Переступлю поріг: добридень, мамо.
Ось Ваші крила прилетіли знов.
Хоч шлях стелився часом полинами,
Мені світила мамина любов.
Зітру сльозу зі зморщечки легкої
І обійму за всі самотні дні.
Лиш думка не даватиме спокою –
Відколи в мами стільки сивини?
Бо ж час летить, нанизуючи миті,
Ховаючи минуле під вуаль.
Та жодне диво техніки на світі
Батькам не верне молодість, на жаль.
Запахли щастям рідні матіоли,
Зустрівши тишу зоряних ночей.
Чекає мама діток біля столу,
Сховавши втому в кутики очей.
А завтра знов, провівши до порогу,
Ледь чутно скаже: «Крила ти мої…».
Й ще раз (з вікна) благословить дорогу,
Щоб не стелилась полином мені.

2012

Розкрадено, розорено, розбито.
Забуто все і спалено мости.
Засіяне любов’ю – перерито.
Не сказано останнього „прости”.
Присолено на рану незагойну.
Розведено кохання у брехні.
Покинуто й не знайдено достойну.
Розміняно небесні на земні.
Усміхнено лукаво просто в очі.
Засуджено без права говорить.
Прощення зіткано зі смутку ночі.
Дозволено на волю лиш на мить.
Утішено. Невчасно, та охоче.
А дивно те, що все одно – болить.

2011

Стоїть любов на горизонті душ
Схрестила руки на стражденних грудях.
Поки стоїть, то ти її не руш,
Бо піде знову жебрати по людях.
Стоїть сумна на каламуті слів,
Навчитись хоче звикнути до болю.
Напевно, ти невчасно її стрів.
А, може, то було і не з тобою.
Стоїть сама на кругозорі мрій.
Велична й ніби сильна. Але...ніби...
Ти не підходь. Не зачіпай. Не смій!
Помовч здалека, щоби знов не схибив.
Стоїть без сил на видноколі снів.
Набридло вже скитатися по світу.
А ти ж хотів, до болю так хотів
Цю страдницю до себе приручити.
Стоїть любов на перехресті сліз.
Мов кришталева, чиста і невинна.
Лети уже і не дивися вниз,
Поки вона не впала на коліна.

2011

Луцьк залишився за плечима,
Повний гамору та образ.
А пані з сумними очима
Втікала вже котрий раз.
Пускала плітки повз вуха,
Ховала сльози в пальті.
Аби лиш ніхто не рухав.
Аби не зустрілись не ті…
Ішла до поліської доми
Без зручностей і понтів,
Де без інтернету знайомі
І досі немає замків.
Де тато, і мама, й дитинство
Згорнулось клубком на печі
І де найгарніше намисто –
Від бабці разок калачів.
Пробач, моя домо поліська,
Що рідко так бачимось ми.
Повір, що найбільше у місті
Нам хочеться стати дітьми.

2011

Сів у таксі останній літній вечір,
Сьорбнувши в мене кави з коньяком,
Обнявши теплим поглядом за плечі,
Поїхав геть Чумацьким молоком.
А завтра затролейбуситься осінь,
Піднімуть ціни на тепло і сни.
Чи, може, нам любові передосить
На два життя й на ниточку весни?
Нехай регочуть з когось снігопади
Чи загортають в савани дощі.
Я в тебе сонця, як у Сонця, вкраду
Для пальців і для клаптика душі.

2010

Знов наспівує час осінню рапсодію стиха.
Під колесами сліз ніхто не витре дощам.
І дерева застиглі не вичавлять й бруньки сміху,
Підставляючи груди жорстоким, лихим снігам.
Я ж закутаюсь в плащ, легкий, як твої цілунки,
Залишаючи серце далеко, за сотні миль.
Отаке воно, мабуть, кохання супер-гатунку.
І ти маєш у ньому свій особливий стиль.
У тумані за склом я видивлюю твої очі.
У чужих голосах я шукаю твої слова.
Я не вірю в дива, але просто мріяти хочу,
Що зненацька годинник піде тихенько назад.
Та хвилини летять, як сполоханий звір, під колеса.
І машини зустрічні в очі регочуться, злі.
Ти до мене лети понад витівками прогресу.
Я ж від тебе – журавкою лиш на однім крилі.

2012

Ти ставиш свічку за чиєсь життя
І сльози воском падають в долоні.
Чомусь за себе молитов нема,
Чомусь за себе всі слова – солоні.
Благаєш небо вберегти... когось
І за чужі гріхи несеш спокуту.
Загадуєш і мрієш – не збулось.
Немов не сльози проковтнеш – отруту.
Та знову шанс. Ти знов – у молитвах.
І ладан бальзамує давні рани.
Минає дикий біль і вічний страх,
І ти благословляєшся словами.
Життя навчило спалювать мости,
Але не вміє прихиляти небо.
Та знову на коліна стала ти.
Знов молишся. І вкотре – не за себе.

2010