Вже більше двох місяців так званої свободи,
Час, як Ти мене був відпустив.
Хоч між нами багато було й є незгоди,
Я знаю..про це мені Ти говорив.

Ну, що пороблю – не сказала.
І все для мене болем обернулось.
Я просто тоді ж не знала,
Що в Тобі таки б щось схаменулось.

А зараз просто я пуста.
Так мало вже сміюсь, але й не плачу.
І ніби за плечі обіймає самота,
Але ні... я її вже не побачу...

Чому так буває: одні оббивають лікарняні пороги,
Щоб почути «ви при надії»,
А інші відрікаються від власних дітей без тривоги.
Незважаючи на їхні мрії.

Цим дітям прикріплять клеймо «сирота»,
І будуть вони серед таких, як і вони.
Будуть рости без батьківського тепла,
Та в цьому ж немає їхньої вини.

Вони будуть під Господньою опікою,
Знаходити тепло у молитві.
В їхнім житті все стане наукою,
Та будуть найяскравіші миті..

Вона стояла мовчки біля вікна,
Відчуваючи до кісточок холод погоди.
І знала, зараз тут вона сама,
Бо в житті багацько є незгоди.

А лишень місяць тому,
Він лагідно обіймав її за плечі,
Шепотів, що не залишить тут її одну..
Його слова були такі доречні.

Недотримавши своєї обіцянки
Пішов…забувши все, що було.
А вона так залишалася стояти мовчки,
Бо все і так безслідно не минуло..

17.01.2014

Ми стали всі якісь «віртуальні»,
Загубились в тенетах мережі.
Та не будемо ми парадоксальні,
Бо тут все й так є без обмежень...

Забули, як прекрасно навкруги,
Що час невпинно так тече.
На клавіатурі намотуючи круги,
Забуваємо про міцне батьківське плече.

Забуваємо й про дружні посиденьки,
Розмови за чашкою чаю чи кави.
А тут лише пусті банальні переписки,
Які найчастіше закінчуються смайлами.

Забуваємо й про справжнє кохання,
Обійми, поцілунки, гуляння.
Про те, що можна прокидатися разом.
Але ми ховаємось від цього під «онлайном»..

Як тяжко сказати людині «прощавай», -
Коли вона довго жила у серці.
А на кухні вже стигне мій гіркий зелений чай,
А очі повні сліз, мов ті озерця...

Не йди, залишися ще на декілька хвилин,
Дай зрозуміти, що ти уже не мій..
А серце буде пам’ятати наші тисячі годин,
Та різку втрату, бо ти уже належиш їй..

Шкода, що не здійснилась моя казка,
Яку хотіла з тобою розділити.
Тепер я знаю, що таке поразка,
Але і знаю, що буду я прекрасно жити.

Тепер вже можу сміло сказати «прощавай»,
І душу свою закрити на замок.
І вже доп’ю свій холодний гіркий зелений чай,
А також заберу із серця, ці тисячі думок...

09.01.2014р.

Мамо, мамочка, матуся!!!..
Рідна Ви моя, люблю я -
Сильно, Ваші ніжні руки,
Голос Ваш розжене муки…

Ой, мамусю, не старійте!!!
Будьте вічно молодими!!!
А якщо біда настане, -
То примчимо до Вас без тями.

Матусю, вибачте Ви нас,
За ті не доспанії ночі..
А Ви так лагідно просили нас:
«Дорогенькі закривайте очки»…

Бо замученою Ви були,
За цілий день тяжкої праці..
А ми ж малими ще були,
Не знали Вашої цієї праці….

Написано 15.03.10
Відредаговано 29.12.2013

В очах ні радості, ні болю,
А чому ж це так? -
Бо ти все забрав з собою…

Забрав усе, що було у душі,
І всі приємні, і не дуже миті..
Залишив мене на самоті,
Ніби не було мене в твоїм житті…

Вже не та мала – переживу,
Цю втрату фізичну, і душевну..
В колонках грає гучно Океанів «Рандеву»,
Та я вже більш тобою не живу…

28.12.2013