Ніхто не наллє тобі вина.
Ніхто не витягне із ями.
Життя та смерть – твоя винна.
Блукаєш в темряві поміж вовками.

Один не воїн, ти це знаєш,
Але ж думки женуть вперед.
Нові ти двері відкриваєш.
В сотий раз створюєш велосипед.

Летить планета, час усе міняє.
В кінці-кінців і ти до фінішу прийдеш.
Де знайдеш Грааль ніхто не знає,
А може як собака ти помреш.

Шляху назад в тебе немає.
Вперед біжиш ти, як дитя.
Щаслива доля тебе відшукає.
І подарує нові відкриття.

Частинка Бога в кожному блукає.
Вона десь на початку, де кінець.
І лиш той, хто її відшукає
Той великий, той Творець.

Тепер у всих шукаю я тебе.
Шукаю образ твій серед людей.
Ох, як позбутись цих очей,
Що скрізь лиш бачать слід прекрасний.
Чому? Чому я згадую тебе
В своїх думках, чи я в неволі?
А ти позбулася мене,
І навіть в милій тій розмові
Ти слова лишнього не мовиш.
Від себе далі мене гониш.
Смієшся тихо за стіною,
Мене покрила же винною,
Мов винен я, що ми не разом.
І не болять мені образи.
Мені плювати же на них.
Ти не цариця слів тих злих.
Ти ж білий янгол. Ти весна.
Чому ж приходиш тільки в снах?
В житті ж реальному не бачу…
Я ж чоловік, а ми не плачем,
Хоч душу розрива мечем.
Ми ж від усіх собі втечем.
Сховаємо в бокалі сльози.
Мої думки – весняні грози.
Розріже небо блискавиця.
Тепер в вині буду топиться.
Тебе ж я більше не шукаю,
А як спитають?..
«Ні, я її не знаю».

Гнилую неправду вином-медом змастили,
А чистую правду – в болоті втопили.
Втоптали у землю, як чорта прогнали.
Вільную правду брехнею прозвали,
Слова же гнилі до люду заслали
І в віру сердечную їх возвели.
Пророки бездушні народ повели
В пустелі глибокі і довгії роки
Багном освящають.
Старі ж повмирають, волхви правдовіри,
А їхні нащадки у кривді згниють.
Вони ж не пізнають на смак тої правди
Й могилу Сірка стороной обійдуть.
А як і побачать, то це ще не значить,
Що його правицю у бій понесуть.

Отаман характерний, сірий вовк у ночі,
Позганяв би сволоту з сільської печі.
Повсідали тай журять, під забором,
На пеньках, у вуса курять.
Заплітає їх в терен…
Вже болото, де ріс клен.
Тільки гарь, де дуб стояв.
Тільки сум, де козак гуляв.

Піддаті пророки, з словами, як кремінь,
Забрали наш вибір – і коржик, і ремінь.
Лиш «правду» лишили, що кривдою зветься.
І люд все ковтнув, і не похлинеться.
Але ж є гурмани – в них смак особливий.
В них душі до Бога і правди дорога
З каміння-алмазів, із праведних князів.
І в їхніх руках майбутнє країни.
Вони, як отці, що згорять для дитини.