Я і Нація

Дитина набуває звичок і приймає спосіб життя того суспільства, в якому вона жила до 5 років та з самого народження починає копіювати поведінку оточуючих її (батьків, родичів). Прикладом для дітей позбавлених людського виховання можуть стати навіть домашні та дикі тварини, в такому випадку кажуть про так званий «Синдром Мауглі». Коли дитина виховується тваринами вона повністю засвоює їхні звички та уже ніколи не зможе стати людиною, її не можливо навчити писати, читати, ходити на двох ногах і прикладів цьому відомо дуже багато. Перевлаштування психіки в таких дітей з тваринної на людську не відбувається та способом життя вони назавжди стають схожими на тих хто їх виховав, приматів, вовків, котів. Такі діти уже не усвідомлять себе людьми.
Тож тим фактом, що ми усвідомлюємо себе людьми ми зобов'язані не тільки народженню від людей, а й людському вихованню, саме від людей ми перейняли всі наші звички. Генетичний код, який називають зараз навіть Богом, в такому випадку дає нам тільки фізіологію людини та для того щоб реалізуватися та усвідомити себе нею однієї фізіології виходить мало, потрібно ще відповідне середовище, яке імпринтує відповідні людські звички.
Приходить час коли людина свідома, по суті продукт суспільства починає бунтувати проти цього самого суспільства, вважаючи його злом, яке стримує її особистий розвиток. Звісно не всі так роблять, багато людей просто використовує суспільство з тим, щоб по зручніше влаштувати свій зад та примусити всілякими хитрощами, а іноді і грубою силою інших працювати на цей самий зад. Сучасну систему суспільства однозначно є в чому звинуватити, однак давайте подумаємо про неї, як про нашу матір, яка дала нам свідомість людини. Багато з нас подорослішавши звинувачують батьків, що ті не змогли дати нам більшого, що вони тримають нас біля себе, стримуючи у власному волевиявленні. Інколи в пориві відчаю діти бажають собі інших батьків. Ті самі претензії ми виставляємо суспільству та тут уже не інколи, а дуже часто шукаємо собі більш вигідне суспільство. Стає очевидно, що чим старшими ми стаємо тим напруженіші наші стосунки, як з батьками так і з суспільством, які уже не можуть задовольнити наші потреби. Загалом, як батьки так і суспільство вчать радіти тому, що є та не сумувати з приводу того чого не має, але ми вже дорослі, ми самі хочемо вирішувати, що нам мати та чому радіти. Адже у нас є власне світосприйняття. Але питання чи дійсно є?
І відповідь, без спекуляцій на тему вищого розуму, однозначна – ні, у нас не має власного світосприйняття, все що ми знаємо про самих себе та навколишній світ дало нам суспільство в якому ми живемо, це суспільство дало нам мову, навчило нею користуватися, класифікувало всі прояви зовнішнього світу та претендує на знавця внутрішнього світу людини, вважаючи, що він складається з тих же проявів, що і зовнішній. І вимушений зізнатися, що воно має рацію, весь мій досвід взято з зовнішнього світу, всередині я наповнений тим, що пережив після народження до цього часу. Те ким ми стали визначено рівнем суспільства в якому ми живемо, ми не можемо піднятися вище вершини суспільства, як не можемо стрибнути вище себе, однак завжди можемо піти з суспільства, відокремитися та вести філософські бесіди про біди, які викликає система в житті людей. Адже суспільство це система, жива структура, яка дихає, харчується і росте, або занепадає. В ньому відбуваються всі життєві процеси. Системи народжуються, розвиваються та помирають. Для людини суспільством є насамперед її сім'я, саме вона визначає звички дитини, пізніше людина ототожнює себе з будинком в якому живе, містом, нацією. Не будемо йти дальше та розглядати людину, як громадянина Землі, давайте зупинимось на цьому рівні на людях з якими ми розмовляємо однією мовою, з якими у нас однаковий колір шкіри, схожі традиції, але між якими іноді справжня духовна прірва.
Думаю, що читач уже досить дорослий щоб не боятися заглянути в цю прірву, може виявиться, що вона не така вже й глибока та страшна та що здолати її легше ніж уявляється.
Кожній людині варто пам'ятати, що обираючи собі партнера ви обираєте також і перше суспільство для вашої дитини. Як вона почуватиметься в перший час існування та які якості напрацює на все подальше життя залежатиме від її першого суспільства – батьків. Старше покоління дуже дивується інфантильності молоді, вони не збагнуть чому вони у післявоєнні роки почувалися набагато краще, мали більші мрії та більше любили життя. Відповідь тут проста, суспільство в якому вони росли було більш життєрадісне, ближче до справжніх цінностей – землі, праці, сім'ї, існування. А сучасні підлітки просто розгублені, адже вони не потрібні суспільству, вони не відчувають себе частиною суспільства, тому що суспільства немає. Трохи дивним видається на цьому фоні бажання деяких молодих людей бунтувати прости суспільства, вони самі не усвідомлюють, що бунтують проти примари – примари українського суспільства. На сьогодні по землі, яка називається Україна ходить тільки примара нації і це дуже вигідно, вигідно не порядним людям.
