Чи знаєте ви, як любов болить,
Коли на серці каменем розпука?
Вона тоді вже зовсім не дзвенить,
Вона тоді така прозора й тиха…
Чи знаєте ви, як любов болить?

В своєму серці я любов зірву,
Як дивну квітку, що необережно
Розквітла у зимовому саду…
В своєму серці цю любов зірву…

Я стільки виплакала сліз:
Таких гірких, таких солоних,
Таких гарячих і терпких,
Тобі відомих й невідомих,
тобою втираних і ні,
Пролитих на самотині.

Печаль і смуток затаю,
Далеко в серці заховаю.
Сльозинки нишком обітру,
Тобі ж – всміхнуся, заспіваю.

Я буду сильна. Більше ти
Й сльози моєї не побачиш.
Скоріше сам мабуть заплачеш
Рясніш травневої роси.

О, скільки вимовлено слів,
Скільки написано віршів,
І скільки подумки з тобою розмовляю.
Якби ти все оце почув,
Можливо, ти б тоді збагнув,
Як до безтями я тебе кохаю.

Та я тобі ні слова не скажу.
При зустрічі – уважна і спокійна,
І жартівливу маску надягну, -
Весела буду, але офіційна.

Що ж: пожартуєм ?! Ти цього хотів?
Лишень жартуючи, ти не дивись печально.
Замкнула серце я на тисячі замків,
Ключі від них – закинула в провалля.

В провалля суму, в безодню гіркоти.
Тобі повірила, – а ти так насміявся.
Як хочеш, то шукай. Нехай тобі щастить.
А знайдеш, - то приходь, і спробуєм чи вдасться
відкрити хоч один.

А може я скажу, що це уже дарма,
І облетіли клени…
Зів’яли квіти. В квітнику душі - зима…
…Шукай ключі. І пам’ятай про мене…