Насильницьке між нас бажання
Я не твоя, а ти не мій.
Кажу тобі востаннє -
Торкнися наживо тілесного мого заслання
І я втоплю, як котеня всі почуття
Раніше, ніж відкриється душа очима
І скаже – Господи, помилуй!

Я так боюся усього того,
Чого ти не даєш мені.
Танцюєш наче Синій Бог
І відвертаєш силами натхнення
У переконливому відчутті
Що все ж страждання яскравіше щастя.
Складаєш мої сили в льох
Не давши відповіді на останнє.
А що останнє?

Забавы ради
Мытарства ради,
Теперь не считая за потери,
Модно клонировать фригидность,
По принужденью ослеплять
И отдавать на воспитание в пророки.
Очарование слепого что
Мир одет в умалишенного одежды
И он об этом говорит
Крича во сне и наяву -
Слава легкому перу любви!
Слава безродному перу надежды!
Слава тяжелому перу печали!
Слава покорным жертвам веры!
Но вместе с этим, покрыты покрывалом славы:
Те, кто любовь половником
По порциям распределяет,
Тот, кто надеющимся
Свидетельство бастарда выдает,
И те, кто все это жует
И те, кто жертвы умножает.

О эта лестница в ночи
Пахнет днём бывалым,
Её прозрачные лучи
Мои пенаты покрывают
Невесть, какая теплота,
Но от неё светлее
По ней, молясь, взошла луна –
Она душа Христа живая.
О эта бездна простоты,
Играющие руки вальса.
Дыши, дыши. Любовью притворяйся....

Ти був в занедбаному світі.
Лежав поверхнею землі
В напитому водою житі і
Ясно дихав,
Поклавши голову
В тоненькі шийки квіток,
Де обплітає муравлиння
Нектаром цвіркунів
Червоне полотно моєї сукні.
Рясна трава -
Засни, засни - говорить,
І дивиться в червоне.

Благословенні ноги,
Що ходили востаннє.
Благословенні очі,
Що закриті в середину себе.
Благословенне волосся,
Що вигоріло на сонці.
Благословенна мить,
В яку було зібрано снопи днів.
Благословенні темні плащі друзів,
Якими накривають після смерті.
Благословенні ті, хто витратили все що мали.
Благословенні ті
До кого вже не повернеться
Ні добро, ні зло.

- Як пройшов твій день?
- Годинами перебирався,
У забутті,
Бо вже ніщо не варте думки.
Припарений чорнушними сонетами
Бо кажуть всі – Признайся,
Ти не можеш.
І все одно товчу своє
Придурками відгороджуся
Ніщо із вашого вже
Не проб’є мене,
Я в ваші друзі не годжуся.

Мені приснилася моя любов.
Я з нею говорила уві сні.
Вона вже не хотіла говорити
мені знов, що я одна її кохана,
вона вже була хвора,
та все ж густа була іще,
вже втомлена, але іще була моєю.
Я посиділа разом з нею на її одрі.
Ми плакали, бо вже не мали сил.
Вже не згадаю, чому тоді
повірила їй,
але і зараз знаю:
це той єдиний біль, якого хочу.

Я знаю як буде-
світло вдарить у вени,
кров прилине у губи
і вогняними язиками
ми пізнаєм кохання
останні секунди.
Після того
загорнеться серце в щем
і я заплачу під дощем.

Такі рідкі зустрічі,
такі рідкі впізнання,
такі рідкі розлуки,
такі страшні думки
щоби напитися кохання
чужого, буйного, не молодого,
напитися не бачачи,
наосліп захлинутися...
Такі маленькі смерті-
такі легкі.
Такі короткі спогади-
такі тривкі.
Останні, вони такі останні...
Такі невмерлі руки
у перші і в наступні дні,
такі холодні і такі незнані.
І не впізнати
чи вони моно,
чи вони соло,
чи просто одинокі...

З вами я шакал
не видівший ні дня ні ночі,
вибитий із пазухи примари,
зігрітий шерстю дубової кори.
Тепер для мене це, якась
печальна норма
з"ясована в достатній формі,
щоб не чекати і не допускати
якихось відліків у часі чи
протягів відрізків.
Всоталося крізь дні
у всесвіт таке моє буття.
Бездушшя поклик мій тепер.
І в мене в спині завелися жебраки,
що з голоду колись повідгризали
мої крила.
Тепер, ключиці бідняки
і чорні лапи
мій пристрій обіймання.

