Учитесь адекватно видеть,
Учитесь мочь прощать любя.
Порою, тупо ненавидя
Пытаться обмануть себя.

Учитесь адекватно слушать,
Чтоб не жалеть и не винить
Того, кто вас заставил ложью
Через себя переступить.

Учитесь адекватно слышать,
Чтоб веру в Бога не забыть.
Ведь можно слушать и не слышать,
И не простить и не любить.

От политики в миг отвлекитесь,
От вражды, от обид и вранья.
И с собою в душе разберитесь,
Чтоб услышать смогли вы себя.

Отвлекитесь без слез, не жалея,
Пусть услышат вас, пусть не любя.
Свое мнение, в сердце, взлелеяв,
Выбор сделайте свой для себя.

Но, порой, ни на что не взирая,
Выбор свой, не сумев осознать,
Не поняв, что прощать не прощая,
Можно в жизни себя потерять.

Да, порою бывает трудно
Не поняв, не суметь простить.
Не дослушав, хотеть ответить,
Жизнь прожить и не смочь любить.

Да, порою бывает страшно,
Злобу в сердце своем таить.
Ненавидеть, почти не слышать,
Жизнь прожить и не смочь любить.

Да, порою бывает больно
Пыл души, как огонь гасить.
Неуверенно, незаметно
Жизнь прожить и не смочь любить.

Но, порою бывает нужно,
Чтоб огонь свой в душе сберечь,
Свою веру в любовь и Бога
Сохранить и других зажечь.

Дощем плаче Україна, плаче і страждає.
За останній час тривалий спокою немає.
Лютий ворог посягає на мою Вкраїну,
Розриває рідну неньку на дрібні частини.

Болить серце до нестями, а душа радіє
Боронити рідну землю моє серце мріє.
Та не змусить нас загарбник стати на коліна,
Бо є горда і незламна наша Батьківщина.

Хай загарбників жорстоких доля покарає.
В нас єднання і незламність на душі лунає.
Відстояти рідну землю, то свята спромога.
З нами БОГ і з нами ПРАВДА, з нами – ПЕРЕМОГА!!!

Свідомо прохаючи кращої долі,
Отримати маєш, що Бог надає.
Благаєш про щастя, кохання і волю,
Бо в світі для кожного – щастя своє!

Для мене є щастя – блакить мого неба,
Безмежне кохання, довічна весна,
Натхнення, завзяття душі моїй треба,
Щоб наших дітей не зазнала війна.

Для мене є щастя – з любов’ю творити,
Та з гордістю здійснити мрію мою:
Відверто і віддано людям служити,
Любити Вітчизну, як мати свою.

Якщо мені віршІ свої писати -
На рідній мові пролунають знов.
Бо так я маю дУмку промовляти,
Ти рідна мова! Ти моя любов!

Я кожне слово серцем відчуваю,
Пишу і мрію, що настане час,
Величність мови, це я добре знаю,
Збентежить душу кожного із нас.

Бажаю всім нам скруту подолати
З любов’ю і повагою в серцях.
Бо мир і спокій прагнемо ми мати,
А рідна мова об’єднає нас.

Молитися я буду за Вкраїну,
Молитися за себе і за вас,
Молитися за рідну Батьківщину,
Щоб Бог почув і не залишив нас!

Турбують мені душу сперечання
Про справжні героїчні почуття:
„Які ж то гроші треба заплатити,
Щоб патріот віддав своє життя?

Для чого ті питання задавати,
Навіщо марно запевняти всіх,
Що віддали життя не за майбутнє,
А за спроможність грошових утіх?”

Уваги не зверну на ті промови,
Не буду витрачати зайво час,
Бо героїзм – для кожного спромога
Своє життя віддати за всіх нас.

Своє життя віддати за Вкраїну,
За рідну землю, з думкою про всіх,
За рідний край, за рідну Батьківщину,
Бо все це – вище грошових утіх!

Зробивши вчинок, не хвались, не треба,
Та не чекай ти з золота вінця,
І не втрачайте зайво час, бо треба
Свій шлях пройти із честю до кінця.

Як пам’ять, голуби злетять до неба,
То символ миру, щастя і життя.
Дивлюся вслід їм, зайвих слів не треба...
Героям - слава, а не забуття!!!

Як же можна тебе не відчути!
Бо назавжди єдиний ти, мій.
Я не в силах тебе позабути
Незалежно від різних подій.

Буду завжди тебе обіймати,
Щоб відчути тепло твоїх рук.
Все життя я готова чекати,
Я не хочу з тобою розлук.

