Мегамарш це щось прекрасне, незабутнє й чарівне! Мегамарш – це марш і мега як та альфа і омега…

Вишивка і вишиванка, самоцвіт і цвіт тюльпана – Зорепад на рукаві, водограй на комірі…

Посмішка твоя прекрасна – незабутня й чарівна! Вишиванка на тобі – ти богиня на землі!

Відлуння погляду твого запало в душу в саме дно! Так! Це він – український наш! Незабутній мегамарш!

***

Квітуче поле солов’їне й барвінкове звабливим співом в’ється у тебе на спині?

Можливо, проте але…

Сором’язливе це волосся хвилями цунамі в безтямі розсипається на грудях в екзопелені?

Таке скажеш, ще чого…

Палка взаємність весняних та голодних поглядів давно чужих, але тепер своїх – які тобі належать нині?

Розмріявся, знущаєшся ти з мене, так?…

Шовкова нитка колоритом облітає наготу’твойого розуму спянілого о цій годині і однині?

Все мрієш ти, ну мрій і далі…

Спрагою налитий образ твій етнічний, калиною пристрасті прикритий,- він магічний?

Ні, просто екзотичний…

Рельєфи солодкі маєш ті бажані та жадані, але заховані під тим віночком із вуалі квітучодиких трав?

Знову ти про рідний край?…

Майстринями України згаптовані ті диво-птахи, що сполохано сидять на талії твоїй стрункій?

Вони ручні, але налякані, і дотику бояться…

Червонопрохолодною стрічкорічкою обвиті ніженьки твої, босоніж ступаючи по самім дні?

Приємна прохолода, вода з Дніпра…

Узором свята ти вишита сьогодні золотосрібними нитками і блискітки усюди- від п’яток до небес?

Вони з любов’ю і бісером пошиті…

Де видіти твою красу я зможу і цей весь антураж – коли відбудеться фантастовернісаж?

Все дуже просто – прийди на МЕГАМАРШ…:))

Живий ланцюг від Києва до Львова
Символ єдності Українського народу
Обєднання лівого й правого берегів
Нам подарунок від прадідів й дідів
Свято й велич в цьому дні
Так говорять «майже» Всі…
На небосхилі сузір’я дат
Мир і злагода у домі - лад
Двадцять другий день календаря
Над головами літає чайка кобзаря
Під ногами лід і сніг
За плечима сотні літ
Про обєднання в одну Державу
Як деюре і дефакто
В Акті Злуки і спільній думці
Як гаранта щастя між людьми
В консолідації і самоіндетифікації
У становленні політичної нації
Проблематика ще та…
Філософія проста – історія складна
Ментальність впорядкуйся!
Прислухайся і легітимізуйся!
Учора Захід-Схід , наразі – воєдино
Живемо цим – бо МИ єдині
У цьому наша філософія життя
В об’єднаності, цілісності
Й неподільності буття!

Сьогодні - в день двадцять четвертого листопада
В день сумнозвісний! Світом визнаний – День Печалі і Жало’би…
Понуро схилим голови за всих, хто в ті часи благав – ненада!
- Благаєм вас лишити хочаби крихти на дні тієї торби…

Але, як всим відомо влада СРСР – влада тоталітаризму
Закони все приймала, в колонії направляючи загони збирачів
Років тридцятих це було - у розквіт «таваріща» і Сталінізму
Утопія колгоспів і створення холери штучної для «куркулів»

За рік – максимум за два, лишилась лиш душа одна!
Понівичена, змучена, та втомлена...
Голодна…
Запалим же - ми свічку памяті! І, схилим голови понуро…

Прийшла зима. Навкруги у спокій вінчані ліса.
На Україні запала тиша. Небо все в ліхтариках.
Прозора пелена накрила все,- поля і болота.
Всюди снігу по коліна,- не пройти і в валянках.

Хурделиця у гніві. Морози з собою принесла.
Захід. Завірюха подалась у бік нацистів
ОУН-УПА зле як тяжко, погода все ж допомогла!
Схід. Лісовик-вояка взяв в полон п’ятьох чекістів.

Друже полковнику! Ось тримайте комуністів.
Друже полковнику! Ось вся зброя з рук фашистів
Що ж робити з вами – саранча? Якщо не ми то нас…
Вибору нажаль нема,- проте! Роздягніть і відпустіть…

Лежить лісовик в печері, і сон йому сниться.
«На Україні літо. Гаряче сонячне проміння.
На вигоні пасуться коні, біля нього молодиця.
На колінах стоять вони і в долонях їхні лиця»

Ранок. Прокинувся вояка від болю в голові.
Червоний, синій, голубий - будь-який… Ніч.
У скронях дим, очі - пил в кольоровій гаммі.
Оска'л вівчарки, знову біль - багнетний клінч.

Постанова. «Сезон полювання на звірей».
Постріл. Молочний порох. Ліс червоний.
Рекошет де голова не є броня. Плач дітей.
Крути й змії для отрути. Гулаг терновий.

Був план - розкулачення селян у шантропу
Колгосп. П’ятирічка в планокури і в генсеки.
Урбанізація. Селянин сів у машину бойову
Подався в ліс. Взяв він вила і бойову косу.

СРСР - сплав із радію, стронцію і репресій
Де індустріалізація потонула в каналізації
Де все і всі існувало від генеральних сесій
Епілог. Крах. Колективізації - комунізації

ОУН. УПА. УНР. ЗУНР - власна Конституція.
Незалежність. Україна Суверенна й Унітарна.
Власний Стяг та Гімн, Держави Герб і Демократія
Наш девіз «Воля і Свобода» - країна толерантна.

Ой вороне…
Вороне білий - засланцю
Охоронець ти чи найманець
Закований за всих одним ярмом
Ти - у чорній ямі з бездонним дном
Течеш не як усі - наперекір своєї долі
Створюєш скрижалі правди задля волі
Тебе ламали, в потрібне русло направляли
Тебе вбивали та не вбили, міняли та не змінили...