Пишу тебе по мірі того,
як оживає все.
Як ниточка за ниткою
звивається у полотно,
записую тебе,
тобою користаюся,
тебе я сотворю.
Тебе, проклятий зраднику
тебе, завсе люблю.

Починай запитанням
і закінчи зізнанням.
Не загубися поміж цим.
Я дам тобі провідника,
посеред холоду моя рука-
у кожнім кроці збита
з проліску роса.
Дивись, я простеляю
білі простирадла
щоб ти надихався в пітьмі.
Дивись, я затуляю вікна
щоб ти тривоги знав-
лиш ті, що я даю.
Дивися знов, то я
сліпа чаклунка,
що підглядає твої сни.
Я посередині весни
твоя щаслива провідниця,
в середині мене засни.

Тебе не видно, але ти зімно.
Ти випускаєш свою волю,
як павука в безодні погулять.
Він, своєю хижою ходою
долю мою перетинаючи
тебе навчає своє глузливе лихо
з мого кохання наповать.
І ті рідини випитого щастя,
як годівниця твого его.
Ти просто дякуєш мені,
і твоя вдячність наче ляпас,
наче приціл, до смерті
дихає у потилицю мені.

Розрізана на руки й ноги глина
раптом задихала вночі,
лежала, спала навкруги кохання
вдихала живість в дві ніздрі.
То був ще не едем,
але вже близько біля нього.
Неопалимі люди з глини повставали
і руки простягали легко
майже доторкали
смужками пороблений навколо світ
до золотої середини приєднавши
обидва свої центри - душі.
Гармонією слова стали -
бо народились відпочилі,
з початку почалися.

Я відчуваю все портретами,
якимсь зображенням облич,
опущеннями підборідь,
вивченням очей.
Наче читання прози,
що не римується
і відповіді не дає.
Торкаюсь не живого наживо
і помираю вкотре без нового...
Під поглядом оголених ночей.

Так і не знаю,
що таке-що жінка має.
Для кого чутливу шию
в діаманти та рубіни
огортає,
для кого у відстанях
скорочує помилки,
і вранці відірвавшись,
відштовхнувшися від сну
впадає знов в обійми
відстань подолавши
навіки прокусивши поцілунком?

Розкажи мені казку
про бубликів в"язку,
про темнії ночі,
про заспані очі,
про гарну розвагу
зірок в небесах,
про мирную тугу
вітрів в парусах,
про гавані дальні
які починаються в нас,
про те, як ми падали
серцем униз,
і лик цілували
торкаючись сліз,
про те, які дивні
ця казка і ніч,
про те, як заснули
торкнувшися пліч...

Я не поет!
Не знаю зовсім рими.
Все поетичне геть чуже мені!
Я просто геній, віртуоз.
Я пролізач у ваші душі,
я тихий лоскіт ваших дум...
Хіба не бачите - брешу!
Я радуюся небуттю.
Люблю себе, і упиваюсь лиш собою.
В цьому і є життя жахіття,
і насолода якої вам не знати.

Маленька порошинка
поміж двох великих пазурів
любилася із цілим світлом.
Все просто та не просто,
все гарно та немає вроди.
Все, що я забуду, і все,
що не згадаю- це різні речі.
І вони різні дві із двох боків,
сидять, засвітлюють за мною
ореол перфектності,
і я сміюся поміж ними.
Намагаюсь трохи рухать простір,
а рухаю лише зображення.
Я виглядаю в фас і в профіль,
а виявилося в заперті сиджу.
Отак воно - просте не просто.

Я стою вже на колінах
перед царем усіх мишей
і все одно, для нього
я- торкаюсь неба.
Я вища, щоб я не зробила,
якби я навіть голову собі відтяла,
в зрівнянні наших двох голів
моя- вершина.
Стою тут згірклі
перекладаючи думки:
"Бог не досяжний,
миші тут... І для мишей
я висота, кумир!
Мені приносять жертви..."

Я цілуватиму тебе руками,
твої зап"ястя і твої коліна.
Ти будеш знати:
розум мертвий,
його не може бути
в світі очей і вуст
напруженого тіла.
Варто було світло затулити,
щоби у тіні стрітися
з оцим видінням:
затемнене волосся чорнотою,
і на кінці плеча я притулюся,
слова казатиму до твоїх пальців...
Тепер жадаю погубить тебе-
я хочу твого серця.