Коли осінь плете мінори,
Тоді вулиці плачуть листям,
Тоді довгі доріг коридори
Мають досить вільного місця.
Тротуари стікають слизом,
Язики повиймавши з рота.
Сонце ходить босоніж низом,
Сонце − з присмаком чорноболота.
Коли осінь плете мінори,
Тоді небо озвучує Баха,
Тоді смутку розсипані спори
Лізуть в душу, як у дім падишаха.

Вирву клаптик паперу з ночі,
Витру очі від сліз вчорашніх
Й запишу я життя охоче
По-новому… Хай падають башти,
Хай дивуються люди навколо
І ховають від сорому погляд
Кожен свій… А я знову і знову
Починатиму себедогляд.
І не будуть вже зорі повиті,
Місяць спати піде без цілунку,
Я ж зберу якось радісні миті
І повішу над ліжком в пакунку.
Себеспокій втамується в душу,
Зацвітуть у саду орхідеї.
Відтепер я по-іншому мушу
Ритм новий задавати ідеї.

весняний дощ із твоїх очей
такий солоний
сьогодні падав на вуста
звучало танго
дерева мовчки поспускали вниз
крони
неначе голови
а з них янгол
злетів і сів на ліжко
у кімнаті
такий хороший милий
як мрія
ти «зависала» в той момент
в чаті
одно лиш фото твоє серце
гріє
одне лиш фото
крізь кілометри
вплітає спогад у вінок
із м’яти
не можна пам'ять назавжди
стерти
не можна віру просто так
відняти
сердешний янгол
пив каву
допоки дощ не розвіяв
вітер
і тут задумуєшся
як мало
потрібно людям
аби душу зігріти

***
Трояндоквітно розпочався день,
В душі Бетховен прозвучав, як завше.
Хтось під вікном із нотами пісень
Схотів життя розвеселити наше.
Комусь не шкода лічених хвилин,
Йому, мабуть, немає що втрачати,
Він ходить світом, наче блудний син,
Усе що вміє – з ніжністю співати.
Ранковий проблиск ще одного дня
Із Вічністю підтримує розмову.
Життя іде… Що мить – то все життя…
Мелодія звучить все знову й знову…
2012