Я постарів давно в свої 17.
Я не хотів, та якось довелось…
Однолітки щосили веселяться,
А я… філософ… Трясця йому! Ось..

Ось знов сиджу і думаю про літо…
Десь заблукала знов ота зима…
Не певен я, чи є тут сенс: жевріти,
Якщо вогню не буде і нема…

Давно вже філософію став вчити,
Про пристрасті читав і почуття…
Та сам себе питаю «Нащо жити?!
У чому сенс проклятого життя?!»

«Ну що воно – життя, чого вартує», -
Волаю я до всіх, вже ледь живий.
Та сірий натовп слів моїх не чує,
Холодний він завжди, завжди чужий…

І я один, не знаючи як жити,
Копаю істину, ну де ж у неї дно?
Я можу плакати, сміятись чи тужити…
І вмерти навіть!.. Людям все одно…

Я зрозумів закони всіх світів.
І сни вже дивні якось мені сняться…
Хоч як би я змінити все хотів –
Та ні… Старий я вже, в свої 17…

Мій янголе, тримай мене, благаю!
Я вже безсилий і мені здається -
немає сили жити - помираю...
І серце в грудях майже вже не б*ється...

О, янголе мій, дай мені пораду:
ну як по - правді в цьому світі жити?
Чи непокоїтись про те, що вже позаду?
Чи вірити, чекати і любити?

Я жить не вмію, жити я лиш вчусь,
Іду вперед я, істину шукаю.
Я знаю: на шляху своїм спіткнусь.
Мій янголе, тримай мене, благаю!

Я помру! Знаєш: люди частенько вмирають,
Кожну мить хтось ступає на стежку до раю.
Та коли помирати – це люди не знають…
Не повіриш, та я вже чудово все знаю…

Я помру коли сонце вставатиме,
Чи як зайде воно, таке ніжно – багряне…
Коли дощ за вікном накрапатиме,
Коли грім у кімнату загляне…

Я помру! А коли ховатимуть –
Йтиме дощ і так мило блискатиме небо.
А музики класику гратимуть…
Романтично?! Та ні, так треба.

Я помру!.. Знаєш, люди всього бояться:
І життя, і смерті, і просто так…
Сновидіння їм, мабуть, не сняться,
І не знають вони, що життя – літак,

Що дорога завжди кінчається,
Кожна мить – то остання мить…
За вікном знову дощ починається…
В звуках грому життя бринить….

Поет писав про Україну,
Сльоза стікала по щоці…
«За неї тільки я загину» -
Він написав на папірці.

Поет бажав скоріш підняти
Народ замучений з колін,
Не знав: змогло багато встати,
А хто сидить – так треба їм,

Нехай страждає їхнє тіло
За їх слова, байдужість, вчинки…
Але поету так боліло,
душа не знала відпочинку…

Поет помер ( він надірвався,
Коли з колін всіх підіймав.
Він рвав щосили, не здавався…
Що всі прив’язані – не знав…).

Помер поет, забули люди...
І тільки батько свому сину
замовить пам*ятник, де буде
виднітись "вмер за Україну"....

Цінуйте тих, хто завжди поряд з вами,
Хто завжди вас підтримає в біді,
Отих, що не кидаються словами…
Цінуйте світ, допоки молоді!!!

Частіше зустрічайтесь із людьми,
Котрі в життя вам радощі несуть,
Котрі зігріють вас серед зими,
Живуть для вас, за вас вони помруть…

Цінуйте друзів. Справжніх. Для яких
«Бабло» не є вершиною життя,
Найвища нагорода їм – ваш сміх,
Найвища цінність – справжні почуття…

Цінуйте тих, хто істину рече
(слова, що не розтануть у воді).
Ви бачите як швидко час тече?
Цінуйте світ, допоки молоді!!!!

© Дід Михалич
2013

О, люди! люде… Що з вас взяти?
Ви, люди, всі такі убогі…
Самі не учитесь літати,
А звинувачуєте Бога,
Що обділив Він вас крильми!?
О, люди! люди… грішні ми…

Ми зневажаєм все і всіх,
Шукаєм рай? – його не буде…
Набрид вже лицемірний сміх,
Та ми ж лиш люде, грішні люде…

Всі мрії – мізерна частинка,
Ніщо… А Всесвіт… Він без краю…
У ньому ми – лише пилинка…
Не знали ви… а я не знаю

Навіщо це життя нещасне
На долю випало мені.
Все до фіналу йде, все згасне,
І не оглянетесь ви, НІ!

Усе забудеться, минеться,
Із кожним днем усе частіше,
А потім з пам’яті озветься
Лише найкраще, найсвятіше…

Та що там варт життя чиєсь,
Блудливий атом цього світу?..
О, люде… ви вперед рветесь,
Ви здобуваєте освіту…

Всі звикли вже книжки зубрити,
Та толку тут, нажаль, не буде…
Усі повинні зрозуміти,
Що ми – ніщо, що ми лиш люде…

Але цього не зрозумієм…
Самозакохані верблюди….
Інакше жити ми не вмієм…
Бо люди ми…. Всього лиш люди…

© Дід Михалич
2013

Скажу я правду - нічого брехати,
ви правду цю, зумієте почуть?
Не кожен має щастя помирати,
бо в більшості своїй і не живуть.

Багато хто життя своє вбиває:
навчання, бар, робота, знову дім...
Існує сонце?! Де?! - ніхто не знає...
В пісок совали голови - стоїм.

В нас цифрове ТБ, круті канали,
лиш частку космосу зуміли підкорить.
А істина... Її ми не пізнали...
І головне, ми не навчились - жить.
.................................
Життя своє ми маєм будувати,
Я вже цеглинок кілька положив...
Бояться нерозумні помирати,
А я хоті в би - знатиму, що ЖИВ...

© Дід Михалич
2013