Тишею бузковою зап’ята,
Зі смутком в череві, що ріс,
Плела петлю із міді кіс
У домовині ліжка розіп’ята.
«У буреломах мрії ліс…
Швидко проб’є година п’ята.
А я, мов Прометей, прип’ята.
Борей Морфея десь поніс.
Зринуть до неба гіменеї…
Сконаю швидко в гінекеї!
Де ви,боги? Мої пенати!
Плетуться шлюбні грати,
Готують воду лутафори –
Вдягаю душу в срібні шори.
2010

***
У великому череві риби
Сумно.
Цілувати старі картини
Нумо!
Полотняні мальовані зморшки
Розгладимо,
Воскові не натруджені руки
Розправимо.
У великому череві риби
Порожньо.
Сиплеться з неба тополине
Борошно
На полущені, запилюжені,
Зганьблені,
Недомиловані, недоціловані,
Зранені,
Бачені в снах жіночі
Обличчя
Місяцем тихо спливають у
Вічність.
2012

Весільною чадрою вкрилась рань,
Лунає в горах пісня призабута.
Тремтяча кипарису філігрань
Над морем розгойдалася, закутим
У білий мармур. І прозорий стан
Без слів, з прихованим обличчям
Припав до вуст гранату, як до ран ,
Уквітчаний рубінами й павиччям.
А десь за муром, в спокої палат,
Де водограю схлипи ледве тліють,
Де скарги сторінок гучніші від гармат,
Троянди навіть дихати не сміють.
Над усіма тут пан – сліпий наказ,
Жорстокий, ніби лезо ятагана.
На друзки розколов намаз,
Сполохав стигле сонце за курганом.

Той день буде сповнений
Болю та сліз,
Ти станеш весталкою
Власних валіз.
О, Santa Lucia,
Свята простота!
Панує у грудях
Липка німота,
Зненависть будує
Кошлатий барліг
І холод підвальний у
Скронях заліг.
Захриплий годинник,
Розбите свічадо.
За ним до Аїду
Спустилася б радо…
Не плач,
Із обличчя
Цей спомин зітри.
Ще квітнуть твоїм
Орхідеям в зимі.
Й засніжене сонце
Всміхнеться здаля,
Коли відридаєш
Свого Короля.

Не даруйте мені лілеї.
Я, мій графе, зовсім не свята.
У прикрашених смутком алеях
Грає ніжні вальси самота.
Біля замку сплять старі озера,
Марить ранок на потрухлому човні
Й несподівано така весела
Витанцьовує легко в моєму вікні
Золота бринослова бджола.
Позіхає в костьолі дзвін.
Я сьогодні туди не прийшла
На доземний холодний уклін.
Я збирала довірливі квіти,
Що підморгували сяйни сто.
Ліпше їм на вікні овдовіти,
Ніж прикрасить моє намисто.
Бо тоді все повториться знов:
Срібні остроги,
Блакитні плащі,
Білі лілеї,
Повинна кров…
Вкотре страчена
Йду в дощі .

Тобі володіти миром
І світлом очей моїх.
Мені – бути твоїм кумиром,
Просіювати крізь сито сміх.
Тобі – сонячні цятки
В ранковім вікні.
Мені – Богородиці обіцяти
Навчитись казати «ні».
Ти розмовляєш з казками,
Тобі щще все іграшки,
Мені, обплутаній мотузками,
Без броду брести навпрошки.
Тобі володіти миром,
Ловити вірші вночі.
Мені – стояти над виром,
Спочити в тебе на плечі.
Тобі
Володіти
Миром…

На майдані
Судили розпусницю.
Вологі роти рвані –
Хто спокуситься?
На майдані
Стояла,одягнена в хутра,
На скривавлені рани
Сипалась дрібна пудра.
На майдані
Судили розпусницю.
Набубнявілі очі п’яні –
Хто заступиться?
На плечах оголених
Зблискує хижо місяць,
Воля твоя не вволена –
Захочуть – й повісять.
Беззахисні ноги коріння
Торкаються та гайвороння,
Вхоптвши твоє шепотіння,
Сідає на підвіконня,
Летить
у
Безсоння
й
бездоння
творити нові
беззаконня
так, ніби
й
не
святі судді
Приходили в твій альков
Втішатись з тобою ганебно
Й бубніти старих молитов
У розтріскане хворе небо.
Усе
сторчголов.
На
майдані
спокушені
судили
спокусницю.

Забути все.
Іти під білим громом.
І стати відголоском, напівтоном.
Забути все.
Отак узяти й прорости,
Як набубнявілий овес,
По вінця сповнений увесь
Рожевим молоком роси.
Або з корінням у пітьмі
Між черепів і перегною
Гортати здавнені сувої.
Чи настромитися грудьми
На терпкі списи конюшин,
На чорні стиглі стебла маку,
Крук з лорнетом і у фраку
Буде кружлять між порошин.