Я тричі заходжу в річку, вмиває одна водиця.
Мені не живеться ні в ньому, ні у собі не сидиться.
Вродилася вполовину: із крилами, та не птиця.
На сонце не вперше дивлюся, однаковий бачу захід.
Долоня в долоню - тулюся, а там повна жменя цвяхів.
На кожну невинну Марію, народжений в світі Захер.
Повітря вдихаю чисте, та в нім повне поле речень.
Колишніх моїх обіцянок, прикрих майбутніх зречень.
Ранків, що сивіють в дні, днів, що чорніють у вечір.
Свої обійняти коліна, покласти на них утому.
Скільки б не мала відмичок, та жодної, щоб додому.
Замість окличних речень, вкотре малюю кому,

08.04.14

асфальт випромінює втому -

сонце до кістки вилизало.

тіні з роботи додому,

а ти - через чорний вилізла.

асфальт випромінює пекло:

м'яка пластилінова маса.

на кухнях сміються і тепло,

ти - виповзла з тої пастки.

асфальт випромінює завтра -

тільки б за ніч охолонуть!

плентає місяць на варту

блідий, як антична колона.

асфальт випромінює серце,

під п'ятами б'ється босими.

ти вижила. він ще сердиться

й сумує за довгими косами.
21.06.2013

То сніг лише улітку недоречний.
Узимку - дощ.
І ти - мені. Не родич, не нарЕчений.
То хто ж ти? Хто ж?
То білий фрак в мазут не варто.
Робу - на бал.
Тебе - мені. Ти - джокер, а не карта
Дев’ятий вал.
То квітів наче не дарують в свята по два
І ми - не пара.
Я при живому, немов вдова.
Іди. Пора.
2013

І
ти народився під сузір’ям лева,
мовчиш, як риба.
я народилася рибою,
сильна, як лев.
в обох прогинаються спини -
об лати залізні
сточив Купідон не одну сотню стріл.
я вдихаю повітря шестиранкове,
пар зеленого чаю.
ти видихаєш причетність до цього,
ментоловий дим.
і тільки річка, та, де по черзі ходимо
мовчки знизує берегами
і тоді у місті починається повінь.
ІІ
ти носиш сині джинси і срібний хрестик,
я вишиваю хрестиком твої сині очі - сина.
торішні дощі повернулися разом із вереснем,
та зустрічати зливу ніхто не вийшов.
ти заховався під затишну парасолю,
я ще не обсохла відтоді і навіть не помічаю,
дерев, що ховали нас від самих нас,
як знизують жовтим гіллям мовчки,
плачуть листям.
і тоді у місті починається осінь.

Куди іти? Куди і ти?
Виблискує метал обручки
так несподівано. І рвучко
вітри розхитують сади.

Втомилась грітися сама.
Зачинені всі вікна – віє,
і віддається, як повія,
старому місту ця зима.

Асфальт довірливо сірить
і грудню підставляє груди.
Не бачила ще стільки бруду
як за одну сторічну мить.

А сонце вчора утекло
цнотливе, як самопожертва.
Метелик, наче ти, уперто
крильми вмерзається у скло.

Хоч би на завтра випав сніг,
прикрив сліди, щоб не шукала.
Колись і я тебе не знала,
Колись і ти кохати міг.

01.10.13