Антон прокинувся в темному сирому підвалі. Він лежав на бетонній підлозі обзиччям вниз. Хлопець не міг зрозуміти, де він знаходиться. Він підвівся, встав на коліна та спробував роззирнутись по бокам. Але нічого крім непроглядної темряви він побачити не зміг. Антон встав у повний зріст, але одразу мало не впав від раптового приливу крові до голови. Він витяг руки перед собою ніби незрячий, щоб дослідити те приміщення, в якому знаходився. Через декілька кроків він наткнувся на стіну, після чого почав рухатись вздовж цієї перешкоди, але досить швидко зрозумів, що з троьх боків його оточують стіни і лише з однієї знаходиться залізна сітка з широкими отворами, яка заміщала собою четверту стіну.
Несподівано почувся залізний лязг засову, що відмикався. Хлопець схопився пальцями за сітку і почав з усіх сил смикати її на себе, проте вона не піддавалась.
- Гей! Тут є ще хтось? - Закричав він, але у відповідь почув лиш шум кроків, що наближались. Десь збоку почулось клацання вимикача і зверху над Антоном почала тьмяно блимати ртутна лампа. Але світло від неї було настільки слабким та м'яким, що хлопець навіть не примружився після її ввімкнення. Попереду в темряві ледь виднілись обриси невідомого чоловіка.
- Гей, ти хто такий? Випусти мене звідси! - Заволав Антон.
- Хіба ж тобі тут не подобається? - Щиро здивувався незнайомець.
- Ти, що хворий? Випусти мене негайно! Ти знаешь, хто мій батько? Коли він знайде тебе, то закопає!
- Якщо знайде. - Доречно зауважив зауважив викрадач.
- Ти, що грошей хочеш?! - Закричав Антон, - ти, що не розумієш, що навіть коли ти отримаєш викуп, та відпустиш мене, тобі не вдасться втекти.
- А, хто сказав, що я тебе відпущу? - Посміхаючись невидимою посмішкою, проголосив незнайомець.
- Ти, що вирішив, що дуже крутий? В мого батька зв'язки, гроші, він підійме на ноги усю міліцію міста, ти й оком не змигнеш, як тебе знайдуть! - Люто загарчав Антон.
- І, як же вони мене знайдуть? Про це місце нікому не відомо, ніхто не бачив, як ти сюди потрапив, в мене вистачить припасів на декілька місяців і я не збираюсь виходити звідси поки не вирішу з тобою деякі питання.
По спині Антона пробігла ціла зграйка 'мурашок' але не від холоду, а від моторошного страху перед незнайомцем.
- Ах ти, чортів псих, маніяк недороблений! - В відчаї закричав Антон - Ти, що вважаєш, що це тобі так просто зійде з рук? Да, якщо з моєї голови, хоч одна волосина впаде - тебе на шматки поріжуть!
- А ти різав коли-небудь людину на шматочки? - Перевів тему незнайомець - Ти знаешь, по-моєму, якщо людина сидить бог зна де, замкнена, якоюсь невідомою особою, наміри якої залишаються невідомими, то не зовсім логічно, щоб ця людина комусь погрожувала, чи не так? Хіба муха, спіймана в банку, може погрожувати людині? Все, що вона може це дзижчати і битись об стінки банки поки їй вистачить повітря та сил.
Антон безсильно опустився на підлогу біля сітки, він ковтнув слину, котра ледь просочилась в пересохле горло.
Незнайомець різко ударив долонею по сітці, від чого вона задрижала і почувся неприємний металевий шелест. Від цього несподіваного звуку Антон перекинувся та впав на підлогу.
Кроки викрадача почали віддалятись, через деякий час знову почувся металевий брязкіт дверей, що замикались.
Антон сидів на підлозі охопивши руками коліна, ще ніколи в своєму житті він не відчував такого сильного страху, навіть коли стався той випадок. Але навіть тоді він знав, що батько замне справу і вона не потрапить до суду. Але зараз все по іншому, абсолютно невідомо, що у цього психа в голові. А раптом він буде катувати його, або морити голодом? Ні! Його зникнення одразу помітять, його будуть шукати. Не може бути, щоб не знайшли, батько всю міліцію на вуха поставить, вони обшарять кожен сантиметер цього клятого міста поки його не знайдуть!
