Буває, трапляється перехожий із чорним ротом,
і слово його – мурзата болонка із-під коліс.
Воно окупує мізки, чавить лещатами аорту,
а ти видихаєш тричі, регламентно, через ніс.
Обтріпуєш, наче запльований сніг з підборів,
питаєш у Господа: «Боже, чому це я
отут опинився сьогодні з Твоєї волі?
Навіщо мені безконтрольна фрустрація?»
А Він віддаля пробурчить тобі навздогін
з мережива протягів міста, з бетоних нетрів,
покличе в сифони провулку лютневий гімн,
і ти сумніваєшся: рада це чи відвертість;
що гнів, не тобою народжений у тобі,
відступить, мине, не візьме за мить на кольки,
не піде безмежними колами по воді,
не ляже на стегна негіддю з барахолки.

Дивись, як багнистий сніг під вузлатим в’язом
лежить, наче дохлий собака в калюжній мисці.
Забудь до наступного перехрестя цей напад сказу,
бо що посієш…
що врятувало б – це матюкнутись російською,
а ти не вмієш.
(2019)

Падаю тихо й повільно на білу бруківку,
голу й невинну, укриту скоринкою льоду,
падає серце, від темних печалей очищене
і не затьмарене срамом отруйного слова.

Всім подарую: не стільки лишається віку,
щоби шукати ті самі заброди і води,
жовті сириці листків скоро стануть торішніми,
ті, що не спалені – вмерзнуть у кригу зимову.

В мене майбутнього – мжичка до перших курантів,
з мряки прийшов і розтану у цій поволоці,
скину і шати, і дрантя, все носиться тривко,
знаю, вони пригодяться в прийдешньому році.

Час невблаганний. Мірило, німий секунданте!
Шли їм весняні дощі і палкі громовиці…
Падаю тихо й повільно на білу бруківку,
Не розтопчи добру мить в необачному кроці.
(2018)

Такая осень, что пинают мётлы,
Кого – наверх, а прочих – под уклон…
Подножный чернолесный липкий мотлох
Стирает все расцветки каблуков.

Такая серь в глазах натур мышачих,
Бегущих с палуб, кучно и востро,
И небо отравительно мышьячит,
Глотая дым от лиственных костров.

Такая боль, что мнимая свобода
Ещё не состоявшейся войны
Вот так же в ноябре играла коду
На флагах, что уже обречены.

Такая жёлчь в пяти минутах солнца,
Последний раз идущего «на вы»
В корявый плод нездешних крючкотворцев,
В плакучий куст колючести айвы.

Такая гниль столетних чернозёмов,
Дорожный край, где вспомнишь перемать,
И чтобы жить когда-то по-другому,
Придётся никогда не умирать.
(2017)