Розбите шкло
Від кулі – людожера
Розсипане й тремтить воно
Як комуністична ера

Розбита голова
Глибокі й інші рани
Під ногами Крутянсько-сніжна цілина
Червона – злита юнацькими тілами

Ще вчора – гімназія, студенти
Батьків кохана дітвора
Сьогодні – військові абітурієнти
І ранець набитий гільзами
-приїхали, станція " У Вічність"! Все-пора!

На бій, як в перший клас:
Гвинтівка - косить з ніг
Думками в інше - тамує біль
Зво'дити курок.
Сьогодні перший - останній твій урок…

Чекатимуть намарно
Батьки – дітей, Кохані – своїх єдиних
Надіючись обійняти і поцілувати файно
В міцних обіймах - рідних й милих

Триста юних душ за долю нації
Порубані мечем невігластва
Позасинали під гіллям акації
Пішли у вічність! У світові пророцтва…

До Вас Звертаюсь друзі!

Почуйте поклик цей ви надолузі

Що, для тебе Україна?

Задумайтесь над цим, як є хвилина…

І думи спокою того не будуть знати

Довіку правди будуть вимагати

Життя яскрового у небесах шукати

Сумувати – байдужість проявляти чи Радіти – від шастя мліти

Україна то Родина, а не в полі конюшина

Держава рідна то Ненька наша, тільки наша!

Хоч Батько степ широкий і одинокий проте єдиний, милий

Ось чому мов хрест на пузі, нам потрібно керівника у нашім лузі

Керівник повинен з честю нести це звання керівника

Керівник то є глава і одна у нього голова

І повинна голова завжди думати про нас!


Думки національно-патріотичної голови:


Понад усе люблю і поважаю!

Ціню і намагаюсь дбати

Про те, щоб Інші дбали!

Не забували! Про рідний край,

Про степ широкий! Про її лани , гаї, ліси й степи

Про ріки давні і озера.

Щоб гордість наша не згасала, козацький дух не забувала

Про Предків наших!

Щоб їх нащадки, діти їхні, діти України

Жили на цьому світі, білім світі .

Ми! Жили.

Й, цінили волю і свободу,

Яку Діди нам дарували, ціною власного життя!

В боях нерівних! В війні за незалежність !

За правду! Долю України.

Почуйте ж ви мене…

Зачаїлися грішні, думками
Стоїмо на розпутті шляхів
Що робити далі не знаємо
Хоча ні - маємо руки міцні!

Поховалися ті що по засіках
Нишком крадуть той овес
Долі їхні співані птахами
Чатує кровожерливий пес!

Силою думки і духом сповиті
Мужні й хоробрі серця
В протистоянні за рідну країну
Наслідок тому війна…

Над головами жовтіє блакить
На волосинці тримається все
Від спраги в очах усе майорить
А за плечима сумління одне…

Три башти кранові у нас стоять донині

Мов світло ліхтарів тремтить у нашій комірчині



Три символи чи видумки Земні

Поставили своє тавро в душевній аурі чудес

Три поклики чи три команди з відти – з під небес

Ти похапки відтворюєш як той блаженний пес



Три заклинання ті магічні

Ну можливо й трохи лаконічні

Але ж до біса небезпечні, скажу я вам

Тоді ж чому стоїть такий безлам



Віру в себе й долю повинен мати кожен

Телеведучий шоу чи навіть той прохожий

Пізнати те – чого нема, хоч в голові і рідина

Але безумство бездоганне і несамовито ідеальне



Надію легко мати в тих памперсах із вати

Оса чи джміль жалю не можуть знати

І як бджола не будуть помирати

А нам лишається - надіятись і ждати



Епілог прозорий на долоні

Кохання зціляє рани і у скроні

Хоч серце виривати будеш

Кохання того не заглушиш



Три башти кранові

Тримають вогонь чудес у нашій голові

Не забувайте, що чудеса світитись можуть від бажання

У пошуках надії, віри та кохання

Час на місці не стоїть все постійно кудись біжить

Як за ним встигати і постійно наздоганяти

Все летить немов вода біжить

Та велить не забувати ні в якім разі не сумувати

За тим що там було і могло там бути

Тепер цього нажаль не осягнути

Нажаль а може й не нажаль ніхто цього не знає

Повір таке в житті буває

Буває, повір буває – музика’ в голові лунає

Лямінор і форсмажор по життю як той стажор

Все чогось шукає, блукає, гукає та волає

Думками камінь розсікає вогонь іскри все підливає

Щоб встигути зробити все на світі білім

Відпочивати будем не на білім світі

Розставити пріоритети всі до ла’ду

Розповім давайте вам баладу

Про козака молодого бравого і пробивного

Що пройшов від самої Січі узурпатором надавав на калачі

Порубав їх на капусту, засмальцював їх в бочці

Ще й невинному москалику надавав по почці

Натравив шляхту’на яничар, посполитих на татар

Обєднав ліву й праву в один куляк – неабиякий лобуряк

Підняв руїни з попелу і з глини - етнічний дух все жевріє донині

Так довгого жевріти проте не може - манливий час у цьому допоможе

І все ж давайте забувати життя даремно марнувати.

Так солодко мені , приємно й затишно сьогодні

Мій час настав, мій час прийшов польотів мрії

Так! Літати теж я вмію, сам тому невірю!

Але лечу , ти чуєш я лечу з тобою, поруч, о Жасмин…



Здійснилась нині мрія бо прийшла до нас надія

І скористались нею, ми це зробили! Зуміли страх перебороти!

Упасти камнем в низ із кручі , на голі рифи ті страшні

Що звуться чорним тим болотом з-зовні, а в душі?



Нестерпна жага до існування, життя прекрасного й палкого

Шалених пристрастей земних , звичайних пестощів людських

Тебе шукала все життя ! Мій охоронець вірний, мій друг надійний

Тепер ми справді будем жити? Жити! Ти чуєш жити ! О Ромео...