Шановані, чи не дуже, керівники країни вдають, що цієї самої країни не має, не має народу, мови, вся їхня пропаганда зводиться до того, що ми будемо жити так же добре, як десь в Європі, чи будемо такими ж могутніми, звісно за підтримки Москви, як Росія. Якщо б ці люди діяли хоч з елементарною логікою то вони перше повинні скласти власні повноваження, адже з їхньої поведінки виходить, що України не має, чого вони займають пости неіснуючої країни.
Я вирісши на Західній Україні довго не міг зрозуміти істерію щодо українсько-російських відносин. Ніякого впливу, як мені вважалося, люди котрі живуть в Росії та розмовляють російською мовою на моє життя не мають. Дивувало, коли російські мислителі висували гіпотези причин ненависті українців до росіян бо цієї самої ненависті у мене, як жителя Західної України ніколи не було. Живучи вже в столиці я спілкувався українською мовою з україномовними людьми, а російською з російськомовними. Ніякі внутрішні протиріччя мене не рвали і нічого погано в російській мові я не бачив, але сталося, дещо що спонукало мене замислитись над мовним питання і це не закон про другу державну мову, це вираз з шанованої в певних колах любителів альтернативної історії книги Олексія Кунгуркова «Киевской Руси не было, или что скрывают историки». Загалом зміст книги стає зрозумілим з її назви, нічого дивного чи нового. Адже сучасні мислителі переконують, що навіть нас насправді не існує, ми якісь там голограми, глюки, примари, які хибно уявили себе людьми, що вже казати про таку ненадійну річ, як історія. Скажу одне дуже тішить, що існують сучасники здатні у всіх подробицях написати альтернативну тисячолітню історію, я так розумію людина робить великий прогрес у своєму розвитку чи нахабстві?
Так от Олексій Кунгурков в своїй книзі пише, цитую «…не существует и украинского языка. Он уже более 100 лет находится в стадии создания, но пока имеет вид малосъедобного полуфабриката (при употреблении порой вызывает тошноту). Поэтому даже в столице Украины, Киеве, люди говорят преимущественно на «иностранном» русском языке или его диалекте — так называемом суржике». Ось так виявляється українська толерантність і моя в тому числі до російської мови, виглядає в очах О.Кунгуркова. Нас з вами шанована україномовна громадо тошнить від рідної мови, настільки вона неприємна та непридатна для спілкування. Не будемо вестися на провокації та погодимось, що О.Кунгурков це не все населення Росії, та цей добродій очевидно виконує чиєсь замовлення вселяючи хибні думки перш за все в голови своїх співвітчизників. Але думаю нам є про що поміркувати.
Поміркуємо про те, що усвідомлює маленький громадянин древньої Київської Русі, а нині України. Єдине, що мене цікавить це людина та її свідомість, не кордони, не території, не мови, не державні інститути, армія та історія, а людина, бо без людини все перераховане не має змісту. По перше він росте в оточенні, яке не те, що схиляє його до думки, що повноцінної країни України не має, а відверто та нахабно пропагує меншовартість українців. Тобто не має і його, як громадянина цієї країни, а сам він якийсь неповноцінний громадянин, неповноцінної країни. Якщо проаналізувати передвиборні агітації основних політичних сил то їх гасла можна викласти просто. Одні за інтеграцію з Європою, інші за інтеграцію з Росією, от і вся програма. Цим наші політики відверто демонструють, що займатися лобіюванням та відстоюванням інтересів такої держави, як Україна наміру не мають. Хай це робить Європа або Росія, ось так, шановані посадовці засівши в високих кабінетах займаються лобіюванням інтересів тільки власного бізнесу, та навіть вигляду не роблять, що їх цікавить якась там Україна. Якщо б у нас були хоч якісь ознаки державності то така поведінка кваліфікувалась би як державна зрада, але не у нас. Ці добродії багато часу витрачають на те щоб ми не об'єднали наші зусилля проти справжньої проблеми – українських можновладців. Тож і громадяни з міцним внутрішнім стержнем власної гідності та поваги їм не потрібні. Їм потрібні раби, раді зраджувати один одного та себе за більш пристойну платню. Який же стержень сформує така влада у наших дітей? Адже у їх розпорядженні дитячі садки, школи, вузи, державні установи, які пишуть програми, обов'язкові для засвоєння кожним громадянином.
