Я вагітна думками про тебе…
Вже останній мій тиждень нині.
Протопчу веселкову стежку
Ненародженій цій дитині.
Я позбудуся зайвих літер
І на попіл спалю всю одіж.
Хай роззяплює пащу цвинтар –
Я повз нього пройду босоніж.
Кажанами зорить безодня,
Ультразвук обпікає скроні.
На нічліг я впущу самотність,
Хай поспить на моїй долоні.
Вже недовго нам з нею разом
Ткати думку, плести дороги.
Народжу їй сестру незвану,
А сама – помру при пологах.
(Десь між 2006 і 2008)

Сміються криві дзеркала,
Кладуть твою душу на плаху.
Ти мріяв, щоб гідність жила,
Крізь сльози злітав, наче птаха.

Заплакало дзеркало кров’ю.
Забилося серце чимдуж.
Поклав і життя, і здоров’я,
Бо воля стоїть на кону ж!

Душа заблукала в просторах,
Не хоче на Луки Сварожі.
А тіло – навіки на порох…
Сповідай-піди шляхи божі.

Твою жертву прийнято, сину.
Перун сипле стрілами грізно.
Врятують боги Україну…
Але вже для тисяч! запізно…
22.01.2015

Зіштовхнулися хвиля і скеля –
Бризки пластику й крові, мов дощ.
Десь вгорі позіхає знічев’я
Зимне сонце над клекотом площ.
За рукав мене сіпає жінка,
Чиясь мати, заплакана вщерть.
Її кожна осіння морщинка,
То чиясь неосвячена смерть.
Хвиля суне, лишаючи трупи,
Сотня ніг переступить тіла.
Тріснуть шоломи, як шкаралупа.
Душі вигорять майже дотла.
Темну ніч освітила заграва,
Чути зойки і плач матерів:
– Тебе вб’ють! Це уже не забава!
– Не лякай… Я по крові ходив…
Зіштовхнулися хвилі із люду –
Темні лицарі й світлі боги.
Цю картину повік не забудуть
Ні герої, ані вороги…
18.02.2015

Ми з тобою схожі, як дві краплі,
Ми з тобою – то єдина мить.
Нам і слів, і спогадів забракло,
Щоб прийти до тями й зупинить
Час – скажено довге божевілля,
Карнавальні маски щоб зірвать.
П’яні, мов від випитого зілля,
Всім хотіли щастя дарувать.
Ми примножити бажали сонце й небо.
Ми світилися зсередини вогнем.
І нічого нам не було треба,
Крім тепла, дарованого днем.
4.10.2005

Без нього сонце – лиш холодний диск,
А місяць розігрітий до нестями.
Твоє волосся втратило свій блиск,
А дім заповнений незваними гостями.
Без нього вдень пітьма і тиша. Жах!
Ніч тебе пестить знов холодним потом,
Ламає ребра у своїх обіймах страх.
Світле майбутнє видається анекдотом.
А ти живий і мрієш лиш про те,
Щоб закінчити жалюгідне існування.
Хурделиця в душі твоїй мете,
І хочеться померти до блювання.
Вусатий дядько – стомлений двірник –
Змітає висушене листя клена.
Твоя печаль прослалась, мов рушник.
А твої очі ще до розпачу зелені.
08.2005

Так ніжно промінь диха на світанку,
Так тихо теплий повіває вітерець.
А ти береш зіржавілу бляшанку
І ріжеш собі вени… Це кінець!
А сонце гріє лагідно і щиро,
Трава голубить стомлене лице.
Ти умираєш, і до болю все красиво.
І ти в екстазі, віддаєш життя за це.
Стрибає коник на м’яке біляве пасмо,
Цілує очі твої лагідно мураха.
Твоя агонія проходить так прекрасно!
Душа тихенько лине в небо білим птахом.
08.2005

Перехрестя доріг,
Перехрестя думок.
Серце краєш навхрест –
Ти від сліз геть розмок.
Перехрестя сердець,
Днів, розмов і розлук.
Собі вибрав ти герць –
Не любов, а канчук.
16.04.2014

Спрагле небо впало на голову.
Білим цвітом укрилась земля.
Прошу спішитися мою молодість,
Відпустити на луки коня.
Я жила, завжди час підганяючи,
Я благала: «Скоріше лети!»
Вороного для долі сідлаючи,
Хмари шарпала за хвости.
А сьогодні так хочеться спокою…
Спринт житейський на марафон
Проміняла. Бо не одиноко я
До майбутнього йду на поклон.
Спрагле небо впало на голову.
Будні стали картаті, мов знать.
Не залишить мене моя молодість,
Я іще не спішу помирать.
15.04.2014

Ти мій найближчий ворог,
Мій найлютіший друг.
Плачеш луною в горах,
Кличеш вогнем завірюх.
Болісно я сміюся,
Ховаю всі почуття,
В крижинки-очі дивлюся,
Втрачаючи сенс життя.
В голосі щирість сарказму,
Погляд – хурделиці жар.
Мрії мої, мов спазми,
Душу підносять до хмар.
07.2005