Вона говорила тобі чіткими спазмами
в арбітражному суді нокаутуючи
а всі твої аргументи маразмами
в словесному музеї демонструючи…
Вона запілінгувала тебе на чужому екваторі
нависаючи над твоїми епіграфами
переслідувала на своєму евакуаторі
збуджуючи оточуючих своїми монографами…
Вона заприсяглася небесними аурами
перейти межу дозволеного
постійно зникала за науковими мемуарами
досліджуючи зони свого обраного…
Вона ставала маніакально-депресивною
відображаючи тебе в паралепіпедах
здавалось - ще більш імпульсивною
замикаючись наніч в своїх рефрежираторах…
Вона фанатіла від енергетичного пасіонарія
а ще від твого егоцентризму
це виглядало як безглузда манія
і подібного віршованого ідіотизму

Коли дивитись на твою світлину

Думки блукають в зга’дках

Буває – очі, закривши на хвилину

Хтось відкрив тебе нову’– усю в здога’дках



Ти постійно ніби й поруч, але й не близько ніби

І ходиш по одним й тим самим алеям міста

Твій образ можна розкрутити і знімати кліпи

І при бажанні в себе закохати мільйонів триста



Ти квітка з небесних сонячних саді’в

І послана в земні сади всім радість дарувати

Ти мов стеблинка з солодких й кислих тих плодів

Дивитись в твої «очі – пелюстки’» і ду’ші сво’ї чарувати



Ти є у соцмережах – у вконтакті і фейсбуці

Картинних галареях, пошукових групах і на чужому ноутбуці

Заклопотана весь час ти – шукаєш, вчиш й навчаєш інших

Навчаєш жити, - бути одним із найдобріших, наймиліших, найщиріших…

День перший – день знайомства
Її столик дальній, а його навпроти
Погляди зустрілись! – можливо небесна помста?
На ньому ікорне масло а на ній шпроти…
Коньяк, текіла а ще бутерброди…
Номер у кавярні обох спопеляє!
Про що думки у пана у панянки,-
Про дітей, про чоловіка чи про жінку?
А в сусідів дах зриває…
День другий – то є день сумління і каяття…
Аромат із мокачіно тугу навіває про буття,
Кофеїн із кави освіжає і повертає до життя,
Капучіно потекло у горло, обігріло і нагадало…
Про гарячий шоколад і гаряче молоко
Про лате і праліне – про оте святе…
Про відчуття з напоїв і адреналін
Про почуття до рідних і кофеїн…
Про те - як та кав’ярня повертає до кохання…

Далеко-далеко, десь аж у двадцять першому столітті
Десь у пересічному повнолітті
Он там на Україні, жила й існувала і сили набувала
Дівчина - морська хвиля, вона як та небесна миля
Розквітала, розкривала сонця промінь щастя
Ворожила й чаклувала в полон не брала
Неабиякий хист до цього мала
Миля – томущо мила, а ще відверта на вдачу вперта
Ніхто не мав, а вона мала й була щаслива – бо носила за плечима крила
Могла літати із зорями в криївку грати
Могла ножі на відстані метати у відповіть на словесні мати
Могла комусь руку’ зламати – у когось мову відібрати
Але то був лиш акторський витвір маски, а насправді вона була як рідна мати
Гординя - миля, але душа як морська хвиля…

На

Жовтоблакитних

Крилах

Київтуман пливе…

Боязко сокіл

В

Нього пірнає

Жалібно зве!

Ти чуєш?

В житті буває

Часто

Цей

Крик:

Вернися!

Чайко…

Кохаю!

У

Відповідь

Пусто…

Мовчання:

Немає!

Зникла!

Пропала!

Цій

Чайці

Здається:

Влюбився?

Можливо

Кохає?

І

Серце

У

Неї

Тремтить…

О мамо

Чому?

Я

Знаю

Це

Ли’ше

Той

Само’обман!

Я

Помахом крил

Його

Малювала…Нічого не знала

А може,

Втомилась?

Так

Це

Втома!

А

Не

Любов…

І

Знов…

Зажди!

Не йди!

У

Відповідь глухе

Мовчання

А

По очах:

Прости!

І

Відпусти!

Її пальці проникали між волоссям
Понад скронями,
В думках червоніла від того…
ЇЇ губи рум’яніли бутонами
Під довгими віями,
Шарілась, закривалась долонями…
ЇЇ подих шепотів сам за себе
Пульс клекотів буревіями,
Розширялись зіниці кордонами…

Її погляд пройшовся по іншим
Зали’шив він слід у то’бі
Зустрілися дві пари очей
І знову рум’яни в утробі…

Її парасолька злетіла на ковдру
Розкрилася…
Роса розлетілася
Втопились у неї, втомилися…

Її ваза з порцеляни розбилася…
Її плаття вечірнє на шма’ття порвалося…
Її ніжки з під ліжка зламалися…
Її шампанське зірвалося…
Її розкішна зачіска тепер не розкішна…
Спалах в очах, поштовх вулкану,
Хвиля ударна, море пуху з перини,
Знову ти киця…
Я мишка…
Знову мур-мур…

Ти хочеш читати мо’ї думки
Пізнати мої світи
При цьому залишитись без сліпоти

Тоді про’шу на борт
Я зроблю тобі словесний аборт
Я покажу свій світ із дельтаплана
А хочеш, потавлю у штурвала

Скеруєш увагу на мо’ї нервові центри
Відчуєш мене, пізнаєш мене
Наповниш мене чистотою
Заповниш всю порожнечу собою

Я не буду наполягати,
Не хочеш - не треба!
Не бійся - ти не попадеш в мо’ї тенета
Бо ти не мій еталон а я не твоя планета
Ти не моя обкладинка і не моя стінгазета
Ти просто газета…
Пуста порожнеча…
Ти клякса з пера, ні ти кістка ребра
Ти тріска з вогня, з попелу із жару
Ти схожа на нічну примару
Ти куриш марихуану!
Маєш світогляд путани
І хочеш завжди буди в пошані!
Мені подобаються плямисті лані
А не характер бульдога
Я не хочу у ліжку тримати ротвелера й дога

Я знаю, ти хочеш тримати в мені носорога!
Ніц не треба!
Дай спокій ти думам моїм
Все! Нема носорога…
Ти просто залиш цю примару…
У свого барло’га…

Його нешаблонну писанину

Дехто назвав маячнею…

Всі інші дурнею…

Вона назвала – «це страхіття!

