І так буває холодно в душі,
Що, ніби, душу сковують морози.
Є сльози тихі, як грибні дощі,
А ще бувають – як травневі грози.

Буває небо чисте голубе,
Піднімеш очі – і не видно краю.
Буває хтось закохує тебе,
А ще буває – хтось тебе кохає.

Бувають дні багаті, як жнива.
Вірші-зерно, весь день його збираю.
А часом голос тихне, замира,
І я самотня, більше не літаю.

Буває світло, але є й пітьма,
Сивіють люди – вічних не буває.
Тут гаєш час, марнуєш на слова,
А тут вже фініш і його немає.

Січень 2014 р.

Моя земля і мій народ зі мною,
Моя земля і мій народ в мені.
Я жити хочу не на полі бою,
Померти хочу не на чужині.

Забудь мене, бо я уже зникаю,
Не вчи мене, як вірити словам.
Немає Бога і немає раю,
Де кров*ю кроплять навіть Божий храм.

Тут ультиматум називають «воля»,
На поступки без поступок ідуть.
Де, мій народе, твоя мирна зброя?
Беззбройних тут не чують, тільки б*ють.

Де, мій народе, твоя домовина?
Ще зовсім трішки – он її несуть.
До стінки ставлять і стріляють в спину.
Це вже було… Примарилось, мабуть.

Усе було: морили, убивали –
Не дай нам, Боже, рухатись назад.
Вже й, наче, вільні, незалежні стали,
А пут на шиї більше у сто крат.

16.02.2014р.

Сьогодні вас запрошую на вальс,
Хоч ми й не пара, навіть не знайомі.
Без суконь пишних, дорогих прикрас
Життя проходить у щоденній втомі.

Життя біжить, а я для всіх ніхто,
Між перехожих загубитись легко –
В потертих джинсах, брендових пальто
Усі для всіх і ні для кого дехто.

Танцюю все ж, мов втомлений листок -
Пожовклий клаптик молодого клена.
Розтопчуть просто чи вплетуть в вінок?
Та вже не буду, як колись, зелена.

Не буду юна свіжа, як весна,
Журитись з цього, мабуть, й не повинна,
Бо в тому й є не впіймана краса,
Мінятись тихо, як проста людина.

Подайте руку, я не підведу,
Ми закружляєм у полоні вальсу.
Я трішки часу вашого вкраду,
Хоч в нас й нема нічого, окрім часу…

6.02.2014р.