Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Марина Довбня (1981)



Художня проза ⁄ Переглянути все



  • ***
  • Художня проза
    1. ***
      Вологі соковиті трави стиха шелестять, відлунюючи кроки. Повітря гусне, заповнюючи легені вщерть. Вії, скуті втомою, лягають на лице , припадають легкою росою. Моє тіло стає прозорим і, ніби невагомий серпанок, повільно відривається від землі, підхоплене свіжим леготом. Крізь мене проходить тримке гілля із тріпотливими зеленими листочками. Чомусь так лячно і легко. А знизу мала рухлива плямка міста, що все зменшується, віддаляючись. Довгошиї ліхтарі стримлять їжачими голками вздовж вулиць, чекаючи, коли ж оживе їхнє всевидяще око і засяє жовтим світлом на сірий асфальт. Метушливі стрімкі потоки ринуть звідусіль по розцяткованому полотнищі, голосять різкими звуками автомобільних сигналів, шумлять нервовим ревом двигунів, пульсують міріадами кроків…
      Холодна травинка лоскітно торкається шкіри. Теплі сонячні зайчики позбігалися звідусіль у мої долоні і навперебій щось лебедять тільки їм зрозумілою мовою. Дерева брунатними стовпами, оздобленими малахітом, підпирають шатро бірюзового неба. Я іду назустріч вітру, що так солодко пахне суницями, ловлю його у своє волосся, слухаю принесені ним такі знайомі і рідні звуки шуму дороги за моїм вікном на світанку, відгомін лунких кроків мокрим асфальтом, неясні уривки слів, сплетені між собою у якусь дивну пісню…
      Занурююсь у єство міста, зливаюся з ним, знову відкриваю йому своє серце…


      Прокоментувати
      Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -