ВІТЕР злодійкувато розкрилює
прив’ялі віти пам’яті,
прикуті ланцюгами бажань
до стовбура минулого.
ВІТЕР вуркотливо вигойдує
віконниці майбутнього
на прочиненій мушлі сьогодення,
де тоненька цівочка часу
стікає на родиво світанку.

МОРЕ танцює сальсу
в обіймах ревнивого ВІТРУ,
розбризкує бентежні
краплини щастя
на шерехаті щоки
самітних скель.
Завтра МОРЕ залюбки
зрадить свого коханця,
підставляючи утихлі хвилі
цілункам палкого СОНЦЯ.

СОНЦЕ грає в піжмурки
з розніженою ЗЕМЛЕЮ,
грайливо ховаючи
між плетеницею хмар
своє справжнє обличчя
самовпевненого гульвіси.
Награвшись, СОНЦЕ звично
пірнає у часопростір,
щоби спокійно заснути
на долоні Вічності.

ЗЕМЛЯ задумливо вдивляється
у колообіг світобудови,
старанно тримаючись за своє місце
на біговій доріжці.
ЗЕМЛЯ лише інколи домальовує Всесвіт
пензлями сонячних зайчиків,
запалена доторком до душі
нескореного ВІТРУ.
ВІТЕР…