Антон ніяк не міг згадати, яким чином він сюди потрапив, останнє, що він пам'ятав, це, як танцював в нічному клубі, а потім провал.
Невідомо скільки часу пройшло, Антона почав мучати голод і спрага, в його клітці було холодно, тому він став крокувати з кутка в куток, щоб хоч якось зігрітись. Раптово знову почувся шум від дверей, що відмикались. В напівтемряві ввійшов той самий незнайомець, несучи в одній руці тацю з їжею накриту паперовою салфеткою.
- Я приніс тобі поїсти, ти напевне зголоднів? - Добродушно запитав Містер Х.
- Послухай, - сказав Антон, - дай мені зателефонувати батькові, він дасть хрошей, скільки захочеш. Я обіцяю, якщо ти мене відпустиш, тебе не чіпатимуть. Тебе відпустять, і ніхто тебе не буде шукати.
- Цікаво, якої ти заспівав не те, що раніше. - Посміхнувся викрадач.
- Будь-ласка, дай мені поговорити з батьком, якщо ти мене відпустиш, він будь-що зробить для тебе! - Антон упав на коліна і простягнув крізь отвір у сітці руку, а на його очах виступили сльози.
- Я б з радістю дав тобі телефон, проте боюсь, що батько не зможе з тобою поговорити... - запнувся незнайомець, - боюсь він не зможе підняти слухавку. В цей же момент незнайомець підійшов ближче до сітки і зняв з підносу салфетку, в мисці з супом плавала людська рука, чоловіча рука, рука з печаткою на підмізинному пальці...
Антон з божевільним поглядом поглянув на вміст тарілки, і в його голову прийшла абсолютно логічна думка, проте він гнав її від себе з усіх сил.
- Як я вже сказав, ти можеш зателефонувати своєму батьку, проте він не зможе підняти трубку, розумієш? - Повчально сказав незнайомець.
Антон був, як в тумані, він хотів підскочити на ноги і розірвати сітку, але він заціпенів від жаху. Шкіра його побілила, кінцівки похололи, руки та ноги стали ватяними. Але через мить підкоряючись інстинкту наднирники викинули в кров адреналін, і хлопець підскочив ніби на пружині і почав метатись по кімнаті, та рвати з усіх сил залізну сітку, він навіть намагався гризти її зубами. Антон кричав щось нерозбірливе, вив наче тварина, поки дія гормону не припинилась, сили покинули його і він упав посеред кімнати.
Знизу в металевій сітці був невеличкий отвір, незнайомець просунув через нього тацю, на котрій окрім миски з супом стояла кружка з кровью, в котрій плавали очні яблука.
- Я покищо піду, чогось перехоплю, а ти поспішай, інакше все вистигне і буде не так смачно. - З посмішкою відзначив незнайомець. Але, схоже, що хлопець, знаходячись в шоковому стані, втратив свідомість і не чув його настанов.
Через деякий час Антон прийшов в себе. Всі події здавались йому страшним сном, від якого він ніяк не міг прокинутись. Його мучила спрага, він не знав, що знаходилось в кружці, що стояла на таці і одразу ж кинувся до неї. Проте замвсть води він відчув в роті солонуватий присмак крові. Коли він поглянув в кружку, він почав блювати, блював він до тих пір, поки в його шлунку не залишилось нічого окрім шлункового соку. Несподівано увійшов незнайомець, він обгризав залишки мяса с довгої кістки.
- Ну, як тобі трапеза, Антончик, тебе ж так називав твій татусь? Мені він не дуже сподобався, трохи жорсткуватий :)
Антон застогнав слабким голосом: ' - Навіщо, навіщо, ти це зробив! Що тобі потрібно, за, що ти вбив мого батька, чому ти мене катуєш? Що ми тобі зробили?'.
- А ти не пам'ятаєш, що ви мені зробили? - Незнайомець підійшов впритул до самої сітки, так, що на його обличчя почало потрапляти штучне світло.
Антон встав на карачки і поповз до сітки.
- Я десь тебе бачив. - Ледве ворушачи язиком, прошепотів полонений.
