Прийшла зима
(якось аж занадто переконливо),
нічого не спитавши,
нікого не попередивши.
Воно й не дивно,
я завжди казав, що вона –
дівчина з непередбачуваним характером
і рідко звертає увагу на наші проблеми,
справи, почуття…

Хто би що не казав, природа – хвора,
і в цьому винні ми!..
Непотрібно робити янгольські очі і казати:
“Та я нічого такого не робив?!”.
Правильно, ти взагалі нічого не робив
і не збираєшся робити,
в той час, коли вона найбільше
потребує нашої допомоги й
небайдужості!
Природа існувала б і без нас,
А от щоб робили без неї ми?
Було би взагалі поняття – ми?
Відповідь проста,
Її знає кожен,
Але більшість ставить
Це питання в своєму списку
В самісінький кінець…
_________________
Потрібно думати.
Потрібно розуміти,
Що повага до природи –
Це повага до всього живого
На нашій планеті,
Повага до близьких,
Повага до себе,
До всіх минулих і майбутніх поколінь!
30.01.2014р.

Капітани затонулих кораблів моєї пам’яті
шепочуть, наче крізь товщу
густого вологого туману,
що я без неї збожеволію…
Забуду як закінчується ранок,
як теплими дівочими руками
міцно обіймає ніч…
і, можливо, навіть забуду,
що треба дихати…
Хто може сказати що таке життя?
Якщо Вам хтось говорить:
“Я знаю! Певно що знаю,
навіть не сумнівайся!”,
скажуть йому, що він дурень.
Можливо життя, це коли Вона
посміхається тобі, прокинувшись
зранку в теплому зім’ятому ліжку,
а, можливо, це проміжок
між першим плачем і останнім
подихом серця…
Може й справді – божеволію?
Якщо так, то це не дуже приємно!..
Кажуть – пам’ятай, бо не буде майбутнього.
Та чи скаже хтось як важко
Все це втримати в собі,
Не розірвавшись на шматки?
Не забувши своє ім’я?
Не збожеволівши?..
Я це чув від капітанів
Затонулих кораблів моєї пам’яті.
Це вони сказали мені,
Що без тебе не прокинусь зранку,
Не зрозумію де закінчується сон,
Не зрозумію життя,
Не зрозумію, що ще –
Живий!..
...2013р.