Ненавиджу, коли руйнують старі будинки
Вони стоять самотні, обнесені новенькими парканами
Вікон немає. Вибиті, або закладені цеглою.
Залишки віконних рам як очі дуже літніх людей
Там часто видно таку ж пустоту

Будинки як пам'ять. Приходить час усе стерти
Десятки, сотні людей на порозі, у вікні, і просто звичайні перехожі
Крики болю, мелодії радості, години непорушного спокою
Так-так, і ще вечори, ранки, ночі, дні...
Літні, з грою тіней на стінах, зимові – свіжі й колючі
Осінні – обласкані сонцем й вмиті дощами
Весняні – ароматні, п’янкі, як молодість

Вони стали непотрібні. Будинки.
Стоять як вокзали, що відправили усіх пасажирів
Нових не буде
Перехожі проходять повз них швидко,
Винувато відводячи погляди в сторону
Ніби лікарі, констатуючи, що штучне дихання робити марно

Фотографія яку їсть полум’я зникає так само.
Швидко. Забираючи з собою людські історії, епоху і – час
Він стає невладним над предметом, за відсутності останнього

Проходячи повз, я мимоволі стаю співучасником катування минулого
І співавтором народження нових форм і голосів
Ці голоси мої онуки, так само як і я тепер, винесуть на звалище
Ні, не історії. На звалище пустоти.

2013