- Яка в тебе коротка пам'ять. Десь бачив. А я тебе повір ніколи не забуду. - Жорстко відрубав незнайомець.
- Ти брат, ти її брат. - Простогнав Антон.
Незнайомець дістав із кишені куртки пожовклу газетну вирізку і став читати, хоча й знав її вміст напамять:
' - 8 липня 2008 року на вулиці Леніна була збита молода дівчина. Водій зник з місця пригоди. Дівчина від отримах травм загинула на місці, до приїзду 'швидкої'. В результаті розслідування було встановлено, що дівчина переходила вулицю в невстановленому місці. Машина була оформлена на відомого бізнесмена Іванова. В момент пригоди за кермом був його син Антон. Беручи до уваги пом'якшуючі обставини, суд призначив заставу в розмірі ста тисяч та відпустили Іванова молодшого під підписку про невиїзд.'
Незнайомець читав ці сторінки практично зі сльозами на очах.
- Ти вгадав, я брат, я брат тієї безіменної дівчини, яку ти збив. А її звали Олеся...
- Я не хотів, я не хотів, щоб так трапилось. - Затинаючись, плакав Антон.
- Так сталось? Ти летів на швидкості 100 кілометрів на годину в кокаїновому диму. Ти навіть не намагався притормозити і напевне навіть не помітив, як збив її!
- Вона вибігла на дорогу, я навіть не встиг зреагувати. - Ридав полонений.
- Ти знаешь, що відбувається з тілом людини при ударі на швидкості в 100 кілометрів на годину? Приблизно те ж саме, що при падінні з девятого поверху. Її внутрішні органи в один момент розірвались: селезінка, печінка, нирки, все луснуло, як мильна бульбашка. Легені розірвались, як мокре ганчірря. Серце... Ти знаешь, яке відчуття, коли хто-небудь стискає твоє серце в кулаці до тих пір, поки воно не лусне. До речі твоя мама відчула теж саме перед тим, як померти.
Антон з останніх сил піднявся з підлоги, він схопив незнайомця за руки і спробував притягнути його впритул до сітки, а потім схопив його за шию і почав душити. Незнайомець дивився на нього з добродушною посмішкою.
- Так, саме так, спочатку я топив її в ванні на очах у твого батька, до тих пір поки вона не посиніла, я навіть думав, що вона задихнулась. Мені навіть довелось зробити їй штучне дихання і масаж серця, - незнайомець облизнув губи, - це було так приємно, в неї була дуже мякі груди.
Антон зібрав залишки сил, щоб придушити ката, але той схопив його обома руками за запястя і скрутив їх з такою силою, що хлопець взвив від болю і впав на підлогу. Через декілька миттєвостей абсолютно знесилений хлопець і втратив свідомість.
Антон отямився від приливу свіжого, прохолодного повітря, відкривши очі, він зрозумів, що у нього на голові мішок, а руки зв'язані за спиною.
- Підіймайся, - наказав незнайомець, - час настав. Пам'ятаеш я казав, що потрапити під машину на швидкості 100 кілометрів на годину це все одно, що впасти з 9-го поверху? Зараз я надам тобі шанс переконатись в цьому.
Він штовхнув Антона вперед і той відчув, що стоїть на краю чогось. Страх пронизував залишки його єства. Перед ним пронеслось все життя.
- Ну, яким буде твоє останнє слово?
- Прости! - Закричал Антон, але незнайомець штовхнув його з усієї сили в спину і той, втративши рівновагу, перелетів через край. Але всупереч очікуванням політ був дуже коротким і приземлився на щось м'яке. Хлопець був все ще живим.
- Настав час відкрити карти, - сказав незнайомець, - я працюю патологоанатомом в міській лікарні, в той час коли ти збив мою сестру, я якраз був на роботі. І хоча все її тіло було спотворено до невпізнання, я одразу зрозумів, що це вона. На її обличчі застигла така гримаса болю, що одразу стало зрозумілим, що вона загинула жахливою смертю. Я особисто проводив розтин і вже тоді почав планувати помсту. Я підозрював, що твоя сімейка відкупиться, так і сталось.
