вітер дмухав у флейту гнилої тополі
впала флейта звалена музикою
зачепила високовольтні струни
обірвалася струна
десять будинків знеструмлені
коли світ помирав
у страшній агонії шторму
при мерехтінні свічки зачали три життя

2015

похоронна процесія
на моєму столі

свіжі стеблини
оточили мертве тіло
яке розсипалось на дрібні
покороблені клапті

пахощі весни
кидають двох людей
на свіжонасипану могилу
крізь сльози і
біль клумби

привіт
ромашки!

добраніч
фіалки!

як ся маєш
півонія?

японець ніколи б не подумав
що я божевільний –
він вітається із сакурою

потомлені
похилі дерева
намагаються лягти
на випечену сонцем вчорашнім землю
і спочити
або заглянути у тріщини до свого
врослого коріння
і як діти
запитати поради
бо немає сил хитатися і розтанути
від зради і заради
танго під серпневими шквалами
передчуттям
середньовічних
багать
здається захлинувшись шалами
нещодавно відпалими жалами
і жалями
їх не здолать
просто сповити і дати спочити
просто дати поради
як не згоріти
як зігріти
те що мають
тільки дерева
і
тільки діти
тобто серце-
вину
тобто пупо-
вину
душу не винну
не вмочену в сі-
рість
то
б
то
серце
то
б
то
щи-
рість

стогне люто
спогад люто-
го.
го-
довані чаєм
від-
го-
довані
від-
чаєм

знаю точно
іде сніг
поштою
менше коштує
звалений з ніг

на смерть вражений
кулею вражою

категорії «сну – дрімоти»
гидоти вистачить доти
доки навпроти
білітимуть ноти

і тільки місяць
подарований на
різ-
дво,
дво-
м
на-
м
плямитиме.
я
тобі –
так.
ти
ме-
ні –
ні.
ні так,
ні в дрімоті,
ні в сні.
ні, так ні.

зимові дерева не шумлять у зажурі
не погойдуються від шквалів вітру

вони несамовито луплять один одного
важкими своїми дерев’яними кулаками
заславши дахи приземлених будинків
звуками схожими на батіг чи постріл

з гілок падають сичі – сльози дубів
з гілок падають білки – сльози тополь

хвойда хвоя посміхається – вона не мерзне
тому не агресивна

трупики сичів і білок
сягають колін