Загорни мене владно в свою білосніжну тогу,
Щоб душа на світанні не мала куди подітись...
Я готова шовками стелитись тобі під ноги
І покірно-клітинно в твоїм міжребер’ї грітись.

Розхитай моє тіло, як дзвін, щоб пролилось диво
У знекровлені вени твоєї нічної бранки.
Хай уже не відшепче ті вроки стара Сибілла
На жертовнім багатті спаливши вінок з рум’янку.

Тільки будь невблаганним. Візьмись затулити небо.
Приземли, як захочеш. Крило заломи рукою.
Лиш не дай мені права пройти, наче тінь, крізь тебе.
І не дай мені стати скорботою прегіркою.

Тільки будь милосердніший пастора молитві
І тримаючи слово, що миро дорогоцінне,
Відмоли мою гордість, як Той, Хто завершив битву,
І у мене на грудях під ранок ослаб дитинно.

Хай вже буде, як є. Хай натішаться пересмішники.
Хай окриляться, хай гостряками на споді вистелять...
Хіба можна так низько, так нижче горіння грішників
Опускатись в любові до того, хто завтра вистрелить

Металевим презирством у спокій моєї пристані? –
Аж луна розболиться, розкотиться – і не спиниться...
Прапори нелюбові під небом стоять розхристані
І вже кілька годин, як Всевишній крізь них не дивиться.

Хай не дивиться. Що на знекровлених нас дивитися,
Відбуялих, як літо в красі волошкових сполохів...

Без тонких розумінь найтепліших душевних порухів...

Тільки б серцю дурному в долоні твої забитися,
Щоб не битися... Стати каменем. Стати порохом...

Приручила б це небо дике
для повітряних куль...
Ми з тобою відлуння крику
безпритульних зозуль.
Відчуваючи, як з кохання
випирає брехня,
Ми з тобою святково вбрані
летимо навмання.
Непомітно відпустиш руку,
розчинившись в юрбі,
Розчинивши мене, мов цукор,
непомітно в собі.
Розтечуся глибоко в венах –
як ти того хотів –
Післясмаком терпкого лену
і травневих медів.
Проковтнувши твоєї зради
гостродзьобі ножі,
Відкладатиму зерна правди
у домівки чужі.
А на завтра мене не буде
і моїх зозулят…
Тільки страшно, бо судять люди
за мовчання ягнят.

Вся вона – перешерхле листя – найсолодша твоя коханка –
Прошепоче молитву грішна за твою неспокійну душу.
Поклянеться без тебе в небо перед Богом.І перед ранком
Перестане давати світло. Буде тиха і незворушна.
Підбиратиме черевики під свої старомодні крила
Відчинятиме сонні вікна, щоб набрати у груди січня.
Ти захочеш у коси пальці.Ти захочеш, аби просила
Може, волі, а може, рабства. Сам проситимеш рабство вічне.
Сам проситимеш стільки болю, щоб забутися і здуріти...
А вона нагадала вчора, що не в’язана рушниками…
Приросла до чужого сонця. У чуже заблукала літо.
На чужому хотіла горі збудувати любові храми.

Це таке божевілля ночі. Найгіркіша твоя отрута
Повиходить колись із серця... А вона вже виходить з дому
І волочить опалі крила за собою. Собою бути
Вже не зможе. Хіба згадає, як летіти на небо сьоме.

Так розкроїв, немов шукав основу...

Переродившись всоте і померши,
Душа згадає вістря твого слова –
Довершене... довершене... доверше-

Не сісти, мов голубка, на рамено,
З очей тобі не спити трохи жалю,
Бо нелюбов, пульсуючи у венах,
Зашкалює... зашкалює... зашкалю...

Є стільки фальші, бо нема бажання
Налити щастя, як вина, у будні...

І лиш за правду першого торкання
Не судять... не судимі... неосудні...

Усе роздробили мільйонами протиріч.
І розум так низько, так глибоко закоравів,
Коли переможно, пречорно осіла ніч
Тобі попід очі, мені – у ранковій каві.

О, як я затерпла від чорних твоїх появ.
О, як та корона царівну тримає тяжко...
Шептав-ворожив – ніби волю мені закляв.
І я вже ніколи – за межі цієї чашки.

І я не зречуся. Дивитимусь на замок.
Ти серцем моїм обирався на вічну владу...
А крихітний янгол клює золотий пісок
З моєї молитви за того, хто тричі зрадив.

І раптом стане місяць молодим.
І я тебе захочу і окрилю...
На цій дорозі, що, звичайно, в Рим,
Побудь зі мною довше, хоч на милю.

Побудь моїм. Хоч серпень перестиг.
Куди його? В які убогі вірші?
Побудь. Хай встигне щастям прорости
Моя любов, насіяна рясніше

Осінніх страстоцвітів і гербер...
Я все ще хочу спогади – в портрети.
Але зрадливо сіпається нерв
Десь біля серця, що воліє вмерти.

Бо так і не спитало у синиць,
Як від обрубків крил сцілити спини...
А сьоме небо потекло з зіниць
Під ноги... в порохи... аквамарином...

Вона захмеліє і скаже, як сильно хоче,
Щоб дотиком ніжним ти всю її перевершив.
Лиш сіпни за нитку – і лялька заплющить очі.
Веди, ляльководе. Сьогодні ти в неї перший.
Бреши, ляльководе. Бреши їй, що свято буде,
Що ти їй мотуззя відпустиш наполовину,
Допоки світанок гарячі тіла остудить.
Допоки уста ще від поцілунків винні
І може, уперше озвалося...десь у грудях...
Малюй, ляльководе, їй лілію на коліні
Вологим мізинцем, умоченим в каву свіжу
Повільно-бентежно, мов кілька хвилин до страти...
– Ослаб мені нитку, що впоперек сонце ріже,
Бо так заважає...
– Кохатися?
– Ні... кохати...