Щастя міряти в босих кроках
По міліметру планети.
Це - хода на екваторі дроту.

Мій світанок простий і відвертий.
Той програв, хто промовчав бій.
Той програв, хто приземлив злети.

Крок за кроком магнітить. Стій.
За планетою – мантія магій.
Там, у райськім саду, спочиває Змій.

Ясноокі комети хвостами ваблять.
Скороходи збирають опалі зірки.
Босі п’яти просякнуті згадками.

Кануть в космос Стожари. Ти будеш йти.
І світитимуть в очі далекі висі.
А планета впаде, наче яблуко, в райські сади.

Весняний ранок розсипає роси

І на кларнетах знову грає дощ.

Між трав згубилися зимові сльози,

Вони – ніщо, весна – це щось!

І небо вже скидає темну шаль.

Воно вже знову ніжне і блакитне

Й лютнева неприборкана печаль

Ховається у серединках перших квітів.

Й вербові котики – провісники весни,

Маленькі й гарні, ніби пташенятка,

Вже відганяють всі зимові сни

Й мені дарують сонця віршенятка.

Й навіть клени, ті, що за вікном

Такі щасливі, горді і крилаті.

Весна вже стелить трав’яним сукном

Земну поверхню. Первоцвітом стати

Весняна муза – голосна сопілка

Розбурхає лавину почуттів

І із пташиних крил зірветься кілька

Малих пір’їнок – весняних віршів.

Там, де сонце спиняє рух,
Зачаїлась вчорашня казка.
Спис натхнення в очах потух,
Ставши місяцем не відразу.

Тут немає місця пісням
І брехливим словам ритора.
Клен схилився, немов відтяв
Хтось у нього правицю хвору.

Волошковими стали сни,
Недоречно змішавшись з небом.
Сонце. Попіл. Катма весни.
Власні крила не вірять в тебе.

У сонця на повідку,
Мов цуцики ми ганяєм
В обіймах земного раю.
І гавкаєм, о, всюдируч.

Із мисочки мрій їмо.
Проблем перекушуєм кістку.
А промінь приносить звістку,
Що завтра нове сумо.

А небо – спина крокодила.
Заграва – верблюжий профіль.
І повід. Мов привід – промінь –
Наша життєва сила.

Цей слід – відбиття октав.
Гав!

Більше серця у кожнім русі,
Босі янголи вірять у щирість.
Не важливо на лаври пхнутись,
Вир – як вирій.

Більше серця у кожнім слові,
Щоб тремтіли світи і вії,
Щоб в сузі’я серця стали зорі,
Вище вирію.

Більше сонця у кожнім серці!
Відпусти непотрібні сни.
Ця планета не розіб’ється
Поки серце чекає весни.

Хтось відчинив вікно,
Спека стрибає в кімнату.
Вечір - не вентилятор,
Спечений все одно.

Радіо хтось ввімкнув.
Музика краще мухи.
Місто чекає руху.
Лаву асфальт відчув.

Чийсь на балконі кіт.
Нюхає в’ялі квіти.
Сонце. Нікуди дітись.
Теплоударам привіт.

Хтось добродушно спить -
Спека ж найбільша втома.
Небо колись хоч зронить
Щедрі дощі на мить?!

Хтось зачинив вікно.
Місто втомилось літом.
Вечір не хоче жити.
От і кінець кіно.

Задзеркалля. Я - не Аліса.
Хтось адресою помилився.
Догори дном життя й стандарти
Тут - монети нічого не варте.

Задзеркалля. Кролі в кокардах.
Тиша. Миші. Ходячі карти.
Як у прірву в дитинство впасти
І Алісині мрії вкрасти.

Задзеркалля. Півдюйма кроку.
Навіть гусені – й ті пророки.
Нам мізерність до бою личить:
Так простіше сховати обличчя.

Задзеркалля. Душі відбиток.
Трохи легше у себе дивитись.
Розмістити вже по-новому
Все, було що в житті тісному.

Задзеркалля. Я - не Аліса.
Тут надійніше, світ навіщо?
Я знайшла те, чого шукала.
Розбиваю крилом дзеркала.

Ця буденність…Я - не Аліса.
Краю дива немає більше.
Биті скалки летять за вітром,
Щоб поетом когось зробити.

Раз, два, три.
Трави кричать: «Зітри».
З неба пейзаж осінній.
В дуба живе голосіння
Вічної з вітром гри.

Чотири.
Птаха благають вирію.
Поки ще небо синє
З м’ячиком апельсина.

П’ять, шість, сім.
Спека набридла всім.
Крім.
Мене, термометра, кицьки.
Й нашої рахівнички.

2012

Замкнуте коло планети
Краде з повітря мрії.
Вій напівхибні злети
Смутком осіннім віють.

Мозок земної кулі
Не переробить Ікарів.
Віршів обгортки заснулі
Не потребують слави.

Нащо молитись до неба -
Крила роз’їті пилом.
Вирватись з кола треба.
Дати свободу крилам.

Обручем сходиться вічність.
Плаче світанок воском.
Крила від пилу розчисти
Й не погуби у роздріб.

Хочеш – в’їдайся в асфальти,
Розмінюй хвилини дешеві.
Замкнуте коло фальші
Як і Земля – forever*.

Рватись. Не рватись. Вити.
Різати пальці об сфери.
Бавити снами квіти,
Вдихаючи пил портьєрів.

Падаєш в сонячний вирій.
Байдуже спродуєш пір’я…
В кожного з нас є крила.
Та не усі в них вірять.



2009

Далі – сонце, завше миле диво,
Що розтопить смуток срібних зим.
Хай погода простір забілила,
Зупинила на льоту вітрила,
Але щедра птаха світлокрила
В крапці серця має теплу мить.

Час тече розмріяно-забутньо.
Сніг біжить. Вгрузає в простір скла.
І вітрів північних зла присутність,
Перед березнева бурі утлість
За крайнебом сонце вкотре згублять
І заплачуть: зелень надійшла.

Сонечка сніжинок вмить спітніють,
Небо, колір істинний згадай!
Клен свій напрям в небо з гіллям звірить,
Сонце покладе на мальви мрію.
На терезах квітки і завії
Переважить променів хода.

2012