тебе, теж йде дощ
(чи коректніше сказати „там,у вас”...?)
(валерянка,алкоголь, чи жаль..?)
певно там у Тебе він тепліший....

ти заплутала мої думки
описала усі звуки болю
щоб розкрити усі занавіси
і,можливо,здаватись любов'ю

ти вписала себе на вустах,
малювала усі його очі,
відмирала в кредитних словах,
оживаєш у нових прощаннях.

Щоб зуміла сказати без жодного слова,
щоб піти і повірити,що нічого нема.



ти,напевне,не зовсім біда.
Ти,можливо,сильніша тривоги.
Безперервно моя,
Самота.
...