Летів листок, летів собі додолу
Летів листок, летів собі додолу,
Не міг забути він кохання зле.
Таке бува лише осінньою порою,
Коли у очі брешуть-я люблю тебе.
Якось полюбив листок під сонечком,
Ніжного дожчу - краплину літа,
Неначе щастя зазирнуло у віконечко,
І почуття як радуга сіяли світлом.
Він зізнавався їй щораз в коханні,
Не міг прожити без погляду її,
І вона в очі була з ним у зізнанні,
А поза очі сміялася з нього.
І ось вітра лиха одного разу,
Хотіли листа скинути з віток.
Лист линув до коханої відразу
Шукав підтримки там, та не знайшов.
Вона йому тверділа-"ти нікчема.
Я про тей день жалію взагалі,
Коли зустріла під синім небом
Тебе. А могла й кращого найти".
Не витримало серце без відповіді долі,
Він тихо їй сказав-"не держу, йди.
Бо у всі клятви, що дала по любові,
Ти гидко наплювала з висоти".
Та її гордість непомірною була.
Невидима корона не спадала.
Вона собі навіть уявити не могла,
Що він наважиться на таку справу.
І враз його щомиті проклинала.
Кричала всім що іншу він зустрів.
І що вона йому своє життя віддала,
А він паскуда так із нею учинив.
Та врешті-решт вона пішла.
Забрала все, залишив тіки яму.
Та він її простив, яка б там не була.
Лише у серці бачив чорну рану.
І що знайшов такого він?
Крапеля і без гармонії роси!
Єдине що було гарного у ній
Це вкрадені його роки.
Летів листок, летів собі додолу,
Не міг забути він кохання зле.
Таке бува лише осінньою порою,
Коли у очі брешуть-я люблю тебе.
Прокоментувати
Народний рейтинг: -- | Рейтинг "Майстерень": --