Я виждав момент і підкараулив тебе біля клубу, ти був обдовбаним в смерть. Коли ти відкрив дверці машини, щоб сісти за кермо, я усипив тебе хлороформом. Вибач, але довелось втопити твою машини в місцевому болоті, надто вже погані спогади від неї залишились, до тогож це допомогло замести сліди. Не хвилюйся, батьків я твоїх не чіпав, руку та решту я позичив в морзі. Ось це і все. Я не хотів тебе вбивати..., просто хотів, щоб ти запам'ятав його ім'я.
***
- Що з моїм сином?!
- Микола Іванович, заспокійтесь, будь-ласка.
- Як я можу бути спокійним, де мій син?!
- Слідуйте за мною, він в 3-й палаті.
- Ви можете сказати, що з ним сталось!
- Його знайшли в такому стані, він йшов посеред шоссе в напрямку міста, абсолютно знесилений.
- Він говорив, що з ним трапилось?
- Він..., - лікар запнувся, - він в шоковому стані і повторює лише одне слово...
Вони зайшли в палату, Антон сидів на ліжку, охопивши коліна руками, і качався взад вперед з безглуздим поглядом, на різні лади повторював одне слово:
- Олеся! Олеся? Олеся!? Олеся( Олеся). Олеся))). Олеся). Олеся=). Олеся0). Олеся...
Голос його затихав, поглинутий стінами, але відгукувався лунким стократним ехом в його голові.

Іван Іванович Іванов - був дурнем в кубі. В свої тридцять два роки він не міг похизуватись ні одним хоч визначним досягненням у житті. За його плечима був незакінчений політехнічний інститут, ціла низка нетривалих амурних зв`язків і незліченна кількість робіт, які постійно змінювали одна одну. Іван Іванович - страждав від дефіциту грошей, похмілля і хронічної нежиті. При чому коли не було першого - загострювалась нежить, а коли перше було - то загострювалось друге. Але можна вважати, що по життю йому щастило як і кожному дурню на планеті. Іванов не служив в армії, його ні разу не збивала машина, він ніколи не був одруженим і жодного разу не розлучався. Ось і в той осінній день йому підвернувся (на його думку) щасливий випадок. Івана Іванович забрів в однуіз незнайомих йому вуличок і побачив над дверми непоказного сірого будинку наступну вивіску: "ПриватБанк Органів". А внизу більш мілким шрифтом біло дописано: "Лише в нас ви можете взяти безвідсотковий кредит практично на необмежену суму". "Це те, що потрібно!" - подумав Іванов. Грошей якраз не було, роботи теж, а остання співмешканка його вигнала, а тут такий випадок підвернувся! Не довго думаючи, він сміливо закрокував в широко розчинені двері.
***
Іван Іванович опинився в просторому світлому залі з блискучою підлогою і підвісною стелею. Весь зал був заставлений столами, за котрими сиділи привабливі жінки і щось набирали на клавіатурі комп`ютерів.
В одні мить перед ним виник приємної зовнішності молодий чоловік. На ньому був акуратний чорний піджак, брюки, біла сорочка і натерті до блиску черевики. Хлопець широко усміхнувся.
- Мене звуть Кирил Мефодійович Петров. Але можна просто Кирил. Я менеджер по роботі з важливими клієнтами. Чим можу вам допомогти?
- Мені б той, взяти б кредит, а то грошей зовсім немає. - Пробурмотів Іванов.
- Звичайно, звичайно, ви потрапили в потрібний час в потрібне місце. Як я можу до вас звертатись?
- Можна просто Іван.
- Чудово, Іван, давайте перейдемо з вами і кабінет для роботи з VIP-клієнтами. Будь ласка, слідуйте за мною.
Менеджер відразу ж прослизнув в невеличкі бічні двері, Іванов послідував за ним.
Через мить Кирил висунув голову з-за дверей і наказав: - Дівчатка нас не турбувати, алкоголіки це мій профіль. - Після чого закрив за собою двері.
Тепер вже Іван Іванович опинився в невеличкій кімнаті, схожій на кабінет лікаря. В ній дійсно знаходився чоловік, одягнений в білий халат і висока, струнка, пишногруда медсестра, ніби тільки но з обложки касети фільмів для дорослих.
- Тойво, - облизнув губи Іванов, - а до чого весь цей маскарад? - І широким жестом обвів кімнату.
