Мене не цікавить думка інших
Тих, хто морально давно помер.
Тай чого слухати їхні манірні вистави?
Ми лиш почуємо гуркіт потягів.
Замість важливих, таких необхідних слів.
Підтримки.
Ми почуємо тонну ненависті.
І гнів.
Безмежний, всепоглинаючий.
Він пожирає їх від самого серця
І до останнього волоска на тілі.
Він тягне їх на моральне дно,
Де вже нікого нема давно.
Мене не цікавить оцінка подій,
Яку дають ті душевні інваліди,
Що ніразу в житті не кохали.
Нікого й ніколи.
Які не відчували ту «любов на кінчику вії».
Те, що зветься в народі коханого тепло.
Ставши інвалідами в душі
Їх не рятує вже й зовнішня краса.
Вона нічого не значить,
Якщо хворе друге «Я».
Вони не знають тепла і подяки.
Вони не вміють казати «Прости».
Чого ж нам іще від них ждати?

Ми лиш почуємо гуркіт потягів…
Що несуться далеко в Сибір.

2005 рік.