Не набридає з тобою...
Ти знаєш, час іде, й ми давно не по одному,
А двоє...
Хоча неофіційно, не день у день,
Та все ж двоє...
Багато планів, ідей, воєн в країні, з собою,
Все нові задачі, сильніші подачі все очі мозолять.
А у мене своя зброя...
Й вона заключається у ранках з тобою.

Ти знаєш, я говорю...
Може не завжди, не з усіма, але завжди з тобою...
Про ціни, про вулиці, всесвіт й придурків довкола, до ночі,
До болю...
Про все на світі у космосі й в просторі,
Про нас, про газ, про стару з косою.

Ми йдемо...
По нових чи вже відомих дорогах,
Чи в моїх руках твоя рука, чи в руках телефони?
Та завжди з тобою...
Буваю, коли навіть хвора, звикаю до всього
Не беруть твої соплі, для них я вже свій, то ж змирись -
Я з тобою...
Та й не набридає мені із тобою, ти це зрозумій!...
Приїдь і підем по розбитих дорогах лиш двоє…
Так добре з тобою!...

Зірки так сяють лише з тобою
Або ж опісля...тебе.
Сліпі не побачать, а я все достою,
Достою до щастя свого чергу
З тобою.
І в часи такі складається зброя,
І смерчі та демони втишили землю,
Усе недосказане сказиться потім,
Усе непобачене зараз на небі.
Такою...
Такою тебе я не бачив...до цього,
Під зоряним сяйвом ми знову, як діти,
А може для всього, що зветься тобою,
Під зорями вчитися жити...

Ці двоє - сплетені чи більше поведені,
Їм мало цих місць, в них свої галактики,
Їх дикому потягу необхідне заземлення,
Свої між собою, все решта - чуже для них.

Вони - наче сплетені чи більше поведені,
Їм мало обійм, все сказано поглядом,
Їх вдихам і видихам немає обмеження,
Свої за своїх, одне лиш за одного.

Вони - наче сплетені чи більше поведені,
Їм сняться мандрівки, поля й кава ранішня,
Їх знають зірки магістралі та колії,
Вони одне в одного й життя є закохані!

Вони - наче сплетені чи більше поведені…

Знову і знову долати кордони,
Хоч втомлені ноги, і ми залягли,
Кругом, як не війни, то нові терори,
Будується світ чи валиться він?!
І відповідь знову непослідовна,
Не вносить нам ясність, що завтра, і з ким?...
Ми бачим лиш гори й незаймані зони,
Хрестись на дорогу, і разом пішли!

2015

Матеріальне усе минуще
Духовне все та не всім доступне
Ми з тобою звичайні істоти
Та все ж не звичайні люди
Проміння зранку лізе в очі
Мало спав та зустріну радо
Головне що у нас є какао
Є вона та тости з маслом.

І всі ніби сплять накриті стіною
Із вимкнутим серцем, із шумом в устах
А я лиш стою, стою тут з тобою
І бачу в очах, свій малесенький рай

Відьми на мітлах
Летять непомітно
Видно нам небо
Чути лиш вітер
Вітер не злісно
Гладить стрілою
Гладить і шепче
Втікати запізно…

Невже зацвів останній терен
В краю, що назву цьому дав?
І на зорі не знав, напевне,
Що буде сам між людських травм.

Він згине сам, а нам – байдуже,
А край все назву понесе…
Прилязь, спочинь, мій вірний друже,
Ми ще згадаємо про це!

Віддав ім’я, та терном зветься,
Віддав своє, та й Бог із ним.
Ми не змінились на обличчі,
Ми пом’янем, і забули…

А що дало ім’я любові, -
Нехай живе і творить мить!
Так неможливо у подобі
Без почуттів у світі жить!

Ще скільки років!? Ще скільки хрестів!?
Ще скільки ховати дітей матерям?!
Ми тут в Україні – в країні батьків,
В країні своїй, що життя нам дала.

Тут сяде родина в розмові неголосно,
Бо знають: ще вся не розбита стіна.
І де в чорноземах зерно сходить колосом, -
Там сходить бур’ян ще краще зерна!

Хто я? Для чого?
Зброя? Чи воля?
Збоку? Чи де ти?
В нас своє небо!
Керч або Мемфіс,
Чоп чи Одеса,
Разом це Мекка,
Без тебе це – шлак.
Без тебе вже тиждень,
Позаду Великдень
І криє без тебе,
Але це не кайф.
Так хочеться дози,
Так хочеться волі,
Яку не дістати,
Коли ми не вдвох!
У кожного небо –
Різне, напевне.
У тебе є сонце,
У мене – зірки.
Ти знаєш кохаю,
Ти знаєш чекаю!
Так хочу до тебе,
Так хочу тебе!

Як могло таке у Всесвіті статися, -
Не могло в чорних дірах подітися?
Чому саме тоді так не спалось нам,
Може, дійсно судилось зустрітися?
Заміряємо все фаренгейтами
І до краю, і раю, і зрілості…
Ми так різко стаємо щасливими,
Ми – не діти нової стабільності.
Нас не візьмуть ні їхні барометри,
Ані поклик чиєїсь дебільності.
Під рентгенами, різане променем,
Видно серце живе – вигук юності.