- Це звичайнісінька формальність. - Розпочав пояснювати менеджер. В той час, як лікар і медсестра не кажучи ні слова розпочали проводити свої дослідження.
- Ваню, в нас не зовсім звичайний банк. Ми не вимагаємо паспорт, заставу з майна або взяття на поруки від багато родича, нас не цікавить ваша кредитна історія і чи маєте ви роботу. Все, що нам потрібно - це знати, наскільки ви здорові.
- Але, для чого ж це все потрібно? - Здивувався клієнт.
- Всього лише для того, щоб дізнатись на яку суму кредиту, ми зможемо вам запропонувати. - Посміхаючись, промовив Кирил.
- Але, від чого саме залежить розмір кредиту? - Не вгавав Іванов, з котрого одночасно знімали сорочку і рахували пульс.
- Від того наскільки здорові ваші внутрішні органи і в яку суму їх можна оцінити.
- А-а-а! - Протягнув Іван Іванович. І на мить заспокоївся. Але одразу ж, опамятався і не виймаючи градусника з рота промовив: - Заждіть хвилиночку! Яке відношення до цього всього мають мої органи?!
- Саме безпосереднє! Адже в нас, як я вже й казав не типовий банк. Ми роздаємо гроші на ліво та напрво всього лише за заставу у вигляді органів клієнта. - Незворушним тоном відповів менеджер.
- Але ж як це можливо? Та й взагалі я на це не підписувався! - Заявив клієнт, навіть не помітивши, як апетитна медсестра брала в нього з вени кров.
Іване, зрозумійте! Це унікальна можливість, щасливий випадок, практично халява, - Загорівся Кирил, - ваші органи не тільки будуть служити вам за прямим призначенням, але ще й приносити гроші!
- Всеодно не можу вловити суті. - Упирасвя клієнт.
- Та усе простіше простого, ми оцінюємо ваші органи в енну суму, підписуємо договір і відразу ж видаємо вам гроші. І ви їх спокійно витрачаєте, виплачуючи суму поступово на протязі кількох десятків років. - Заспокоював менеджер.
- А якщо я не віддам гроші?
- То ми заберемо ваші органи. Але ви не хвилюйтесь, це стається дуже рідко, на моїй пам`яті, так взагалі ще жодного випадку не було.
Поки Іванов сидів в якомусь заціпенінні після уколу, непомітно зроблений медсестрою.
Кирил звернувся до лікаря: - Ну, що там в нас?
- Камені в нирках, печінка пустує, гастрит, цистіт...
Але менеджер його обірвав. - Лікарю, а є в нього взагалі хоч один здоровий орган?
- Як не дивно, але в нього практично здорове серце. Можна сказати, що йому пощастило, що воно в нього здорове.
- Чудово і в скільки ж ви його оцінюєте? - З надією в голосі запитав Кирил.
- В тисяч сто можливо сто пятдесят доларів, більш точно зможу сказати після результатів аналізу крові.
- Чудово, просто прекрасно.
***
Коли Іванов трохи відійшов після уколу, то бобачив поруч з собою Кирила. В одній руці той тримав якісь листки паперу, а в іншій: свіженькі, ароматтні, зелененькі купюри.
- Іване, - звернувся до нього менеджер, - тут п`ятдесят тісяч доларів, саме в таку суму ми оцінили ваше благородне і невтомне серце.
Права рука Іванова інстинктивно потягнулась за грошима.
- Ні, спочатку стільці, потім гроші. - Спинив його Кирил.
- Які стільці? - Здивувався клієнт.
- В сенсі спочатку підпис потім гроші.
Після хвилинного вагання, Іван Іванович, як досвідчений гравець в "Поле чудес", вирішив взяти гроші і не відкривати чорний ящик Пандори. В будь-якому випадку з цими грошима він зможе поїхати в інше місто, або навіть в іншу країну, а там шукай вітра в полі.
