Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Ігор Герасименко (1962)
Я на полях жовтневих жовтий сонях,
я соловей, де сови - солов`ї.
Й сніжинка я на сніжних дня долонях,
й тичинка я в квітучій течії.




Художня проза
  1. Легенда про Золоту Троянду
    1
    Так, був золотий вік, і була Золота Троянда, що росла на одному із майданів столиці того дивного краю; росла вже багато століть, не змінюючись: теж старе-престаре, кручене-перекручене стебло і та ж юна і свіжа з діамантами роси на золотих пелюстках, квітка, як і тоді, коли її вперше побачив засновник роду, міста і держави Великий Троян.
    Скільки років до того вона вже квітнула, не знає ніхто. Одні говорили, що її цвітіння почалося разом зі створенням видимого світу, інші твердили, що це сталося набагато раніше. Та як би там не було, Золота Троянда вважалась найбільшою святинею свого народу.
    Місце, де вона росла, поступово перетворилося на храм просто неба, вхід до якого простим смертним дозволявся тільки в особливі дні і ночі. Тоді, ще зранку, люди починали заповнювати вулиці, прилеглі до майдану Золотої Троянди, і мовчали в очікуванні дива.
    Надходив вечір. В небі з’являвся молодий місяць, і Золота Троянда спалахувала. Полум’я розгорялось і розгорялось, і, коли вже займало весь майдан, люди поодинці і купками кидались у нього, та за хвилину поверталися зі щасливими виразами на обличчях.
    Так-так, то було чудодійне полум’я, в якому миттєво лікувались викликані необачністю хвороби і травми, гоїлись, поранені випадковими гріхами, душі. А так, як троянці ні з ким не воювали, жили між собою і оточуючим світом по небесних законах, то роботи в Золотої Троянди було дуже мало, проте вона палала до самого сходу сонця, втішаючи зір тих людей, які просто прийшли подивитись і яким торкатися до неї суворо заборонялось. І це тривало протягом віків: Золота Троянда повертала людям те, що вони не навмисне втрачали, а люди намагались і їй цим не докучати.
    Та раптом все змінилось. Легенда замовчує ім’я того чоловіка, який вперше сам себе скалічив, не каже й, що то було за каліцтво, але з неї достовірно відомо, що через місяць після його дивного зцілення жадаючих стало так багато, що не всі змогли прийняти її вогняну купіль, і тоді, на другий вечір, Золота Троянда запалала знову…


    2

    І на третій , і на четвертий , і так – цілий тиждень. А люди, немов подуріли: вони ламали собі руки, ноги, падаючи з дерев, дахів, виколювали очі, труїлись, а потім просили відвезти їх до Золотої Троянди, і оздоровлювались, отримуючи при цьому велике задоволення. А так як калічити себе не дуже приємно, ще й стільки часу чекати на своє видужання, то вони почали кривдити зразу рослин і тварин, потім людей, чужих і рідних, навіть батьків і дітей, бо чим глибше гріхопадіння, чим болючіша втрата, тим більша насолода освячення і забуття, до того ж вона зростає з кожною наступною процедурою.
    А що Золота Троянда? Вона з незмінною щедрістю дарувала своє животворне полум’я, хоча горіти їй доводилось все довше і довше. Так, останнього разу, вона палала і днями, борючись із сонцем, і тільки тоді, коли над баштою Зоряного Намісника засяяв повний місяць, а найбільший грішник, з блаженним усміхом, наспівуючи, залишив площу, Золота Троянда згасла, і, як здалося Головному Жерцю, назавжди.
    Чи, може, він помилився? Бо вранці побачив ту ж саму юну і свіжу квітку, з діамантами роси на золотих пелюстках, як і раніше. Ні, ні, Золота Троянда ніколи не покине своїх дітей, ніколи…
    А що її діти? Вони раптом злякалися, що наступного разу її щедрості не вистачить на всіх, і почали просто нищити собі подібних, все навколо себе. Деякі покинули цю кляту країну, помандрували в інші землі, де стали вчителями напівдиких племен, засновниками міст, держав. А ті, що залишились…

    3

    Як рік , як десять , як сто років тому, в призначений час рушили вулицями до храму, але то були не ті люди, не те місто – руїни; і жахнулись вони безмірно з того, що накоїли. Все-все, в останній раз очиститись, і більше ніколи-ніколи.
    Та найстрашніше їх чекало попереду: Золота Троянда глянула на них з-під віночка смарагдового листя, і це означало лише одне: вона втратила свою чарівну силу і перетворилась на звичайнісіньку квітку. Але в це ніхто не хотів вірити, навіть Головний Жрець.
    Якби серед них знайшлася людина, котра б сказала: « Троянці, ви занапастили найдорожче – Золоту Троянду, підемо звідси, і в невсипущих трудах і молитвах будемо спокутувати свій гріх, відродимо свою країну». Якби тоді хтось повернув назад! Але цього не сталося. Всі стояли і дивилися, наче заворожені. « Мила наша Золота Трояндо, допоможи нам востаннє і ми більше ніколи, більше ніколи…»
    А вона, як прекрасна наречена у вишуканому вбранні, ніби промовляла: « Потерпіть, потерпіть ще трішки. Ось прийде мій суджений і тоді…» Та він все не приходив і не приходив. Нарешті, майже опівночі, хмари розступилися, і молодик осипав Золоту Троянду срібними поцілунками. А вона відповіла йому – ні-ні, не чарівним полум’ям, а дурманними пахощами, яких зроду від неї не чули.
    І тоді спалахнули серця троянців. Полум’я розгорялось і розгорялось, і коли вже займало все єство, люди поодинці і купками кидались на Золоту Троянду, та за хвилину повертались з перекошеними відчаєм обличчями, тримаючи в руках її золоті пелюстки, і втікали, не розбираючи дороги.
    За годину площа спорожніла. А в троянди залишилось тільки стебло, з якого одразу ж опало листя, і воно стало старим, покрученим, сіро-чорним. І коли це сталося, пелюстки спалахнули, але то були смертельні вогні, які вбивали своїх викрадачів.
    Діти і ті, що скоїли мало гріхів, вмирали миттєво, решта довго-предовго корчилась в страшенних муках на кам’яній бруківці, і коли, нарешті, найбільший грішник застиг з найжахливішим виразом в очах – земля здригнулась, і океан почав заливати місто мерців.
    Та перед цим, пелюстки-вогники полинули від своїх жертв високо в небо, де невдовзі й загубилися серед незліченних зоряних вогнів.

    Епілог

    Минали віки, час від часу ті пелюстки-іскорки повертались з безмежжя космосу і оселялися в маленьких, чистих серцях новонароджених, і тоді з них виростали поети, художники, музиканти, мислителі – люди, чиї твори можуть зцілити людину, а можуть скалічити, або, навіть, убити. Ось така повчальна історія.

    1996






    Коментарі (1)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -