Слова пусті із вуст злітають марно,
А погляд твій холодний вже давно.
І як би на душі не було хмарно,
Та серце тебе любить все одно.
Йому лютить тебе не заборониш,
І точно не накажеш – геть іди.
І, навіть, коли тихо сльозу зрониш,
Усе ж твої шукатиме сліди.
Воно не розуміє, де є правда,
І де неправди сила вікова.
А темне відчуття, що зветься зрада,
Зітре навіки всі твої слова.
Та серце не злякається такого,
Крізь біль воно тріпоче у грудях.
Нема ніде живішого нічого,
Ніж серце, куди кохання вбито цвях.

Курочка А.В.
28.04.2014 року

На під’їздах до нашого міста,
Забуяла квітнева весна.
Тільки радість від цього двоїста,
Наче змінює грім тишина.

На під’їздах до нашого міста,
Зацвіли вже вишневі сади.
І хоч квітне трава шовковиста,
Та тривожать цей спокій сліди.

На під’їздах до нашого міста,
БТРи в окопах стоять.
Це не фокус ілюзіоніста –
Танки справді межу боронять.

На під’їздах до нашого міста,
Дуже гарна погода, ясна.
Вже на взводі ракета сріблиста.
Та чи винна у цьому весна?

А. Курочка
24.04.2014 року

Після рутини будніх днів,
З прогулянкою йшов до річки.
І як прийшов, куди хотів,
Присів на зелені травички.
Дивлюсь вперед – біжить ріка,
Синіє небо над лугами.
А думка геть кудись втіка
Далеко тайними шляхами.
На повні груди удихнув
Повітря лугового, ліг у трави.
А руки в боки розмахнув
І зразу ж перенісся в світ уяви.
Замріяно дивлюся в небеса.
Аж раптом по руці повзе комаха,
Мала істота та в ній своя краса,
Житель довкілля – це лісова мураха.
Спустив я руку до землі і бачу, як
Малий мураха біжить по соломині.
І без всілякого прохання і подяк
Несе він нішу на своїй маленькій спині.
І хоч та ніша в сто раз більша є за нього,
Він не зупиниться ніколи ні на мить,
Бо це обов’язок – він головніший є усього,
Часу немає хоч би десь перепочить.
А як дістанеться до себе він додому,
Там вихвалятимуть усі його ім’я.
Забуде зразу про страшну до болю втому,
Бо над усе в житті для нього є сім’я.

А. Курочка
13.04.2014 р.

Простягає віти вишня
І шкребеться у вікно.
Висить ягода торішня,
Бо засохла вже давно.
Розпускаються листочки,
Набираючись краси;
Забіліли пелюсточки,
Зранку випивши роси.
Одяглась у білосніжний
Одяг вишня у саду,
Цей весняно-дивовижний
Образ в казці не знайду.
Підійду до вишні тихо,
Вдихну квітки аромат,
І закрутить думки вихор,
Й віднесе аж до Карпат.
А як очі закриваю –
Чути як літає джміль.
Зелень листя обіймаю,
В голові, неначе хміль.
Не забуду я ніколи
Стару вишню, білий цвіт.
Як гуділи в саду бджоли,
Як радів весні весь світ.

А. Курочка
13.04.2014 р.

Володарко закоханого серця,
Скажи, у чому сила твоїх чар?
Як вбачив я очей твоїх озерця,
Звідтоді, мов живу серед примар.
Скажи ж мені, у чому твоя сила?
Не той я, щоб повірити в дива.
Але життя чомусь немов могила,
Коли не чую лагідні слова.
Володарко думок, душі моєї,
Навіщо розтривожила мій сон.
Я жив у світі радості своєї,
А що тепер, твій погляд – мій полон.
І що тепер, скажи, мені робити?
Ну як позбутись цих пекельних мук?
Чи зможу я навіки розлюбити
Усмішку веселкову, дотик рук.
Чи зможу я навік забути твої очі –
Ці дві краплини ночі, ці дві ясні зорі.
Якби збувались мрії, я б побажав охоче
Залишитись назавжди у весняній порі.
Та від криштальних мрій лишились тільки скельця.
Ні смуток, ані жаль душі не обмине.
Володарко закоханого серця,
Навіщо зчарувала ти мене.

А. Курочка
14.02.2014 р.

Я боюсь порушить рівновагу –
Рівновагу сердешних почуттів.
Я боюсь отримати зневагу
Серед друзів, і регіт ворогів.
Я боюсь зробити щось бездумно,
Беззмістовно, без радості в житті.
Я боюсь сказати щось розумно –
Не дай Боже, знайти слова не ті.
Я боюсь сказати про кохання,
Про нестримність і волю почуттів.
Я боюсь подумать про бажання,
Я боюсь сказати, що хотів.
Я боюсь образити до болю
І правдиву відповідь знайти.
Я боюсь пізнати свою долю.
Я боюсь… А чи боїшся ти?

А.Курочка
14.02.2014 р.

Коли на серці жмуть морози
І вітер душу холодить.
Скажу тобі, ніякі сльози
Не змусять вірить і любить.
Коли пусті слова злітають
Із вуст далеких і чужих,
А очі в бік кудись тікають,
І ти ніяк не зробиш вдих.
Коли тремтячими руками
Ти дістаєш свій телефон.
Тікаєш геть кудись думками
І віриш, що лише це сон.
Не треба жити цій надії,
Візьми у руки ти себе.
Повір, що є ще інші мрії.
Повір, благаю я тебе.

А.Курочка
08.02.2014 р.

Повір мені, життя минає швидко.
І плин часу нічим не зупинить.
То на душі буває дуже гидко,
То серце розривається-болить.
Прошу тебе, не втрать лише надію,
А день новий зустрінь і посміхнись.
Не треба залишати свою мрію -
Ти зачекай, вона прийде колись.
Люби себе, ти маєш на це право.
Живи в багатстві незабутніх днів.
Хай кожна мить відбудеться яскраво
У світі щастя і ніжних почуттів.
Все буде так, як ти того бажаєш.
Скажи собі: «Вперед я тільки йду».
Знайдеться той, кого ти покохаєш,
Хто буде поруч і в щастя, і в біду.

А.Курочка
24.01.2014 р.

Мені здається, я живу не тим життям,-
Іду по шляху не своєї долі.
Живу у пошуках між явним й небуттям –
Шукаю образ для гри чужої ролі.

Мені здається, життя втрачає сенс
І людських якостей нікому вже не треба.
Є тільки бізнес, важливий лиш прогрес,
Великі гроші – єдина є потреба.

Мені здається, що й друзі вже не ті –
Сімейні складнощі, стосунки і турботи.
Минають дні, минають роки золоті,
Минає час – йому немає повороту.

Мені здається, що це всього лиш сон -
Страшний кошмар, що зранку й не згадаєш.
Я хочу вірити і жити в унісон
Своїм життям – де любиш і кохаєш.

А. Курочка
16.02.2014 р.

Кровоточить рана зламаної гілки
І сльозою плаче старий осокір -
Вже не буде цвіту, весняної бджілки,
Вже не буде листя, тільки біль безмір.
Похилилась крона старої тополі
І в ставок упала від лихих вітрів,
Що тепер панують у рідному полі,
Що прийшли без кличу із чужих світів.
Підіймають хвилі вітри-буревії
І звільняють силу темної води -
Геть змивають води береги надії,
Розмивають греблі, полишив сліди.
Ті сліди глибокі душу розривають,
Розбивають мрії вільного життя.
А вітри все більше щодня завивають
І від них немає ніде укриття…
І ніхто не знає звідки вся та сила -
Чи то Божа кара, чи то благодать?
Та єдина правда – правда є безсила,
І подальшу долю ніяк не жадать.
Вже не буде неба ясного такого,
Не засвітить сонце з-за старих дубів
Не розквітне квітка ясена старого,
Від страшної бурі весь світ задубів.

А. Курочка
26.03.2014 р.

Навіщо мені крила,
Коли немає неба
Навіщо мені сила,
Коли життя не треба.
Навіщо мені справа,
Коли ніхто не знає.
Навіщо мені слава,
Коли тебе немає.

А. Курочка
28.03.2014 р.

Стара верба схилила свої віти
Й тривожить листям дзеркало води.
На березі барвисті в’ються квіти -
Піди іще, красу таку знайди.
У полі вітер колоски гойдає
І майорять волошки голубі.
Над лугом гордий велетень літає –
Лелека степовий, він пан собі.
На небі сонце котиться до схилу,
Вже тіні потяглися догори.
Втрачає день свою турботну силу,
Втрачає різнобарвні кольори.
Наповнюється золотом долина,
Готується до ночі рідний край.
Настала тиха й зоряна година.
Шепоче ліс, завмер зелений гай.
Лиш чути в гаю пісню солов’їну,
Пісню свободи і радості життя.
Пісню про те, як любиш Україну,
Пісню про щастя і щирі почуття.
На повні груди ці пісні вдихаєш
І чуєш стук свого серцебиття.
Навіки вічні їх запам’ятаєш
І збережеш до миті забуття.

А.Курочка
02.04.2014 р.

Зеленіє луг широкий,
Вітер трави колихає,
Ніби океан глибокий
Вгору хвилі підіймає.
Ось здійнявся птах із хвилі
Та полинув в небеса,
І летить, мов на вітрилі.
Ну хіба ж це не краса?
В’ється річка понад лугом,
Миє береги водою.
Стоїть сонце в небі кругом,
Зігріває світ собою.
Очерет сухий шепоче,
З верболозом розмовляє –
То про осінь щось лопоче,
То про весну щось згадає.
Хилять верби віти в воду,
Хочуть нібито напитись;
Чи то просто свою вроду
За нагоди подивитись.
В далині кує зозуля,
Йде відлуння над рікою,
Наче молода дівуля
Манить співом за собою.
Душа сповнена покоєм,
В грудях ритм серцебиття,
Ніби знахарським напоєм
П’ю щодня своє життя.

А. Курочка
06.04.2014 р.

Буває так, що ідучи додому,
Полишив за спиною день турбот,
І маючи в очах страшенну втому,
Не бачиш навкруги земних красот.
Буває так, що зранку і до ночі,
Комусь щось треба, комусь щось поясни.
І вже коли зовсім немає мочі,
Ти вже не чуєш мелодії весни.
Буває так, що дні змінюють роки,
І світ довкола пішов у круговерть.
Допоки сам не зробиш перші кроки,
Дотоді їстимеш не хліб, а просто дерть.

А. Курочка
08.04.2014 р.

Подаруй мені свободу,
Відпусти із свого серця.
Я не хочу пити воду
Із життя твого озерця.
Я не маю того права –
Змарнувати твою долю;
Із тобою мені слава
Та душа рветься на волю.
Ти пробач, що не кохаю,
Що у грудях кров студена.
Та я точно уже знаю –
Знайдеш щастя ти без мене.

А. Курочка
10.04.2014 р.

Щоразу, коли поруч ти проходиш,
Я погляд свій кидаю тобі в слід.
Щоразу моє серце ти холодиш
І душу перетворюєш на лід.
Щоразу занімілими вустами
Промовити не можу я слова.
Щоразу безадресними листами
Пишу, що ще любов моя жива.
Щоразу і з єдиним побажанням
Небесне звернення шепочу перед сном.
Щоразу я прошу своє кохання
Для тебе залишитися рабом.

А. Курочка
08.09.2014 р.

Ми часто виродками кличемо людей,
Хто своїм виглядом до болю нас лякає,
Хто за манерами нагадує «звірей»
І хто гидоту і відразу викликає.
Ми боїмось до заніміння у серцях
І свято віримо – в житті так не буває.
Та десь в душі зароджується страх,
Що людяність у людях убиває.
І справжній виродок не той, хто є страшний,
Хто у каліцтві все життя страждає,
А той, хто у проханнях є німий,
І в час біди обличчя відвертає.
Виродок – це той, хто без жалю
На матір рідну руку підіймає.
Виродком є той, хто з кришталю
Їсть лобстерів, коли народ вмирає.
Виродок без сумнівів в душі
Зламає гілку, життя чи, навіть, долі.
Виродки, безбожні торгаші,
Хто здав країну, зігравши свої ролі.

А. Курочка
13.04.2014 р.

Я звертаюсь до тебе, владо!
Тобі вручено мою долю.
Хочу жити своїм ладом
І здобути свою волю.
Скільки треба життів людських?
Скільки треба смертей марних?
Щоб апетит твого ЕГО стих,
Щоб дожити до днів безхмарних.
Я благаю тебе спинитись,
Не робити розколу країни -
Брат від брата почав боронитись.
Але ж ми є народ єдиний!
Збережи нашу рідну країну –
Край квітучий і край свобод.
Не роби з України руїну,
Не вбивай її, твій народ.

Посеред величної рівнини,
На схилах дужого Дніпра,
Розкинулось ще з сивої давнини
Поселення турботи і добра.
Поселення поваги до людини,
Де кожен знає всі свої права.
Де кожен неповторний і єдиний,
Де правда й сила слова ще жива.
Де словом ще можливо попросити,
Подякувати словом за усе.
А з справжнім словом можна вік прожити,
Воно людей від бід усіх спасе.
Тут словом можна хворих лікувати,
Знедолених вернути дожиття.
Із гарним словом радість віщувати,
А з грізним – закликать до каяття.
Тут словом можна вежі будувати,
І словом засівати всі поля.
Ніхто не буде словом тут благати,
Бо вільна й незалежна ця земля.
І жителі цього містечка знають,
Що дух і силу їм дають слова.
Вони слова піснями прославляють,
Бо мова їхня – мова вікова.

14.02.2014.