Логін   Пароль
 
  Зареєструватися?  
  Забули пароль?  
Анатолій Власюк (1960)



Художня проза
  1. БОЖЕВІЛЬНИЙ

    Юрієві БАСЮКУ

    1

    Старий Мирон збожеволів.
    Першою це помітила його дружина, баба Марія. Ні, спочатку їй навіть сподобалося чоловікове божевілля. Справа в тім, що Мирон перестав пити. Зав’язав, як то кажуть, різко, в один день.
    Ось уже сорок три роки, як вони жили разом, і він, за незначними відхиленнями, пив за графіком: чотири-п’ять днів безпробудної пиятики, потім два-три дні відпочинку – і все повторювалося знову.
    Коли Мирон пив, у Марії не було життя. З самого ранку він ішов до друзів, ті напомповували його різною гидотиною, пропонуючи символічну закуску, і Мирон приходив в обід додому спати. Ще до хати він сяк-так доходив, ноги самі несли його до потрібного місця, хоча мозок уже був відключений. Зайшовши до квартири, Мирон міг заснути в будь-якому місці – на кріслі в кімнаті, за кухонним столом, на унітазі в туалеті чи просто розлігшись у коридорі. В цей час Марія зачиняла двері на ключ, вимикала телефон і сама сиділа тишком-нишком, дихаючи через раз, аби не розбудити Мирона. Якщо якийсь сторонній звук – як, приміром, гудок машини за вікном чи гупання сусідів згори – все ж таки будив коханого чоловіка, люті Мирона не було меж. Він згадував усі глибинні пласти татарсько-московського мату, жбурляв у Марію першими-ліпшими предметами, що потрапляли під руку, - і знову йшов шукати друзів-пияків. Приходив він додому ближче до ночі, влаштовував шалені скандали, часто бив Марію, а інколи й виганяв її з хати, і бідній жінці доводилося ночувати у сусідки. Якщо ж Миронові вдавалося вдень поспати хоча б три-чотири години і прокинутися самому, а не бути розбудженому, то він усе-таки йшов до друзів-пияків, хляв горілку до нестями, приходив пізно ввечері додому, але вже давав спокій Марії й мирно лягав спати.
    Щоранку після запоїв Мирон просив у Марії пробачення, клявся, що зовсім не пам’ятає нічого з того, що сталося напередодні, - і знову йшов пити.
    Не мед було Марії, коли Мирон два-три дні не пив, сидів удома і лише обхоплював руками голову, що немилосердно боліла. В такі дні вони майже не говорили між собою, бо будь-яке слово, сказане голосніше, дратувало Мирона – але не більше. Навпаки, Марія, не витримуючи, могла вибухнути й висловлювала Миронові все, що вона думала про нього і про свою лиху долю.

    2

    Коли Мирон збожеволів, він кинув пити і до кінця свого життя не взяв до рота ні краплини спиртного.
    Його перестали цікавити господарка, сусіди, друзі, діти, дружина (втім, нею він, здається, ніколи й не цікавився, хіба що коли хотів задовольнити свою хіть), навіть онук Максимко, якого він ще недавно любив більше, ніж самого себе.
    З усього було видно, що у хворий Миронів мозок влізла якась божевільна ідея, яка занапастила йому життя.
    Щоразу вдосвіта Мирон накраював собі пів буханця житнього хліба, відрізав чималий кусень сала, брав цибулю, варену картоплю, огірки і йшов з хати. Приходив уже після заходу сонця і хутчіш сідав до радіоприймача. Він напам’ять знав, на якій хвилі розташована кожна радіостанція, і з маніакальністю шизофреника тупо вислуховував усі новини. Мирон безжалісно крутив коліщатком настроювача, стрибаючи від однієї радіостанції до іншої, слухав майже одні й ті ж новини, але в різній інтерпретації, і, ні слова не сказавши дружині, йшов спати.
    Першочергова радість від того, що Мирон кинув пити, дуже швидко змінилась у Марії на глибокий сум. Вона відчувала себе вдовою при живому чоловікові. Ні поговорити, ні накричати на нього, ні просто виказати свої жалі… Інколи їй уже хотілося, щоби повернулися старі часи, коли Мирон пив, коли вона відчувала себе нехай скривдженою, але все ж його дружиною.
    Якби Марія була більш політизованою жінкою, вона б помітила, що з новин Мирона найбільше зацікавлюють теми ядерного протистояння між Індією та Пакистаном, ядерні потуги Ірану, Північної Кореї та Ізраїлю і взагалі все, що стосується атомної бомби. Звідкись у Мирона з’явився грубезний зошит, у який він старанно занотовував усе, що стосувалося цієї проблеми.
    Всього цього Марія не усвідомлювала. Не зрозуміла вона, чому однієї неділі Мирон пішов до бібліотеки (в житті своєму не ходив туди і, можливо, всього зо три-чотири книжки взагалі прочитав за свої роки) і приніс звідти товстелезний том “Атомне бомбардування Хіросіми та Нагасакі” якогось академіка з чудернацьким прізвищем. Після прослуховування новин Мирон, шепочучи, ніби молився, читав п’ять-десять сторінок книжки, щось старанно записував у зошит і, не кажучи дружині ні слова, йшов спати.