Жах яке лахміття!»



Наразі говорять:

«У нього поїхала хата

По ньому плаче палата,

Із стінами в жовтий відтінок

З ліжком в білосніжний барвінок…

А давайте його

На масаж голови

Короче звони вже 03…»



Не забарився й РТБ – «ЕСNALUBMA»

У звороті «АMBULANCE»-БТР!

Те що вчора мерехтіло на НТН

Мабудь швидка допомога?

Хоча цілком можливо:

Не швидка - не допомога…



БТР, можливо ще й інші виглядають із дзота,

І більша половина Українського морфлота.

СБУ, беркут і один чорноморський котик

«Тюлень млін», - Кинув у нього дротик.



«Люди - Х» у білих халатах

Відловили писаку в хмарочосі із солі

Покусали усі чорнильні пальці й долоні

Зім’яли чотирі руки металевим скотчем

Замордували в нічну піжаму

Затягли до інжектоторного вігваму

Чотирьохступінчатого пропану

А може й бутану

Мабудь хтіли забрати до мультибару

Напоїти морфіном чи одеколоном

Все! – Став він їхнім постійним антиподом…



Лежить він тай думку ганяє:

«Чому я не привид, чому не зникаю?

Сидів би, десь зараз, на горах із цукру-солі

Символи й знаки малював на долоні

Візерунки із слова про зиму і сніг

Про океан і морську хвилю

Про небесну милю

Про сни і бажання

Про насолоду і шанування…



Йому як завше все по барабану

У нього Місяць Зорям грає ту нірвану

Від чого просвітління вводить у оману

Після вчора у нього сміття’із сіна в голові

Можливо колюче а можливо і ні…

Вчора-із-вечо’ра перед очима пелена

Лук, натянута струна, стріла й серця.

Сьогодні він кричить від параліча:

«стою-стою-стою! На краю безодні раю

Пишу – мовчу, говорю-пишу

Я руки підіймаю, весь палаю!

Ти ж моя файна птаха «хвиля – писанина»

Я тебе кохаю!!!

Робиш комусь добро - у відповідь ти зло!

Не знаючи, щось говорити чи мовчати…

Можливо про все забути, як і не було.

Проковтнути все, не бачити, не знати …

***

Яким ти бачиш світ через надцять років?

Ким він є для тебе – хто для нього ти?

Відповідь лишень за пару кроків…

Творець чеснот чи добродій зла, мовчи!

***

Чи можна замінить в собі самого се’бе?

Постала перед вами ось така дилема

Лицемірство й підлість - розібратись треба!

Словоблудство це ще та проблема!

***

Чи віриш ти в кохання - щирість почуттів?

У що ж іще залишається нам вірить

Пройнятися спокусою душевних мозолів

Образи в нікуди’, але пекучі - нехай тебе потішить…

Ой, як же замело!
Навкруги летить добро
Солоденьке й чарівненьке
Ням-ням воно…
Дід Микола! – Дітвора атас!
За спиною величезний ананас
Янголятка колами літають
Малечам пісеньки’ співають
Зі Св’ятом Миколая
Вас усих вітають!!!

По-літньому ранкова прохолода

Над головою зазіхання комаря

Вудка в ставі й спокій риболова

Макуха манить, вабить карася

***

Над очеретом пів на шосту ранку

В заводях блукає видра і бобер

Копанка у лісі оживає на світанку

Цуценята з боку - Флобер й Гомер

***

Лелеки прилетіли на полювання жаб

У лісі ожило – на нервах дятл грає

З під листя виповзає здоровенний рак

У лузі, десь неподалік, соловей співає

***

Лебідь прилетів у пошуках лебідки

Сполохав щуку яка йшла до поплавка

Не знає він – немає тут його кобіти

Наразі з іншим лебедем плаває вона

***

Прокинувся Гомер, насупив брови

Окинув оком озеро, глянув в бік села

Нема Флобера, помчав він до діброви

На цьому все – скінчилася рибалка, наїлись карася…

Ти сиділа біля мене у вечірнім платті
І дивилася на сцену Київ.Драм.Театру
Театралів слухала і позіхала в такті
Малюючи в ню долонях тату – мантру
***
Я в цей час літав і кудись косився
І кричав я бути там де ти сиділа
Довго я на це молився, - аж втомився
Помічаючи що відчував, що і ти цього хотіла
***
Я не я - від театрального контакту
Ти не ти - під кінець третього антракту
І ми удвох в екстазі обравши нашу карму
Авансцена й душі наші в драмі шарму

Шукав я у полі криницю
Щоб мо’ю спрагу втамувала
Зустрів біля неї жарптицю
Яка косу сво’ю заплітала
***
Запитав я неї – як звати?
І хтів її стан обійняти…
Полетіла від мене з І.Купала…
Чому ти така світлолиця?
Чому ти така із рум’яна?
***
А далі осінь прилетіла
На зміну літньої пори
Та пташка десь присіла
Чекаючи зими…
***
Зима прийшла тебе знайшла
І я брожу її дворами…
Звенить Різдв’яна коляда
Веселощі пронизані стежками…
***
Але прийде весна і знову у діброву…
Шукати поле й ту криницю…
А біля неї молодицю…
Ніжнолицю…