Як же можна тебе не любити!
На Землі в нас обмежений час.
Як же можна весь час не радіти,
Наші діти щасливі за нас.

Так, я знаю, ти завжди зі мною,
Хочу здійснити мрію свою,
Бути поруч навіки з тобою,
Відчуваю,
Чекаю,
Люблю.

Лунали промови від батька до сина
З дитинства він мав їх пройти.
Як виросте, міг захищати країну,
Від ворога, щоб зберегти.

Маленький синочок дивився на татка.
Що міг розумів і тому,
Блищали цікавістю ті оченятка,
Уроком то було йому.

І мама раділа з любов’ю до сина,
Зверталась до Бога вона.
Біди щоб не знала єдина дитина,
Не зрушила щастя війна.

Промову з дитинства не можна забути,
І люблячи рідну сім’ю,
Син знав, що завжди захистить Батьківщину,
І батька і мати свою.

А також ніколи не зрадить кохану,
Нікого не зрадить, тому,
Знав перший урок, ту промову з дитинства,
Не жити без неї йому!

Чую плач та тихий гомін, серце розриває.
Що то діється навколо, та хто його знає?!
То душа моя самотня плаче і страждає,
Не живеться наодинці, спокою немає.

Мою душу заточили, як птицю в клітину.
Відчиню я ті дверцята, на волю полину.
То летіла б вона вільно по рідній країні,
І лунали б ті промови скрізь по Україні.

Та надію на майбутнє будемо ми мати,
Бо в могутнішій країні волю не здолати.
Нехай кожний, хто кохає, промову цю чує,
Свою рідну Україну, та не засумує.

Є надія на свободу де щастя і воля.
То, тримайтесь брати й сестри, усміхнеться доля!
Тільки впевненість в майбутнє всім нам помагає,
Сила волі й міцність духу кордонів немає.

У мене питання повічне, а майже,
До Бога звертаюся знов.
Турбують три імені із християнства –
То Віра, Надія, Любов.

Три імені поруч, вони не розлучні,
Тривають, як віра в житті.
Надією прагну любов захистити,
Щоб щастя своє зберегти.

Я дякую Богу, я дякую людям
За ту допомогу, що є.
Зворушлива віра моя у кохання
Надію мені надає.

І впевнено в серці лунає промова,
Лунає в душі моїй знов,
Про Віру, яку неможливо попрати,
Надію і вічну Любов.

Сонце сходить, і для всіх, світ засяє.
І природа схаменулась, оживає.
І душа бажає світла, аж благає.
Пісня сонця в наших душах пролунає!

Якщо темрява в душі заночує,
Свої співи соловей не дарує.
Ворожнеча і негода запанує,
І душа ту пісню сонця не почує!

Там музика нам усім гучно грає,
Хто народний біль, як свій, відчуває.
Воля та непереможна, силу має.
Лютий ворог таку душу не здолає!!!

Як сокіл літаю,
Як тебе згадаю,
У синіє небо, за обрій, за край.
Летів би с тобою,
Та крила не маю,
Готовий летіти і в пекло, і в рай.

Я не розумію,
Що буде зі мною
Якщо не почуєш промову мою?!
Ти – янгол небесний,
І ти крила маєш,
Ти – янгол, і місце для тебе в раю.

Той рай є на небі,
Той рай є усюди,
Де ти, там і рай навкруги, взагалі.
Летіти б у двох,
Та не янголи люди,
Їх доля відбути свій строк на землі...

Не плаче душа, то вона схаменулась
Неначе від дивного сну.
Обурена стихла і, наче забулась
Готова зустріти весну.

Весна не на дворі, весна не в природі,
На серці панує весна.
І котяться сльози, але не від суму
Від щастя, що я не одна.

Від щастя кохати і бути с тобою
Летять непомітно часи.
Не плаче душа, то вона розквітає
Любов – це бажання краси.

Бажаю всім щастя і волі,
Бажаю кохання для всіх,
Бажаю всім кращої долі,
Молитися будьмо за тих,

За тих, кого з нами немає,
За тих, хто загинув за всіх.
Нехай всім Господь помагає.
Живі пом’ятатимуть їх.

Були б в мене крила і я б полетіла,
Летіла б на захід, а потім на схід.
Шукаючи щастя та іншої долі,
Але не для себе, а, мабуть, для всіх.

Шукаючи щастя, кохання і волі
І прагнучи здійснити мрію свою,
Молитися буду за тих, хто в неволі,
За всіх, щоб почули промову мою.

