Ми з тобою у одній Божій локації,
У одному човні,
Хоча й між різними берегами.
Над нами тривожаться листям
Акації.
Вітер казкує над нами.

Хвиля - у борт,
Похитнулось судно -
Ближчим далекий твій берег.
Ти в моїй долі
Колхідське руно,
Уквітчаний щастям терен.

Прокладемо мости.
Хоча краще стежки
По воді -
Як босоніж по долі.
Ти просто з'являйся частіше
Весни,
Напувай із зіниць мої
Зорі.

У тебе на небі свій магістрат,
Своя епохальна віра,
А я блукаю між сотень кімнат,
Утамовую в собі звіра...

У тебе на небо свій власний жетон,
Із пропуском щоб навиліт,
Мене ж чекає мокрий перон,
Очі покинутих сиріт...

У тебе над небом свій доміон,
У сферичноподібному серці,
мене осінь голосом крон
Заколихує звуком терції...

2013 р.

Серед усіх бост́онських мостів,
І далеких канадських озер
Залишився вітер твоїх геосфер…

Серед усіх паризьких комун,
І далеких львівських вокзалів,
Залишилося сонце наших причалів…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

Серед усіх піренейських вершин,
І далеких британських дощів,
Залишилося кілька недоспаних снів…

Серед усіх близькосхідних війн,
І далеких турецьких хвиль,
Залишився наш небосхил…

Та щоб не сталося я
Завжди буду для тебе
Холодним сонцем
І далеким небом…

2013 р.

P.S. Домашня власноруч записана музична "чернетка"

...недоокисленим, недовідновленим -
взагалі не до яких хімій:
він з народження був стурбованим,
і спокійним в операційній...

...незавершеним, фрагментованим
по кількості наночастинок:
не будучи ніколи знедоленим,
хоча й застрелили в спину...

...не розведеним, концентрованим,
недопитим по кількості фраз:
час від часу здавався стомленим -
надто часто він жив для нас...


2013 p.

Лиш нові вагони, ті ж сірі перони,
У будні, у свято захмарений двір,
Життя – це наш потяг, людей забобони,
Що треба зійти – хотів, не хотів…
Ці станції з часом забруднені стали,
І човгання інших платформами днів,
І це відчуття – ніби нас обігнали,
Ті, хто на потяг учора лиш сів.
Годинника дзвони на нашім вокзалі,
Мене проводжають, лякають щодня,
Бо звуки тих дзвонів рахують недбало,
І з ними все швидше минає життя.
У цих ліхтарях я здаюся старішим,
Хоч бритва учора торкала мене,
Я дихаю так немов сорокарічний,
І вдома мене ніхто вже не жде.
По коліям - скрегіт, по рельсам – лиш плач,
І миті плацкарту зі мною вартують,
Попутчики зло так в подушки мовчать,
Мовчання як сила чомусь не гартує…
Цей поїзд зупинить лиш висадки час,
Коли пасажири похилять від втоми,
У гості тоді не приїду до Вас,
Замовкли вагони і старі перони…

2012 р.

Іноді примхи твоїх ідей -
Визначають дозу морфіну,
Краще поміж німих людей,
Ніж серед душевних мімів..

2013

Із всіх речей, що гріли мене уночі,
Залишились лиш мелена львівська кава,
Уривки пам'яті і джазові блюз-пісні,
Журнали застарілого "самвидава"...

Касети меланхоліка із "бітлів",
Збірки творів твого Ремарка,
"Капітал" Жадана, чиїсь вірші,
Гуманізм епохи Петрарки...

Щирослів'я без коректур,
Нотки смутку зійшлись в акорди,
Немов перед смертю останній тур,
Я просто хочу зістатись гордим...

Я купував тобі теплий глінтвейн,
Квіти й дешеві сережки…
Ми були дітьми – і в обмеженні стель
Ми шукали до неба стежку…

Ти дарувала мені стомлений сон
В холодній суботній вечір,
Уранці каву, гірку як бурбон,
І декілька строф доречних…

Хіба ми вині, що були дітьми,
І просто любили щиро…
Я один проводжаю лелек восени,
Що за собою приносять зливу…

2013 р.

Хіба що ми не варті кращих душ,
Ніж ті, які вже носимо у тілі,
Награвшись почуттями – витри туш,
Бо тільки цим різняться божевільні…

Хіба що ми не варті кращих справ,
Ніж ті, які ховає кожен в шафі,
На всіх у цирку вистачить забав,
Хто не місцевий – місце в інтернаті…

Хіба що ми не варті кращих слів,
Ніж ті, які вживаємо без Бога,
Життя – це пазл із прожитих днів,
Навіть коли у них лиш відчай і тривога…

Хіба що ми не варті цих годин,
Прожитих задарма чужим кредитом,
Чому ж ми боїмось весняних злив,
Що падають сльозами поміж житом…

Твоє мовчання - це грати моїх Бастилій,
Затаврованим останнім героєм Дюма
Передрікаю щастя тобі всесильній,
Ну а собі - трохи спокою і трохи вина...

Що наостанок зводиться до одного,
Поїздок у різних купе самотній єдиній душі,
У розпачі цім - я вже навіть не прошу у Бога,
Бо ти не чекаєш останніх моїх поїздів...

Запаленим від прощальних твоїх обійм,
По вітру пустила з прощальним своїм поцілунком,
Над нами нависла епоха дорослих війн,
Яка закінчиться останнім століттям смутку...


2013

Таких як ти - у мене ще будуть сотні,
На кожен день, кожну ніч, кожен подих -
інша...
Вони всі як ти, навіть є ще більше холодні,
З твоїми очима, вустами, і ти між них -
зовсім звичайна і грішна...

І не треба будувати отих неземних фігур,
Що двоє в житті ми були єдино,
а значить навічно...
Ти не бачиш далі своїх емпіричних структур,
Відмов і брехні, парадигм
у житті зустрічних...

І краще тебе ще спочатку покину я,
Ніж потім усі сотні міряти законом
життєвого порівняння...
В постелі у тебе десятки чужих заяв,
То ж давай не будемо про любов,
і краще не будемо про прощання...