Давай пограємо у числа
Від одного до десяти
Чому така сьогодні кисла?
Програєш – поцілую разів зо три…
***
Давай пограємо в міста
Від Києва й до Львова
В два хвостики зібрана коса
На то’бі вишиванка кольорова
***
Давай у піжмурки пограємо
У лісі темному, де ходить хитрий лис
Що маємо – то маємо
Ти цукерочка на ймення те каприз
***
Давай в словесний батл ми зіграємо
По черзі ти мене а я тебе
У море слів ми потопаємо
Твоя харизма наразі виграла, і все ж але…
***
Давай бої ми намалюємо
Я ловець на амазонок - ти і є вона
Троянського коня ми створимо
В мені тобою виграна війна
***
Давай у запитання ми побавимось
На ні ти скажеш так – на так я скажу ні
Про все на світі ми дізнаємось
Я знатиму про що ти думала тоді
***
Давай зустрінемось нарешті
Біля УДППЗ «вУКРПОШТАХ»
Це не в Берліні і не в Будапешті
Чекатиму о сьомій – по вівторках
***
Давай пограємо в давай
У п’ять тих літер із «да» і «вай»
Блукай в словесному міжрядді
Мене між інших впізнавай..

Дістав я лист білого паперу в форматі а-4

Малював по твоїм контурам чорнилом

Притуляв розмазану долоню до твого неба

Залишаючи відтінок згадки я про себе…

***

Ой не треба -не хочу і не буду я летіти

Летіти і хотіти на виворіт усе робити…

***

Дістала й ти листа червоного в а-3 форматі

Малювала й добавляла відтінки синього

Притуляла фіолетові думки скелета в шафі

Залишаючи маляра у своїм серці - мене милого…

***

Ой не треба – не хочу і не буду я летіти

Летіти і хотіти на виворіт усе робити…

Вставай! Ти чуєш? Піднімайся!
Дрімали довго…
Зупиняйся! Насолоджуєшся снами?
Гальмуй!
Ти що не бачиш стоп?
Зупинка, - все! Хутчіш на нижню тисни.
Прокидайся…

Все і всі прокинулись
Від екзетполу дітвори
Дерева скидаючи свої сніги
Замолювали свої гріхи
Дніпро в цей день - на Водохреща
Протерши очі відкрило рота
Чекаючи благословіння того
Від патріарха Київського чи митрополита
Окроплена в сніги молитва
Чи може всежтаки від архієпископа
Байдуже ? Ти православний чи католик
Ти не вередуй
Прикрий рукою ротик
І лізь в Дніпрові води
Пірнаючи там доти
Доки душа не загартується
Доки спрага не втамується
Від нівелювання парафіян
Від екзархату критики
Світських аналітиків і богословів
Холодно?
По тілу тисячі колючих голок
На Оболоні гра на нервах
Промовистих ялинок…
Все, - Дніпрові кручі
Дякую, бувайте.
Освіживши наші душі…
Наразі пощавайте…
До зустрічі – бувайте!
До нової води охрещення
В цей день – Водохреща…

Сидиш буває – прозріваєш
Від самого себе
Думками постійно десь літаєш
Забувши про все на світі
Ой, забув – згоріло м’ясо
Плита згоріла й згоріла хата
Немає більше військомата
Запросила ти мене до себе
Боюсь за тебе
Згорить і твоя хата
Бо без халата
Поїхали до мене
Насмажим чіпсів…
Ой, забув
Будиночок колись тут був
Поки мене не знав
А взнав – зазнав
Пізнав і зник
І тільки
Так
Ось так
Ну якось
Так

Тсс - тихенько, не говори
Прошу нічого не кажи
Не треба зайвих слів
Взагалі їх не потрібно
Твої вуста повністю в помаді
Ммм – смакота перестиглої черешні
Фарбами за’палу і млості
Ле’лять локони твого волосся
Ням – яка чері ця зваблю’ча
Сиджу як я на голках
Зухвальства кактусів колючка
Нестриманий тілесний протяг
Захований у мріях потяг
Субстанція – ммм блаженство
Ця черешня із твого саду
Зійшов я знову, і знову
На станції у твоїм раю

Тво’ї чарівні очі ті дівочі оу - ці – очі…
Тво’ї шарнірні танці як на ляльці на цій панянці…
Тисну я бестижі пальці – наглі її пальці за плечима в танці…
Відчуваю зухвалі ша’ржі у долонях па’жа, ню животика в дерве’ші…
Наодинці лізу я за межі, я на вежі, ейфелетвоїтівежі –межі-межіміражі…
Ти зі мною в куражі, піжамікстури тіж і ніж і авокадо, екзотоцьом-мм…
Спіймали втому –то’му йдем додому ми до мене чи до тебе –хм…
Яка чудова кава, ти як мо’я мила пава із шоколада-ннада…
Яка принада на то’бі мо’ї ті адре’налі’нзи відкриті ві’зи…
В безсонні ті круїзи пішки тво’ї зваблю’чі ніжки…
І кігті як у кішки трішки аж занадто-надто…
Тво’ї духмяні кави мали і не спали…
Робо’ти ми усі проспали…
Спали і літали…
Спали …
Ой.


п.с. займатися читанням на одному диханні без зупину !)

Я так сильно лю дівчи’ну
Заколихую цю днину

На хвили-ну й на секу-нду

Надкусив я мандаринку
Що забрав із під ялинки

Мандари-нку й апельси-нку

Файні маємо дарунки
Я цілую твої руки

Твої па-льці , твої о-чі

Я малюю валентинки
І ховаю у торбинки

Валенти-нки, й мандари-нки

Що казати я не знаю
Бо писати не казати

Я не зна-ю, я не хо-чу

Твої очі, мої руки
Мої пальці, твої вії

Кльова па-ні, гарна тьо-тя

Вас зі святом я вітаю
Серенади я співаю

Мо’я ле-ле, ой люлілю-лі

Ти богема я дилема
Ти скуйовджена поема

Мо’я ле-ле, ой люлілю-лі
Мо’я ле-ле, ой люлілю-лі

Ділібіліділіти
Ділібіліділія
Ти читаєш ці рядки
Так ти-ти,
І, посміхаєшся
Не розуміючи ні слова, а?
Ділібіліділія
Ось, така ідилія
Ми як ті небесні діти
І від цього ніде дітися
Ми як ті голі квіти
Анестезія подорожника
Ділібіліділіти
Ділібіліділія
Ми як ті голі діти
І без листя не зігрітися
Ми як ті небесні квіти
Словесна імітація
Ділібіліділія
Ділібіліділіти
Підморгни
І посміхнися
За вікно ти подивися
Не побачиш там цих квітів
Подарованих тим дітям
Бо ті квіти
То і є ті діти
Ось така у нас сім’я
Ділібіліділі ти
Ділібіліділі я…

День як день зимовий теплий день
Попереду трьохвимірний тунель
Машина часу несе нас у світи
В тропічні, дикі наповнені зві’рами ліси
Де на одинці в набедрених повязках лиш я і ти
Ми дикі нібелунги пустелі вічнозелених тропіків
Наші оголені тіла подерті від шипів колючих дотиків
Не боїмося а ні чорної пантери а ні плямистих тигрів
Із Амазонки ловимо пірані дивлячись у вічі крокодилам
Ми виклики кидаємо гримучим зміям і горилам
Ми призвичаїлись виживати в спекотні дні
Хоч і переслідують постійно зграї із вовків
Я твій охоронець - лев ти моя левиця дика звабниця
Я пошматую всих гієн які почнуть до тебе залицятися
За поясом у мене з леза загроза всим бушменам
Ти носиш пазурі на острах всим пігмеям
Ми аборигени - жителі лісів
Із баобабів наробимо списів
Нас не злякають ночі – ті, по екзотичному дитячі
Де з хащі очі світяться котячі
Де з папороті на тебе й мене сопе бізон
На наші шиї з гілляччя пальми летить пітон
Для тебе я приручив всих диких хижих жителів із джунглів
Я побудував на дереві будиночок із сухих бамбуків
Я оберігаю тебе і наших левенят від злого ока
Подалі від мегаполісів пророка
Нас занесло в нікуди, природа й адреналін
Лише со'лодко-солоне возєднання енергій наших тіл…

Якби я міг повернутись двадцять літ назад
З усвідомленням всього що маю:
«Прийшов би я сьогодні в третій клас
І знову роздавав я оберемок квітів із тюлюпанів
***
Подарував ці квіти зірвані з шкільної клумби
Всим старшокласницям і вчителькам
Побачив би я щастя й радість в їх очах
А від ровесниць третім оком я бачив смуток
***
Чекав на виклик до директора при всій повазі
Де нагадалиб мні за кожен день тюльпана
Що дарував я кожен день усим дівчатам
А ще за вірш про Клару Цеткін на шкільній лінійці
***
І перевели б мене у іншу школу –до, чужих тюльпанів

Поцілунок зеленого яблука
Із нашого паперового літа
Розсипалася ти передімною
Порізавши пальця пелюсткою сіна
Сад яблуневий надкушую ранній
Твою папіровку і білий налив
Літній наш день – він ніби останній
Кислинкою пристрасті нас запалив
В проміння суцвіття сплітаються губи
Розлоге гіляччя твій стан обійма
Яблучний сік стікає на зуби
Літня пора нас у двох зачала

Де Рай? На землі –над чи під?
Безумовно -ніхто цього не знає
Коли, з ким і де скуштуєш плід
Пліт через молочні ріки –це і є ліки?

З чого вирішили, що ніби все не так?
Є кохана дівчина яка теж кохає
Можливо сама про це ще і не знає
Цілком можливо, все можливо –чи не так?

Хтось не вправі диктувати комусь умови
Наполягати полежати лежнем в день
Під український рок прийде пророк
І зробить крок – за трибуною буде шок
Життя наша школа, а вона - то є доля

Рондо Л.ван Бетховена , звін -акустика
Твої руки обійняли деко скрипки
Ця симфонія від С. Прокоф’єва
Ти моя мелодія – стикання нитки

Смокінг, фортепіано - клавіші
Ми в дуеті творим рай із Ріхард Штрауса
Мої пальці пересортовують Йоганнес Брамса
Ти немов би я - ідилія релакса

Кроком руш до своєї мрії
Ціль одна вона лишень твоя
Слід від літ на світлім тілі
У віках загартована душа

Життя посеред зораного поля
З сім’я правди виросла сім’я
Незалежиш нівідкого -божа воля
Божеволієш від долі і від її ти ім’я

Квітнем ваблять її губи
У долонях сніг лежав
Локони колосся пестять руки
По твоїй гомілці Березень розтав

Журавлина горобина у моїх садах
Яблучна на смак калина на твоїх ланах
Цвіт із сонячного світла у твоїх очах
І весняна чарівниця у моїх думках

Серпнева ніч, злива, гроза і дика іволга
Крик стривоженого лісу принесла вона
Наближається Воно, те –чого ще не було
Що ховається у хащах? Що, чи хто – Воно?

