І знов у плавання
рушаю
хоча
поразки я вже маю
як просолений
морський вовк

1916

Жінка встає та співає
За нею вітер ледь поспішає
Чарує, колисає
І вона міцно засинає.

Земля ця безплідна
Ця жінка – безстидна
Цей вітер – смерч
Це марення – смерть.

Хвилясте, позолочене волосся
Ти білосніжним гребнем розчесала
І мармурова ручка укладала
Ті пасма золоті, немов колосся.

І кожне пасмо хвилею вилося,
Твій гребінь кожний локон відділяв,
А бог кохання хвилі ці збирав.
І між собою все переплелося.

Це золотисте море хвилювалось,
Пливло у бурі серденько моє.
Воно до смерті хутко наближалось.

Я – мавр, я потонув. І серце вже моє
У цьому морі золотім скупалось
І втратило пусте життя своє.

1614