Я щиро вдячна Богу за тепло,
Що добрим словом зігріває душу,
За те, що навіть всім вогням на зло
Я теж горю, мов полум’я, бо мушу.

За тиху пісню, що співав кобзар
Колись давно, у полі, на могилі.
Щось є щемке у цих словах, мов жар.
Вони ж не подоланні, бо стокрилі.

Я вдячна Богу за усе, що є
Хай маю на плечах єдину свитку.
І навіть хай це небо не моє –
Я все одно не вмію не любити.

За вічну мрію, що живе в мені,
У завтра з нею йду, немов на свято.
Поезіє, впаду тобі до ніг,
Свята і грішна посестро крилата .

Я свій неспокій другом наречу.
Чому б і ні? Колись бувало й гірше!
Мої думки – це мабуть і не вірші,
А спогад мій – задуманий мовчун,
Старий, як світ, мислитель, і не більше.

Чомусь зізнатись важко: «Я люблю»,
Коли в душі безлюдно і безладно
І тарабанить переспілим градом
Моїх чекань розорану ріллю.
І засипає сніг стежки позаду.

Ця тиша не моя. Коли збагну?
Вітри мої – видать, мені так треба,
Крізь призму літ несуть мене до тебе.
Хоч губить осінь першу сивину.
На клаптику зажуреного неба.

Ми ті, що не навчилися любити,
І в небо не злетіли (бо безкрилі).
Бреде наш вік, спустошений, як митар
Рахуючи за нас нужденні милі.

Ще крок, ще два… лишилося до «завтра»
Скажіть, а «нині» за гріхи чиї?!
Чекає лиш на те, як ляже карта
Той страх німий, що в серці причаївсь.

Ні пари з уст – наказано: «Мовчати!»
Комусь за це «сузір’я» на лацкан!
Але ж тебе твоя родила мати
І ти давно, напевне, батько й сам!..

Народе мій, скажи, чому ти злидар
У себе вдома, на своїй землі?!
Чому вкраїнський дух, як на коридах,
Якого рвуть безжально бугаї?!

Народе мій, ти вистояти зможеш.
Ніхто скорити віру не зумів!
Допоможи нам всім, Великий Боже,
У цій борні… коли забракне слів!