Сніг у вікні і ворони у сажі.
Хочеш чи ні: це із вічних пейзажів.
Дихає ранок буттям у кватирку.
В очі вдивляється хтось-невидимка.

Звідкись на крильцях запурхала міль
( альтернативою стала зимі ).
Гупнуло вариво в чайник на кухні.
Песик довірливо пхається в туфлі.

Бігають вуса годинника - стрілки.
Мружить екран діловито мобілка.
Дошки в підлозі риплять і співають.
Січень. Життя, ні початку, ні краю.

2014 р.

Я женщина. Загадка из загадок.
Я женщина. Земля, весна, мимоза.
Поэзия, возвышенность. И проза.
О, женщина живёт с тобою рядом!

Впитавши грусть и радость бытия,
пусть слабая и чуть пуглива пусть,
я луч во тьме, опора я твоя.
И плача, не грущу. Ну, а грустя, смеюсь.

Я женщина. Но без тебя – никто.
Мой сильный, волевой,
прекрасный мой воитель.
Пусть будешь победитель.
Хоть на год, хоть на сто.

Мы разберёмся как-то,
кто правит этим миром.
Но факт есть всё же фактом:
ты – мой Орфей, я – несомненно лира.

2014 г.

Шукає що на смітнику старенька?
Свій економно звікувавши вік,
вона – як день вчорашній всенька,
що біг від злиднів і не втік.

Шукає що на смітнику старенька,
усе життя віддавши трудодням?
Чиясь бабуся, і чиясь це ненька.
Їй не догнати нашого коня.

Вона скорилась долі многотрудній.
І сором теж її вже не пече.
А мимо ходять, мимо ходять люди.
І стрімголов буття кудись тече.

О, хто кому таке дав право,
на смітник старість випихати?!
Збудись, огляньсь, моя державо:
бо то не старість - рідна мати!..

2014 р.

Зіпхали Лєніна у Києві на площі
з насидженого трону-п’єдестала.
Ні порятунку ідолу, ні прощі.
Історія сторінку пролистала.

І поїзд котиться давно собі за сонцем.
І день новий упевнено гряде.
Лише бурлаки тягнуть баржі волзькі
та соплі гвардія пряде.

Ну, може, хай собі й стояв би, як стояв.
От тільки діти вже за ним не плачуть.
І запал красний теж давно пропав.
І ожива – козачий.

І на моїй на вільній Україні
є стільки воїв, гідних п’єдесталу.
У нас хохлацьке, тож міцне коріння.
У нас година гідності настала.

Спочиньте, Лєніне,
так довго вас терпіли,
а, отже, дякуйте картаво.
Ваш пам’ятник – це ж зовсім і не тіло.
Й яке вам діло до ції держави?!

2014 р.

Загрузли в злиднях, наче в болотяці.
В борги упрягшись, лопаються жили.
Та ж ми ніколи не боялись праці!
Чому так важко розправляєм крила?!
А мова наша! Вслухайся, козаче –
народе мій від рала і коси:
у хаті рідній – падчериця наче.
Безбатченків лукаві голоси
з трибун високих
«мудре» щось торочать.
І точать, точать, точать
спідтиха кров із тебе, як вино.

Наснилося? Чи й справді так воно?

2000 р.