***
Якщо посперечатись, хто швидше витратить п`ятдесят тисяч доларів: білявка або дурень подібний до Іванова Івана Івановича, то я б поставив все на зеро. В тому сенсі, що якби в нашій країні не заборонили гральний бізнес, то Іванов би програв все до копійочки в перший же день. Але через цю та ряд інших причин (наприклад недорозвинена фантазія), грошей йому вистачило рівно на двадцять сім днів. На двадцять восьмий день Івана Івановича розбудив до неприйстоності ранній дзвінок, що пролунав в п'ятнадцять хвилин пополудні.
- Алло, якого біса вам треба? - Застогнав Іван, прикладаючи до вуха, новенький п`ятий iPhone.
- Іван Івнович? - Почувся з трубки знайомий голос співробітника Банку Органів.
- Він самий, що треба?
- Телефоную, щоб нагадати вам, що по умовам підписаної з нашим банком угоди ви повинні внести оплату до кінця місяця.
- Якого чорта, договір ж був розрахований на двадцять пять років. - Обурився Іванов.
Абсолютно вірно, - погодився менеджер, - але за умовами вище вказаного договору в перший місяць ви повинні повернути нам половину суми, а потім по два з половиною відсотки в рік. Хіба ви не читали умови?
Миттєво протрезвівший Іван аж підскочив на ліжку. - Але в мене немає цієї суми!!!
- Не хвилюйтесь, час ще є, але поспішайте, сьогодні п`ятниця - короткий день, а потім два вихідних. Так, що в вас є приблизно три з половиною години, щоб принести гроші, а якщо не встигнете, - зробив паузу Кирил, - то наші хлопці прийдуть і заберуть заставу. Так, що чекаємо вас з нетерпінням і веселих вихідних.
В трубці почулись зловіщі гудки. Залог, тобто серце - почало шалено калатати, а кільцеподібні мязи внутрішнього сфінктера ануса мимоволі стиснулись в невидиму точку. Після п`ятихвилиннного оцепеніння ноги побігли буквально самі. Грошей у нього не було і не тільки для першого внеску по кредиту, але й навіть на таксі до залізнодорожного вокзалу. Прийшлось їхати на тролейбусі. Але поїздка виявилась не вельми вдалою. iPhone котрий він планував продати біля вокзалу та на отримані гроші придбати квиток, він загубив в тисняві, які виникла всередині тролейбуса. А можливо його навіть хтось вкрав, але це вже не мало принципового значення. Іванов був тепер як Том Круз - в тому сенсі, що місія швидкої втечі з міста, стала для нього нездійсненною.
***
Невисока і вже не молода, кремезна жіночка вся в бігудях і губній помаді, неохоче відірвалась від улюбленого серіалу і, запинаючи халат, пішла відмикати вхідні двері, в які уже тривалій час дзвонили, стукали ногами та руками і навіть шкребли нігтями.
Як тільки вона відкрила двері, в кімнату вбіг Іванов з велетенськими від страху очима.
- Люся, сховай мене, інакше мене вб`ють.
- Нехай вбівають, мені то, що до того. - Байдужим тоном відрізала жінка.
Варто відмітити, що Люся була не просто однією з багатьох жінок на його життєвому шляху, але й першим і як він стверджував єдиним і останнім коханням, а всі решта, просто так, не всерйоз. Але якщо Іванов наївно думав, що Люська буде любити його до гробу, то сама Людмила Андрієвна Булгакова, вже давно змирилась, забула і жила своїм життям.
- Ще раз питаю, чого приперся? - Сказала Люся, схрестивши руки на грудях, і грізно дивлячись з-під лоба.
- Я ж намагаюсь тобі пояснити, - промовив Іванов, закриваючи двері, - що за мною женуться, люди з Банку органів, я залишив їм в заставу своє серце, за п`ятдесят тисяч доларів, а тепер вони вимагають половину суми, а в мене немає цих грошей. Розумієш?! Якщо я не віддам грошей мені кришка! - Рюмсав Іван Іванович.
- Грошей в мене немає, - сказала Люська, грізно тупнувши ногою, - а наркотою зав`язуй, а то відкинеш, ласти, або чого доброго взагалі копита склеїш.
В цю мить в двері подзвонили.
- Це вони! Не відкрива! - Зашепотів Іван.
- Ваня, Ваня. Дурень ти Ваня! І прізвище в тебе дурнувате.
З цими словами Люся відкрила двері, а Іванов заховався до шафи.
