Тобі незвично та я лягаю о десятій
І це не вперше, так, мабуть, вже рік,
І перевагу надаю не гіркуватій
Без цукру каві - краще просто сік.
Сполуку щастя все шукаю як алхімік,
Всі досліди записую репризами,
Уже сама я втратила їм лік,
Їх таємниця схожа до усмішки Мони Лізи.
Й нехай щоразу спотикаюся на осуд,
Кохання знову випаровувати буду
Та вкотре лише сум у білий осад
Й не допоможе почуттів тут амплітуда.
Тобі мабуть читати це незвично
Та вже не знайдеш сліду в соцмережі,
Я стала по наївному цинічна:
Твої зізнання – тільки послуги ведмежі.

Антракт…Досить слухати кантати
Почуттів, що так втомились від розлуки,
На авансцені вони стоять пихаті,
А за завісою такі зрадливі звуки.

Антракт… Неповних хвилин десять
Давай забудемо зіпсовану виставу,
Не прикривайся маскою експресії,
Від того не здобудеш слави.

Антракт кінчається – дзвінки покличуть мрійників,
Ти увійдеш у роль, ти знов казкар,
В партері знов шукатимеш прихильників,
А я ковтатиму образу в бенуар.

Роки біжать, а за вікном без змін -
Щороку листя витанцьовує фокстрот,
На фоні зблідлих сірих мокрих стін
Воно чарівне в сяйві позолот.

Роки як лікар, але душа ще та
Нудьгує, звісивши із парапету ноги,
З-за горизонту щастя вигляда,
Викреслює дощем свої тривоги.

Роки як птахи, вмить знялись увись,
А досі ще не віриться,що страта
Для почуттів, які жили колись,
А залишились лише згадки-небожата.

Роки, роки… І я усі підряд
Читаю схолії до нашого кохання
Щоосені їх пише листопад
І обіцяє кожен раз, що це востаннє…

Моя душа - то імітація перону,
Вокзал спустошений, зупинка залізнична,
Серця чужі снують, немов вагони,
Своїм маршрутом форс-мажорним або звичним.

І розклад потягів нікому невідомий,
Я щиро рада - хто б не завітав,
Стою на роздоріжжі нерухомо,
Не маю спогадів, ні почуттів, ні справ.

У сукні із туману-полотна,
Іржаві колії - браслетом на зап'ясті,
Для когось, це, можливо, дивина:
Фотографують чи напам'ять, чи на щастя.

Я не зважатиму. Відправлення чергове
Оголошу: хтось вирушить у світ,
Із ним не попрощаюся свідомо,
Лише рукою помахаю вслід.

2013

Розбилось літо на зірки галактик,
Сердець гарячих осінь вже сягнула,
Ми порізно тепер і це - де-факто,
Але для всіх ще пара - це де-юре.
У скло з гостинцями дощі стукочуть в такти,
Та нас застукавши - сором'язливо дременули,
Ми рідні одне одному - де-факто
Та стати маємо чужими - це де-юре.
Кохання й осінь не витримують антрактів
І розмежовують майбутнє і минуле
Кохаю досі, ще палкіше - це де-факто
Та вже забула для людей і це - де-юре. 2013

У сутінках старого міста
Ти знайдеш мене випадково -
Ми блукатимемо по кам’янистим
Вузьким вуличкам літнього Львова.

Пити будем напій кохання -
Міцну каву, щоб не заснути,
Загасити щоб хвилювання,
Аромат нічних квітів вдихнути.

Нічне місто очі сховає,
Бо ж усюди закохані слуха
Як чуттєво скрипаль виграває -
Розітне Паганіні задуху.

Ця мелодія зникне уранці,
Ну, а поки безліч сердець
Добровільно здадуться у бранці -
Пристрасть спалить їх нанівець.

Це все Львів, наш Париж український,
Затуманить розум краса...
Я і ти…Зовсім поруч, так близько,
Атмосфера творить чудеса.

Це реальність чи все ж напівсон?
Більш не буде схожих побачень,
Де б здались почуттям у полон
Добровільно, без звинувачень. 2013

Класична філіжанка кави,
Широке підвіконня,тепла шаль,
За склом - доща дзвінкі октави,
А вдалині, як глянець, магістраль.
Кульгає містом втомлена стихія,
Вже на сьогодні закінчилися теорії,
Вдихаю кави аромат і руки грію -
Іще одна доба ввійшла в історію.
До завтра відпочинок для душі,
До завтра вільна від усіх тенет,
Продекламую осені вірші,
Вона - мені свій незакінчений сонет.
Западе в серце її кожна рима,
Під неї мимоволі задрімаю,
Насниться звична вереснева пантоніма,
Де згублена душа когось шукає.
Отак,коло відчиненої рами,
Самотня чи сама сиджу щоночі
Аж поки місяць не сховається з зірками
І втома не впаде на очі.
09.13

На золотім піску лежали квіти,
На небі вечір малював пейзаж,
Дістали світлячки свої трембіти,
Втопав у сутінках самотній пляж.
І теплі хвилі заливали ноги -
Так грався з нами стомлений прибій,
Сьогодні були зайві діалоги,
Була твоя лише, а ти був тільки мій.
Теплом нас огортало юне літо
І чайками літали наші душі,
Вітри бажань звільнилися від гніту,
У серці розквітали дивні ружі.
Кохання сила нас єднала знову,
І відстаням далеким не здолати -
Ми переможемо усі шляхи-дороги,
І розіб’ємо вщент всі циферблати!
І не блукатимуть в безмежжі ночі й днини,
А поки маємо лиш тіл шалений трепет
І навіть час змінив вже величини:
Мить із тобою, вічності без тебе.
І поки є оці моменти я живу,
Твої цілунки сенс життю приносять,
Бо ти кохаєш лише мене одну
І цього навіть більше аніж досить!
08.2013