Будиночок у горах, що понад озером
Тримається на відстані доріг
Вона приїхала із міста цього літа
Пів місяця назад ставши на його поріг

Третя ночі, заспані в утомі очі
Літера на моніторі зависа
З лісу Воно дивиться щоночі
За вікнами дощі льють як із відра

Шкребеться щось у двері, тінь та за вікном
Воно вже знову поруч -ти з неточиним ножом
Тиша гнітить спокій, страх все тіло прониза
Воно ліпить гнізда на деревах – вільха чи сосна

Дочекалась ранку, валізи вже на ганку
А перед очима це Воно…

Ось і слон, хоча ні, то сон
Білий, білий сон як із снігу слон
Сон - це ти, ти є сонце
А слон то я – вічність з небуття
Мальована моя ти сон-трава
Ти квітка степова, що ожила
У снах священного слона

Вітер вкрав цю квітку польову
Він кидає виклики слону
Сила вітру плоті набула
З снів забрала квітку в небуття

Сніг поплив – білу річку сотворив
В хвилях корабель із вітру потопив

Сон-трава та ожила
Кольору природи набула
Й білою рікою зацвіла
У скарбниці з мрій,
Слона із небуття…

Пройду я босоніж по розбитому шклу
По стежині, що тече -водоспадом до тебе
Окенські корали промайну по самому дну
Щоб ти скорше, берегами, притулилась до мене

Захлинаючись думкою знову благаю й молю:
-Ти степами просторими в моїй голові зелені'й!
-Ти лісами зимовими у мить звесняній!
-Ти плодами своїми мене одари!
Ти, моя – ти, така одна. Тебе, я смакую – тебе, я тремчу…

Моя Україно – моя ти країна, моя ти і радість й печаль
За тебе ця воля і слава і правда за тебе ця вся благодать
Молімо ж і ми Українські ми діти за свято на рідній землі
Бо маєм наснагу черпати з завітів Шевченка Тараса Григоровича

Привіт мила, моя файна пані, привіт моя любове
У голові немов сафарі, пишу із міста - Лева я листа
Хурделиця, метіль з думок лише за тебе – о боже!
Перед очима - чарує моє серце твоя уквітчана коса
Сиджу я тут, наразі, у лабіринті немов той мінотавр
Смакую каву, млинці твою любиму згущеку-круасан
Цукати –Львівські, липучі далебі трішки, у моїх руках
Солодкі губи, завше у моїх думках, на твоїх, м́м́ губах
Кавярню цю, заполонило прозорим димом з цигарок
Згадав я сон - про тільки наш божественний танок
Переплетіння пальців рук у такт ходи–ми були боги
В шаленстві пристрасті, під небесами, літали ми тоді
І заклинали пучину сновидінь, ми духи – ті що ожили
І гнулась ти немов лоза і погляд твій блажений з леза
І різала коханням серце на шматки в чеканні рейса
Ось і мій літак – цей рейс, на самоті, Львів - НьюЙорк
Варшава, Познань і Берлін, - Париж, Мадрид і океан
І переліт, через рутину мрій –де я, лист тобі і аероплан

Хочеш – я зігрію твою ніжність білими снігами
Теплом тіла зтануть, на очах, втомою наснаги
Хочеш – я вкраду, для тебе, зоряні кришта’лі
Буду місячну солодку вату з неба дарувати

Хочеш - я зриватиму із тебе листя, що на то’бі
По листочку опадатиме платя барвінкове
Хочеш – я домовлюся із вітром , з небесами
На хмаринці мою радість будуть колисати

Хочеш – розтелю я поле, з квітів, в тебе під ногами
Залицятися, у снах, до тебе, стане пелюстками
Хочеш – вічність із натхнення у руках тримати
Солов’їну, рідну мову , всим на світі людям дарувати

А хочеш, у снах твоїх, за тебе слоненят я порахую –один і два
Хочеш – сьогодні час я зупиню, дійсність в камінь оберну
Все живе на мить завмре, ця мить – твоя, вона лиш для добра
Хочеш – потаємний сховок покажу, у сни свої - з твоїх, тебе я заберу

Пливу…тобою марю

Іду…тобою марю

Що

Зімною сам незнаю

Їду…твій образ на узбіччі

Твої кришталики зіниць

Спрямовані

У мо’ї вічі

Мить…

Ти

НЛО

Попереду

Цього

Авто

А

Далі…

Тисну я по гальмах…

Кермо спрямоване

В зворотній відлік часу’

Мій плямистий леопард

Від несподіванки

Вилітає

На зустрічну полосу

Вітер в скронях

Серце ожило

Й

Прокинулось

І

Через

Що

Задумалось

Але,

Мабуть було

Вже

Байдуже

І

Навкруги

Все райдужне

Від

Паніки

Й

Гідравліки

Керма

Й

Ребра

І

Пошматованого

Ремня

Безпеки

Де

Ж

Ви

Мої

Лелеки-

Швидкої допомоги

й

беззвучні монологи…

Лиш

Спалахи

В прожекторах

Очей

Тих

Хрестиків червоних

Медсестер

Що

Зашарілись

На крилах побажання

Твойого сподівання

Й

Відвантажили

Твої думки

Із

Попелу

Отого

ДТП

Мить…

І

Ти

Є

Не

В

Авто

А,

В

МРТ

Тієї машинерії

Мить…

І

Ти - прокинувся…

Домашнє ліжко…

І

За вікном

Той

Місяць-пан

Зорі-панянці

Нірвану

Грає

На сопілці…

Зимовий сад Карпат…

Камін...