На порозі стояло троє чоловіків. Попереду був доволі молодий, середньої статури хлопець, одягнений в довгий сірий плащ. Двоє інших, стояли позаду, мали зріст біля двох метрів, одягнуті в шкіряні куртки. Вони грали м`язами на обличчях, не обтяжених надлишком інтелекту.
Люся змірила всіх трьох поглядом.
- І, шо? - Обеззброююче проказала вона.
Але незнайомці аніскілечки не зніяковіли. - Ми шукаємо Іванова Івана Івановича. - Сказав той хто був попереду.
- Він, вам, що грошей винен?
В принципі так, але не зовсім, у нього є дещо, цінніше від грошей і тепер воно належить нам, - сказав незнайомець в плащі, - то ви знаєте де він?
- Звичайно ж знаю, як не знати, - серце Іванова завмерло, - ось сидить в шафі, труситься, - показала вона пальцем на прадавній розплідник тарганів.
Прибульці вже збирались ввійти в дім і схопити боржника, але Люся перегородила їм шлях.
- А за яким власне правом?
- Ось договір, ось його підпис, що ще потрібно? - Сказав менеджер по роботі з надважливими клієнтами.
- Без рішення суду не маєте права, а будете ломитись, міліцію викличу, скажу, що хулігани кровообігу позбавляють!
***
- Слухається справа номер вісімсот вісімдесят сім дроб чотирнадцять дроб п`ятдесят три: ПриватБанк Органів проти Іванова Івана Івановича. Слово надається обвинувачу.
- Пане суддя, ну, це ж якийсь нонсенс, в договорі чорним по жовтому написано, що громадянин Іванов І.І., внаслідок невиконання умови А договору номер шістсот шіздесят вісім дроб чотирнадцять, втрачає право на володіння предметом С - іменованим серце, на користь сторони В, яка являється моїм клієнтом.
- Ясно, що скаже захист?
- Пане суддя, договір не дійсний! - Заявив адвокат захисту.
- Які аргументи ви можете привести на користь цього твердження?
- Пане суддя, "всем вокруг давно известно: я не трус и не герой. Но девчонкам, если честно, не соскучиться со мной". Вибачте, згадав пісню. Так ось: якщо сторона G уклала договір з стороною XXX, але попередньо мала договір зі стороною XXL, то договір зі стороною XXX і стороною G - не має юридичної сили.
- Але дозвольте, пане суддя, - спалахнув адвокат звинувачення, - це все пусті слова, де докази, де договір?
- По моєму усні договори ще ніхто не відміняв, - спокійно продовжував адвокат захисту, - громадянин Іванов І.І., 27 лютого 2008 року при свідках, "подпись деда" і інших свідків додаються, сказав, цитую: "Люська - я віддаю своє серце тобі", на, що Людмила Андріївна Булгакова відповіла, цитую: "Ну, хоч якась компенсація за виїдену печінку", що по закону вважається усним договором. Виходячи з вищесказаного, право на предмет договору номер шістсот шістдесят вісім дроб чотирнадцять право на володіння предметом С - іменованим серцем, громадянина Іванова І.І. з 27 лютого 2008 року належать Булгаковій Людмилі Андріївні і не можуть бути передані третій стороні без її згоди.
- Що скаже звинувачення?
- Я протестую!
- Що скаже захист?
- Протестую проти протесту збоку обвинувачення!
- Але я першим запротестував!!
- А я, першим запротестував проти вашого протесту!!!
- Тиша в залі суду!!! Беручи до уваги, приведенні докази і згідно з поправкою номер дроб сім дроб п`ять дроб один до закону п`ятсот дев`яносто дев`ять карного кодексу країни, постановляю визнати договір номер шістсот шістдесят вісім дроб чотирнадцять - недійсний з причини того, що він був укладеним не з правовласником предмету договору. Всі вільні в мене обід!
***
Ех, Люська! Тепер заживемо, тепер не пропадемо з тобою!
- Угу...
- Ну, що тепер робити будемо?
- На чорний ринок поїдемо, я туту пробивала інформацію, що зможу вторгувати за твоє серце. Пощастило тобі Ваня з серцем, воно в тебе реально - золоте. Хоча дурням завжди щастить.