Були б в мене крила, а поки немає
Звернуся до Бога, щоб всім допоміг.
Хто досі упевнено щастя шукає
Господь не залишить, підтримає їх.

Світить сонечко в віконце
І цвірінькають пташки.
Теплий вітерець гуляє,
Розпускаються бруньки.

І листочок зелененький
Знов з’являється на світ.
Вся природа оживає,
Все лікує і тремтить.

І тремтить душа і прагне
Відновити себе знов.
Нову силу набуває
І природа, і любов.

Радіє душа від кохання,
Лікує, тремтить і цвіте.
Я вдячний тобі, моя люба,
За те, що у мене ти є.

Я вдячний тобі, моя мила
За вірність і чуйність твою,
Неначе з’являються крила,
Неначе знаходжусь в раю.

Для тебе живу я і мрію
Про те, що ніколи в житті
Не в силах тебе розлюбити,
Від тебе я, мов в забутті.

Не скупіться на кохання,
Бо обмежений в нас час
И до Бога є прохання:
Хай Він не покине нас.

Не покине, а почує,
Бо питання в мене є:
„Скористатись Словом Божим,
Хто вам право не дає?”

Не покине, а поможе,
Наче крила в мене є.
Десять Заповідей Божих
Мені силу надає.

І та сила надихає,
Бог страждав за всіх за нас.
Не скупіться на кохання,
Не втрачайте зайво час.

Схаменіться люди, щастя вам не буде,
І не буде долі кращої для всіх.
Зупиниться люди! Ходе зло повсюди,
Люта ворожнеча – це великий гріх!

Злоба і насильство душі забирає,
Забирає серце, сіє нелюбов.
Та недопоможе звернення до Бога,
Бо, слов’янска єдна в наших жилах кров!

Взагалі, не знаю, як так можна жити!?
Прагну й сподіваюсь, що настане час:
В рідній Україні - вільній і соборній,
Розум переможе, не залишить нас!

Не знаю я іншої долі,
Як жити на рідній землі.
Я прагну кохання і волі,
Хай мирно летять журавлі.

Летять журавлі, і я знаю:
В любові зростає мій син,
І поруч зі мною кохана,
Що я не залишусь один.

Летять журавлі і так буде,
У кожного доля своя.
Байдужість – дорога в нікуди,
Промова ця тільки моя...

Рідна мова українська, немов пісня, лине
Над ланами, над лісами, скрізь по всій Вкраїні.
Аж до краю розіллється, кожний хай почує
Вільне серце Кобзаря, та не засумує.

Не сумує і не плаче, то воно радіє
Про соборну Україну, та про щастя мріє.
Як писав у „Заповіті”, закликав до волі,
Там лунала рідна мова про народні долі.

Рідна мова поетична хай летить, лунає,
Ти співуча, найрідніша, той спору немає!
Вона буде в моїх віршах, як гучна промова.
Ти для мене найдорожча, українська мова.

Дивний сон наснився, може то здалося.
Наяву це було, може то у сні.
Дівчинку я бачу з русою косою,
Так, вона когось нагадує мені.

Дівчинка маленька, у веснянках носик,
Платтячко на виріст, довгі рукава.
Тримає за руку жінку молоденьку,
То ж моя матуся! Мамо, ти жива?!

Так, моя матуся молода і гарна,
Тримає малечу, матінко моя.
І я розумію, що то за дитинка,
Боже милосердний! Це ж маленька я!

Я не розумію, як це може бути?!
Може не проснутись, нападає жах.
Хочу я краплинку, трошки доторкнутись
До живої мами, хоч би, в своїх снах.

Я у сні, маленька, доторкнусь до мами,
Поцілую ніжно з думкою про те,
Що моя матуся буде вічно жити
І від негараздів захистить мене.

Дивний сон наснився, встану я щаслива,
Замирає серце, стигне в жилах кров.
Всі живі повинні пам’ятати мертвих,
А живим віддати всю свою любов.

Це сталося раптом,
Як грім серед неба,
Недавно це зовсім було.
То був подарунок
Дорожчий у світі:
До мене натхнення прийшло.

Не дихаю майже,
Бо цей подарунок
Дорожчий в моєму житті.
На все воля Бога,
Я вперше відчула
Потребу писати мені.

То де б взяти сили,
Щоб я подолала
Той іспит, що доля дала.
Довіру, що маю
Завжди виправдала
І я подарунок взяла.

Писатиму вірші
З Любов’ю до Бога,
До всього святого, що є.
Любов до народу,
До рідного краю
Ті сили мені надає!