Сьогодні пропоную подумати над тим, хто може вас замінити.
Ворожі обстріли почастішали, і може трапитися непередбачуване.
Щоб не переривати робочі процеси, колеги мають підхопити один одного.
Мають зробити вашу відсутність непомітною..

Я сам намагаюся зробитися непомітним,
особливо коли припадаю до долівки під час нічних балістичних ударів.
Мені чомусь здається, що так загроза маліє, що шанси вижити зростають.
Під час кожного вибуху душа і тіло стискається як пружина
І розтискається з непромовленою радістю, що на цей раз не влучили..

У такий час саме подумати про вічне:
чого варте життя, яке може обірвати шматок бездушного металу?
Чи все, що було з нами: дитинство, юність, поразки й перемоги, любов - чи вони не марні?

Зробити вашу відсутність непомітною..
В цьому, мабуть, найбільший жах війни.
Адже наш ворог намагається зробити те ж саме.
Нелюди, що є гнійною виразкою на тілі Землі, намагаються помножити на нуль саме життя.

Хтось із нас обов'язково виживе.
Хтось підхопить справу інших.
Хтось має помститися за тих,
чия відсутність така помітна..

Ненавиджу, коли руйнують старі будинки
Вони стоять самотні, обнесені новенькими парканами
Вікон немає. Вибиті, або закладені цеглою.
Залишки віконних рам як очі дуже літніх людей
Там часто видно таку ж пустоту

Будинки як пам'ять. Приходить час усе стерти
Десятки, сотні людей на порозі, у вікні, і просто звичайні перехожі
Крики болю, мелодії радості, години непорушного спокою
Так-так, і ще вечори, ранки, ночі, дні...
Літні, з грою тіней на стінах, зимові – свіжі й колючі
Осінні – обласкані сонцем й вмиті дощами
Весняні – ароматні, п’янкі, як молодість

Вони стали непотрібні. Будинки.
Стоять як вокзали, що відправили усіх пасажирів
Нових не буде
Перехожі проходять повз них швидко,
Винувато відводячи погляди в сторону
Ніби лікарі, констатуючи, що штучне дихання робити марно

Фотографія яку їсть полум’я зникає так само.
Швидко. Забираючи з собою людські історії, епоху і – час
Він стає невладним над предметом, за відсутності останнього

Проходячи повз, я мимоволі стаю співучасником катування минулого
І співавтором народження нових форм і голосів
Ці голоси мої онуки, так само як і я тепер, винесуть на звалище
Ні, не історії. На звалище пустоти.

2013