В шати обкутий,
Вітром обдутий
Я маю бути,
Лиш не забути
Місто і тісто,
Сісти і їсти,
Ми всі з повітря, -
Ти пам’ятай!

Квартири й стилі форсовані,
Місцями світ давно зіпсовано,
Знервовані, а спини зломлені -
Гуляють над вечір ходою втомлено.

Ночують, знов у місто втоплені
На ранок мішки і кава солена -
Так, ніби зроблено, а може - пороблено,
Та все ж народиться на обличчі посмішка…

Боязко, лоскітно від почуттів
Нефальшивих, чому ви так?...
Як добре їм затулити і збутися
Того, що світу немодно, невигідно…

Добре, що є вона…
За кадром в нас і міста, і політика,
І ноги йдуть у краї, щоб позбутися
Всього, що їм вже проїлось, що впилося.

Душу вже не врятують медики,
І не діло, які ми праведні, -
Те, що ти споглядаєш в телику,
Не завжди буде чистою правдою.
Прийде час і забудеш побачене:
Блиски золота, а може платини,
Пам’ятатимеш лише тепло когось, -
Ніжні руки і вітер літній наш.

Могли б ми жити, наче голуби -
У небі, на драбині і на стріхах…
Могли б і не боятись висоти
По своєму, по світу, в даль летіти.
Народжені ходити по землі,
Народжені, як впасти – то розбитись!
Народжені нога у ногу завжди йти, -
Народжені іти, народжені любити!

Усе що радує мене
Тепер так звично моєму “лайфу”
Усе нагадує тебе
Ти є причина мого кайфу
Як коло мене на губах
Ти є в думках ти в телефоні
Як цілий рік одна весна
Неначе кіт неначе сонні ми.

Давно зафіксований в картинах поп-арту
Ти бачиш? А чуєш? Ти чуєш? А варто…?
Я так за життя й не побачив русалку,
Тобі не до того, - ти хлопець поп-арту...
Тобі би піджак із барвистими красками,
Щоб легше іти між людей з тою маскою.
Ти хлопець поп-арту і цим тут все сказано,
Ти хлопець поп-арту прогладжений праскою.
Мені би свободи і моря побільше, -
Тобі ж не до того, ти мариш найбільшим...
Життями підпоєний фразами лишніми
Ти водишся з хвойдами з бюстами пишними!
Мені би любові і радості зранку, -
Та ти не по цьому, ти хлопець поп-арту...

Ти знаєш я брехав
Тобі в листах,тобі у снах
Неначе сповідь й розтерзання
І цей момент…це розставання
Неначе страх
Неначе знак
Чому так боляче кохання
Чому мовчиш моє зізнання!!?
Застиглі очі неземні
І ті уста такі сухі
Колись були лише моїми…

Ударить гроза ми втікаєм до хати
Стікає сльоза краще глянути в небо
Розкидане сміття підбере наша мати
Паління це звичка на ділі це вбивство
І збитий дзвінок це і теж що послати
В сучаснім житті все зручно й не просто
В любій ситуації ти зможеш змовчати
Просто забудься просто не схочеш
Між війн і роботи ми можем поспати
Не те шоб аж довго лишайся заможним
І дикі та скуті не зможуть сказати
Які є любові які є в них злості

Ти живеш у темпі
буйному
Я існую в царстві
сонному
Та нікому з нас не
тепло так
Як в дитинстві
їм не холодно
Твої губи ніжно
скусані
А я був не раз
застуджений
Твої стопи сильно
зболені
Мої руки вкрай
мозолені
Ти прийдеш з прем’єри
пишної
У душі ти слізьми
зранена
Я прийду з роботи
чорної
Запитаю як це
сталося
Як дітьми ми разом
гралися
В світі теплому
та безпечному
Як для нас таке от
сталося
Що чужі ми є
світом вибиті

Ми блукаємо шляхами
збитими
І все нові у нових
пошуках
І словами не вкрай та
прикрими
Ми рахуємо пульси й
подихи
Ми стираємо все із
пам’яті
І що сенс для нас свій
втратило
Ми згадаємо все що
радує
Все що тішило
на одинці нас.

Залишися для мене такою, -
Розкинутою попелом, вітром
Розлитою в квітах журбою,
Позбавлену болю водою...

Скажи мені все, чим образив?
Скажу тобі про все, шо забула!
В очах твоїх зорі побачив, -
Як шкода, що ти це почула...

Між квітів ти губиш намисто,
І ноги болять - їм би сісти...
Та очі в сльозах - їм не видно,
Куди ти біжиш, - лиш би бігти...

Забутий храм, на стінах ідол
Байдуже дивиться на нас.
На сходах там засохлі квіти,
Які жорстоко випив час.
Там кряче ворон мертвим співом,
Він десь тут є,є між пітьми…
Ми тут самі… забуті діти,
І вже нема куди піти…
В нас було все і все пропало
Ми вбили рай, і знов і знов!
Чого ж ми люди так чекали?!
Що від пригод лилася кров…
Ми право втратили тут жить
І не колись, лише недавно,
Коли поставили себе
Неначе в світі ми є владні…!