Програма дуже проста: другосортний громадянин колонії, яку між собою ділять ні не Росія, Європа та Америка, а власники капіталу, родини, які контролюють економічне та політичне життя Росії та Європи. Газ Україна купляє не у росіян, як нам намагаються вдовбичити, а акціонерного товариства Газпром, те що держава Росія має якусь частку акцій цього товариства значення уже не має. Думаю всім зрозуміло, що акціонери Газпрому не пересічні громадяни Росії. Але ж де ви чули чи читали кому саме ідуть наші валютні резерви, якими Україна розраховується за газ. Наші шановані ЗМІ кричать, що Росії і формують у нас думку про ненаситних і ворожих нам росіян у яких в кишенях осідають наші гроші. Але ми відволіклись.
Відчути гордість за свою державу, а отже і за себе наші маленькі громадяни наразі не можуть. У них не формується внутрішнього стержня господаря своєї землі, у них сформується тільки рабське бажання шукати кращого життя у більш могутній державі, яка дбає та захищає своїх громадян. Там асимілюватися, забути своє коріння та вдавати наче він усе життя там жив. Як альтернатива самому детрится до влади та нахабно розкрадати Державний бюджету України – кошти пересічних громадян, наші кошти, кошти наших дітей, наше майбутнє. Так у нас формують свідомість зрадника, зрадника своєї землі і себе. Українці, як покинуті діти з синдромом Мауглі уже не зможуть стати повноцінними громадянами. Російськомовні мешканці відхрещуються від України, наче вони випадково сюди потрапили, вважають себе росіянами, віддають дітей до російських шкіл та за безкоштовно підтримують лінію можновладців щодо приниження української державності. Але кого вони дурять? Насамперед себе, тому, що в тій же Москві їх завжди будуть вважати хохлами, але не це головне. Головне, що ми всі живемо в єдиному енергоінформаційному полі – системі, а якщо ця система хвора та нікчемна то це відбивається на кожному і ніяке відхрещення від України тут не допоможе.
Уявіть, що на старому розбитому возі, який от-от розвалиться їде десять людей, 5 українців і 5 тих, хто вважає себе росіянами. Яка практична користь від того, хто на якій мові розмовляє та ким себе вважає, коли віз розвалиться постраждають всі. У мене є друзі росіяни, які переїхали та живуть в Києві, вони дуже ратують за об'єднання з Росією, вважають, що все це одна руська земля, що всі ми браття, от тільки вони старші браття. В світлі української системи стає зрозумілим чому вони вважають себе старшими і чому любий задрипаний іноземець вважає себе більш повноцінним на нашій землі ніж ми. Вони виросли в системі з міцним стержнем державності та патріотизму, яка такий же стержень виховала в своїх громадянах і тепер вони, як господарі топчуться по всій земній кулі, звісно там де це їм дозволяють, наприклад в Україні. Українець ніколи себе не буде так почувати в Росії чи Європі, у нього на все життя залишається комплекс меншовартості.
Людина яка покинула свою батьківщину завжди буде відчувати себе зрадником, тому щоб заглушити голос внутрішнього сумління переїхавші в Україну росіяни переконують себе та оточуючих, що України не має, що Україна це недорозуміння і «все мы русские» і «вся земля русская». Їх можна зрозуміти, обставини складаються по різному, хтось одружується, комусь пропонують роботу, ми українці толерантна нація, ми всіх розуміємо, але чи розуміють ці люди самі себе, та ту ведмежу послугу, яку роблять системі в якій живуть самі та в якій житимуть їхні діти.
Нам потрібна повноцінна система, система яка буде для нас істинна, поки ми не подорослішаємо, система яка буде розмовляти древньою, співучою, захоплюючою мовою, а знання інших мов це нині не розкіш, а необхідність. Система, яка буде формувати у дитини почуття власної гідності та гордості за свою батьківщину, багату, дивовижну землю. Система, яка пробуджуватиме нашу генетичну пам'ять навчаючи уже в школах тисячолітній історії наших предків – трипільців, оріїв, шумерів. Тільки поважаючи себе, маючи почуття власної гідності ми зможемо з повагою відноситись до наших сусідів, формувати з ними рівні та повноцінні взаємовідносини, а не гру в старшого і молодшого, а то і разом противостояти світовому злу та «рідним» можновладцям.
Але як цього досягти? Насамперед кожен, хто постійно проживає на території Ураїни повинен усвідомити, що він перебуває в одній системі, наче в одному вагоні метрополітену, з іншими мешканцями і кожною своєю дією вносить вклад в добробут цього вагона та його мешканців. Один прикрашає цей вагон віршами, картинами, добрими справами, вихованням дітей, хтось вимушений прибирати в вагоні, є такі що обдирають стіни, обпльовують, намагаються протиснутися в інший вагон чи волають, що вагон потрібно приєднати до іншого потягу. Основне, щоб свідомих людей, які беруть на себе відповідальність за розвиток та керівництво системою була більшість і у них був хист до творчого будівництва, а не руйнування. Ставаймо свідомими людьми та об'єднаймося незважаючи на те, якою мовою ми спілкуємось, гуртом ми зможемо досягти більшого ніж поодинці і не дозволимо зробити з себе диких Мауглі в цивілізації світових глобалістів та імперіалістів.