Оніміння пальців на руці

На якій

Тепло

І

Вічно-Твоє

Ніжне

НЛО…

ЇЇ коханка

Філіжанка

А

Ще

Чорнява

Шоколядка

Її

Вуста цукати

Бажання

Вічність там блукати

Вона

То є

Солодкі муки

Прийняла

Якось вона

Руки

З коридорів влади

Тієї слави

Химери стимулятора

Антропоанотатора

У шлунку алігатора

Що

Мешкають

В дніпровських заводях

І хвилях - хвилюючих обіймів

Тих разючих

Та осінніх

Сплесків прохолоди

Й

Пірнає в струни

Мелодій снів

Чарівних

Теплих

Ніжних

і

Трішки

Ідеальних

Але

По справжньому

Не справжніх

А

Трішки

Ідеальних

і

Вайлуватим присмаком

Смакує

Доти

Доки

Буде імпульс насолоди

Той

Роздаватись

В

Ділянці

Скроні

і

Наближатись

В

Ділянку

Псевдо – Мандельброта

Тії

Абстракції сердець

На полотні уяви

Взаємності

Де переплітаються

Вони

Системи рівноцінні

Нервово дихальні

Й судинні

що

Заряджають

Вічний

Той двигун

Життя

і, мов

Рятують від агонії

Прописаний

Аптекопекарем

Рецепт

Від меланхолії

Тієї

Втоми

Дурниць

і

Маячні

Тієї…

Рецепт

Тобою

Зветься

З

Семи тих літер

Тії

Абетки

Й

Джоконди репродукції

і

Методом дедукції

Само

То

Випливає

Дніпро…

Дніпровська хвиля…

Тиха гладь води…

Дніпровська переправа…

Рясний той дощ…

Погода невблаганна…

і

Ти

Дніпровська Ніагара

Я з радістю розділю тепло крила
І зможемо разом все подолати
Фізичну втому в спекотні ті жнива
А ще солодкі паляниці споживати
***
Я з радістю заручу'сь із небесами
Не дивлячись на сліпоту і німоту
І пестити усю твою красу вустами
Волосся з злата цілувати, леліючи у зорю
***
Я з радістю зітру з лиця землі все-все
Залишимось ми на одинці, більш нікого
На острові кохання ти пізнаватимеш мене
Рай у насолоді ми створимо для цього
***
Портрет для тебе я намалюю на воді
Як корабель він попливе морями
На палубі ми будем лиш одні
Безсоромно переплітаючись тілами
***
Ми час загубим десь у океані
Нічна зоря із сонцем поміняються місцями
І знову й знову нас накриє насолода із цунамі
І час від часу дельфіни з чайками літатимуть над нами
***
І все ж це знову сон
Який бере в полон і знову в кандалах
Нічні метаморфози із піска і корабля
І лиш приємна згадка на моїх – твоїх вустах...

Зелен сад за тво’їм парканом
Бачу у снах я щоночі
Свіжістю трав твого аромату
Зорі розсипані у патлах волосся
Подихом вітру відчуваю флюїди
Тіла твойого сонного в ліжку
Крила створила нічна та чарівність
Злетів я із даху мов птаха у пошуках квітки
Літав я по закутках безхмарного міста
Випадково зламавши крило об граніт обеліска
І впав я камінням додолу з розгону
Під ліжко похилого дому Подолу
Проспав я півночі на схилах Дніпрових
Прокинувся в снах від холоду двору
З шаленим запалом пірнув я у воду
Щоб сплеском емоцій потрапити в твою діброву
Діброва зеленого саду природи
Ніколи не зрів такої я вроди
Лежиш на перині і щічка на голій долоні
Дивлюся твій сон і повнівстю в твоїм полоні…

Не свердли мене своїм крижаним поглядом

Зазираючи в глибину підсвідомості

Не розбещуй моє бачення вульгарним доглядом

Осягаючи збудники рефлекторної заподатливості

***

Не жери мене язиками аморфними

Підкидаючи вуглинки зрадливої асиміляції

Не зваблюй мої зіниці протеже оманливими

Декламуючи бажання псевдо анотації

***

Не виставляй моє табу на ідеальні утопії

Балансуючи інтереси соцмереж архівованих

Не плекай ти прагматизму в антифілософії

Колапсуючи на грані в мовах поміркованих

***

БО РОЗІБ’Ю ТВОЮ ГЛИБУ В ТРИВІАЛЬНИЙ ДРІБ’ЯЗОК

РЕЛАКСУЮЧИ СТРАХ У НАДСВІДОМОСТІ

БО НАДЕРУ ТВОЮ ДУШУ В АСТРАЛЬНИЙ БІ-ЗВ’ЯЗОК

КОМПЛЕКСУЮЧИ ЛІБІДО МОВ ТВОЄЇ БАНАЛЬНОСТІ

За вікном вікно у небеса…

Чистота…

Спонтанності

Тієї…

Твоєї

самовідданості

за стиль життя…

Який

ти

осягла…

І

відбираючи

із натовпу

метеликів,

що

налітавшись в небесах

спочити

забажають

від

втоми

життєвої рутини

на розмаїтті

магії

тієї парасолі

й

лілії

афродизіака…

Дяка,

за ті

зухвалі

вії…

Які,

все

безсоромно

пускаючи

ті феромони

насолоди

небесного

добра…

В віконні

брами,

а далі

в

небеса…

З

яких біжить роса…

Й

яка

полює

завжди на метеликів

тих,

що

приручила…

Давши сховок

на вустах

солоних…

Від сліз

морських…

що,

створили небеса…

Роса…

Твоя коса

уквітчана у чудеса…

І

парасолька

в небеса…

А

ще,

твоя рука…

Що,

правцю мою обвила

як омела

з

троянд,

прозоро-білосніжних

ніби ніжних…

Але,

наразі

червоно-темних

в

колір

води

з

артерії

небесних водоспадів

пелюсток крил

метеликів-титанів

яких

ти налякала

у

клапанах

свойого серця

з шипів

небесно-білосніжної

троянди

з парасольки…

Добрий день!
Я олень?
Чому тремтиш?
Рука чому холодна…давай зігрію?
Рукавичку можу дати?
Скажи чи можу взнати?
Чи можу я згадати?
Чи просто вирвати з грудей я плятку шоколяду?
І з’їсти, навіть не жувати, а проковтнути?
На очах твоїх і тих,
Хто
Звик слюну ковтати
Гірку, від шоколядоцельофану
Всі заздрять мні.
Ні
Не мні – А нам
Червоні губи на морозі,
Твої липкі
І
Чорні,
І со’лодкогі’ркі
Від того
Цельофаношоколяду
Так,
Я це відчув…
В своїх губах із снігу
Що,
Потекли і полилися
Струмочком гіркошоколяду…
І вимазав твої я губи
В свої сніги
Із шоколяду…