    3

    Десь через тиждень після початку Миронового божевілля Марія помітила, що старий, крім харчів, бере з собою лопату і кайло, все це вантажить на велосипед і їде бозна-куди.
    Так тривало все літо, цілий вересень і шматочок жовтня. Марія майже призвичаїлась до подібного стану речей, але, одного разу зайшовши до підвалу, мало не зомліла: добра половина всіх її закруток, тушонок, компотів, варення зникла. Важка підозра впала їй на груди і вже не відпускала до глибокої ночі. Один Бог знає, чого вартувало Марії заховати своє хвилювання, коли Мирон заявився додому. Вона чула як шалено б’ється її серце, але мовчала, боячись накликати ще більшу біду. Мирон звично слухав радіо, потім читав книгу, щось старанно занотував у зошит і нарешті захропів. Марія всю ніч не змикала очей, згадавши, мабуть, усе своє життя.
    Вдосвіта, відчувши, що Мирон ось-ось прокинеться, вона вся наїжачилася, наелектризувалася, так що будь-яка жива істота, яка в той момент доторкнулася до неї, впала би замертво.
    І тільки старий, мов досвідчений котяра, метнувся до підвалу, щоби взяти чергову банку, Марія залементувала. Вона не давала собі звіту що робить і що з того може вийти, бо то не був голос розуму. В ній заговорило єство жінки, в якої відбирають найсокровенніше. То була мати, яка рятує своє дитя від смертельної небезпеки. Це була жива істота, яка так просто не збиралася віддавати найдорогоцінніше, що в неї було, - саме життя.
    Мабуть, від того лементу прокинулася вся вулиця. Якби Марію через хвилину запитали, що вона викрикувала своєму чоловікові, вона б не пригадала жодного словечка. Це все відбувалося на підсвідомому рівні, в глибині душі, й слова не мали ніякого значення, хоча й народжувалися, здавалося, самі собою.
    Марія плакала, кричала, билася головою об стіну, а Мирон … сміявся, як це й потрібно було робити божевільному. Спочатку це був тихий, жалібний смішок людини, яку застукали на гарячому і звинувачують у чомусь непристойному, а вона свято переконана в тому, що жодних дурниць не робила і карати її нема за що. З плином часу Миронів сміх густішав, набирав ваги – і тим менш істеричною ставала поведінка його дружини. Насамкінець Мирон щиро сміявся як праведник, як дитина, що пізнає світ, а Марія, за інерцією викидаючи у повітря ще якісь слова, дивилася на нього як на пришелепкуватого, проте з удаваною повагою. Її нестримана нетямучість випаровувалась, і тепер стара боялася, що Мирон просто приб’є її.
    Вони замовкли разом: він – сміятися, вона – лементувати, і довго-довго дивилися в очі одне одному, ніби бачилися вперше, ніби нарешті зрозуміли, що таке смерть і вічна розлука.

    4

    Першим заговорив Мирон, і були це слова замученої життям, але аж ніяк не божевільної людини:
    - Послухай, стара, я не божевільний, як ти вважала увесь цей час. Ми зараз заберемо всі ці тушонки й салати, і ти підеш зі мною й побачиш, що я зробив. І ти, Маріє, тоді зрозумієш, що все це я робив для тебе, для дітей наших, для Максимка.
    Стара за інерцією ще пручалась, але врівноважений тон мудрої людини, її чоловіка, слова, що йшли з глибини душі, робили свою справу, а Марію – спільницею Мирона. Поки вони збирали все, що залишилось у підвалі, запаковували в сумки й торбинки, йшли кудись за місто, колишній божевільний, а тепер наймудріша в очах Марії людина на світі, все говорив і говорив. Вона мало що тямила, майже не дослухаючись до його слів, але такою впевненістю й незворушністю віяло від нього, що Марія без роздумів повірила йому і готова була зробити все, що він скаже, навіть більше.
    А Мирон говорив про якийсь ядерний апокаліпсис, у результаті якого загине все живе, про те, що ніхто не врятує людство й окремих людей, якщо вони самі не подбають про себе. Ось чому він вирішив збудувати не примітивне бомбосховище, яке було за радянських часів і яке не давало жодної гарантії на виживання, якби справді щось сталось, а приватний ядерний бункер. Таких уже повно в Америці, і люди там упевнені, що зможуть захистити себе, якщо станеться атомна війна.
    Він переконував Марію в тому, що все продумав до найменших дрібниць, порадився з тямущими інженерами, перечитав масу технічної літератури – і в нього все вийшло, як книжка пише. Мирон міг і не переконувати в цьому свою стару, бо вона вірила йому, як Богу, і навіть більше, хоча про “більше” ніколи б не зізналася навіть сама собі. Бог був десь далеко і в глибині серця, а чоловік – поруч, і його слова були воістину божественними.
    Вони вже подолали чималий шмат дороги, але Марія зовсім не змучилася. Вона ніби піднеслася над стежкою, і руки зовсім не боліли од важких сумок.
    Нарешті вони прийшли. Марія швидше відчула ніж побачила, що це і є отой ядерний бункер.
    У ньому вони, божевільні, прожили рештки свого жалюгідного життя, так і не дочекавшись атомної війни…

    Анатолій ВЛАСЮК


    Коментарі (8)
    Народний рейтинг -- | Рейтинг "Майстерень" -- | Самооцінка -