Ти - моє небо, я у тобі літаю
І крила взялися десь, хоч раніше не мала…
Ти – моя зіронька, серед грізних хмар зграї
Не покинеш ніколи, поки аж не світає,
А лише час проб’є і година ранкова
В мою душу загляне сонно й несміло
І заграва з’явиться ніжно бузкова
Переродишся з зірки у сонячне тіло.
Будеш тінню моєю, коли навіть спіткнуся,
Вітром вміло підхопиш, щоб не впала додолу,
Моя рідна, кохана, найкраща матуся,
Квітнеш навіть вночі, наче та матіола.
Для легень – ти повітря, а для серця – відрада,
Так знесилено б’єшся, долю щоб прихилити
Й вистоюєш мужньо біди всі – канонади,
Їм тебе не злякати, їм тебе не зломити.
Моя мила Веснянка, моя радість з тобою,
Ти пробач, коли, зрештою, все ж я згрішила,
Але ж віра й надія в обох стали канвою:
Поодинці – ніхто, а разом – ми вже сила.
То ж зізнатися хочу тобі в щирих речах
І хоча це не вперше і, мабуть, не в останнє,
Бо щоразу читаєш в моїх ти очах:
Ти для мене святе й найцінніше кохання!
2013

Моя сеструня скоро прийде в гості,
Осипле золотом й дарами щедро всіх,
Нарешті для думок знайду я простір
Й для споминів заасфальтованих своїх.
Моя сестра – то осінь блідолиця.
Вона ховається в чадру щільну з дощів,
У нас із нею спільні біди й таємниці
Про них шепочемось під світлом ліхтарів.
Я вдячна їй, адже я маю вдачу
Осінню, з присмаком гіркого полину,
Тому я часто мжичкою дрібною плачу,
Згрібаю світ в туманну пелену.
Й нехай всі інші лиш кидають зверхньо,
Що це лише затятий песимізм,
Це - є життя, святкове і буденне
Й у ньому безліч зваб, ідей, харизм.
Осіння вдача – то дарунок долі,
Не все ж іскритися вином багряним,
Зі смутком у очах я апріорі,
Я - частка «анти» всім світам весняним.
Жовтневий вітер згоїть мої рани,
Втішатиме вкотре моя сестриця
Впадуть із гуркотом з душі важкі кайдани,
А через кого вони там? Яка різниця…
Лиш осінь знає, через кого побратались,
Обоє зраджені теплом байдужим,
У цьому їй одній була зізналась
Й з тих пір ми про своє дівоче тужим …
2013

Іржава осінь,холоди,дощі
І,як безхатченки, в лахміттях всі дерева,
Змарніли квіти,оголилися кущі
Й лише ялина іще досі королева.

Неначе вицвілі старечі очі - скрізь калюжі
І оранка лягла на поле зморшками,
А поруч лише ворони байдужі
І вітер сьорбає печаль малими ложками.

Стареча постать або ж навіть просто тінь
Землі знесилено хитається по світу,
Блукає в пошуках,де неба ясна синь
Разом із сином-сонцем її могла б зігріти.

Та не знайде - чекати доведеться
І марними всі будуть сподівання,
Бо сонце вже ніде і не озветься
І скінчаться за мить її страждання.

Лиш жалібно ще раз протягне руки
У вись, далеко, куди сина відпустила,
Зітхне у безнадії, лиш розлука
Очікує на матір,що зростила.

Жорстока осінь, холоди, дощі,
Земля проронить мимохідь скупу сльозину,
Не дочекається нікого й в цій іржі
Забута усіма самотня згине.

Й її покриє сніг і злічить рани,
Щоб навесні все знову повторити,
Бо ж її серце як і серце мами
Дитя своє завжди буде любити. 2013

Ти з'явишся в житті моєму лиш на хвилю,
Запалиш блискавку гарячих почуттів,
Скуштуєш мед бажань,що я змішала з сіллю
Як ти мені колись потай зробив.
І грім розкотиться вже обома серцями,
Безпомічно літатимуть думки,
Торкнутися захочеш до нестями
Та стануть на заваді нам роки.
Із клітки вилетять ув'язнені вітри-
Тримай чи не тримай ти їх щосили,
Але цієї золотавої пори
Вони напнуть кохання нашого вітрила.
Й воно летітиме на хвилях,в центр шторму,
Життя його обмежене, на жаль,
І не дивуйся, почуття теж мають норми
Та поки викинь геть скорботності вуаль.
Розтань у ніжності,в теплі,в моїй надії,
Забудь про те,що було і що буде,
Нехай по-зрадницьки на мить здригнуться вії,
Кохання сила вже не відпустить нас нікуди!
Тож пий трунок,доки не захмелієш,
Танцюй на згарищі,на попелі танцюй!
Ти вмієш це робити,добре вмієш,
Мене ти теж навчив,тож владарюй!..
Ти знову з'явишся,і знову лиш на мить,
І знову зникнеш та цей раз вже відболіло,
Тепер у тебе серце від спогадів щемить
І цим ти визволив мої душу і тіло.
Я вільна стала,ніби хмара в небесах
Проллюся щедрими холодними дощами
Знайду відраду у паралельних нам світах,
А ти пригадуй,що було між нами. (19.07.13)