Цеглинка за цеглинкою складаються стосунки,
А потім блискавка – і знову на шматки.
Твій подих на вікні малює візерунки,
І проступають вірші, писані для тебе від руки.
Зима за шибкою. В кватирку увірвався протяг,
Схопив зі столу дрібно списані листки…
Тебе давно забрав у мене темно-синій потяг.
Повзуть смертельно довго змучені роки.
14.02.2005

Війна почнеться все ж, хоч прагнемо всі миру –
Мир можна вибороти лиш огнем й мечем.
Тож збережімо у серцях святі любов і віру,
До неба звернемо мільйон палаючих очей.
Я ці рядки пишу, вдивляючись у весни, –
Всі ті, що колись будуть і що вже були.
Як згину на війні – нехай, душа воскресне…
Для мене головне, щоб ми країну зберегли.
Залишу вірші після себе – все, що маю.
Вони розкажуть вам про нас – ким ми були.
Коли наш прах вітри по всій землі розмають,
Залишиться вам те, що ми життя ціною зберегли.
18.03.2014

Сніжно-білий листок у клітинку.
Тихо плаче обшарпана ніч.
Я пишу і пишу без зупинки,
Ні на мить не змикаючи віч.
Знову зорі, мов діти цікаві,
Заглядають у вікна мої.
Бачу посмішки, очі ласкаві,
Чую гомін їх – трель солов'їв.
Віддаю краплю їм свого серця, –
Як і тисячі інших людей, –
Зорі краплі ці ловлять відерцем
Й випивають мільйоном очей.
Це найвища для них насолода,
Це на душу живильний бальзам.
З цих краплин вони черпають вроду,
Що дарує наснагу серцям.
Подивіться іще раз у небо,
Звідти дивляться очі на вас.
Їм, крім ласки, нічого не треба.
Подаруйте її. Прийшов час.
15.02.2005

Ти був краплинкою, а я лиш морем.
Ти – світлячком, а я – мільйоном ліхтарів.
Ти був сльозою, я – безмежним горем.
Ти звуком був, я ж – тисячами слів.
Ти був промінчиком, а я – всього лиш сонцем.
Ти – подихом, я ж – бурею в пустелі.
Ти – брунькою, я – лісом Амазонки.
Ти – сном, а я була теплом постелі.
Ти – унікальний, індивідуальність.
А я банальна. Я – лише звичайність.
9.02.2005

Звитяга чи знемога?
Чи промінь крізь пітьму?
Чим ти була для нього?
Чим він для тебе був?
Зустрілись на Майдані,
Де воля й теплий щем.
Він видихнув востаннє.
Ти вмилася дощем.
У твоїм серці пустка,
Там, де любов була.
Зламалась, мов галузка, –
Ти встати не змогла.
Була ти його болем?
Чи долею? Чи сном?
А він – життя основа,
Основа всіх основ.
Чому тоді зустрілись?
Обоє на межі…
Його душа злетіла
Геть від зубожінь.
Твоя душа зосталась
Навіки на землі.
Не знаєш, як це сталось.
Ти – квітка у крові.
3-4.04.2014

Ніч. Смерті. Тіні. Спогади. І страх.
Ніч. Темрява. Самотність. І вогонь.
І забуття. Надії знову в прах.
Солоні сльози. Запах від долонь.
Солоний піт. Розпатлане волосся.
Розширення і звуження зіниць…
Жахів позбутися й сьогодні не вдалося.
У снах той самий лабіринт темниць.
Там все безлике і безособове,
Воно не має ані серця, ні очей.
І вибух. Різь в очах. Все так раптово.
І смерть. І це триває тисячі ночей.
9.02.2005

Це дивна осінь. Ніжні почуття.
І гріють серце промені любові.
Я знову повертаюсь до життя,
Хоч втратила уже чимало крові.
О меланхоліє, моя сестрице,
Облиш мене, будь ласка, хоч на мить.
Душа хай лине в небо, мовби птиця,
А серце ніжно-ніжно защемить.
Хочу любити, хочу рятувати
Когось на світі цім від самоти,
Я хочу згадувать і знову забувати,
І глибоко в душі все зберегти.
О моя музо, вічна й невблаганна,
Надовго ж ти покинула мене…
Вернись до мене, вирини з туману!
Хай знов душа у космос шугоне.
Не забувайте мене, сестри любі.
Я ще жива, і я ще хочу жить.
Життя без вас – самотність, відчай, згуба,
Бо ж вас ніхто не зможе замінить.
27.10.2004

Вона летіла довго і далеко.
Упала. З неї проросли мохи.
Це бачили й курликали лелеки,
Коли сідали в гнізда на дахи.
Вона померла. В траурі навколо
Дерева голі й темні тіні хиж.
Ось і замкнулося одвічне коло.
Не намагайся розірвать – облиш.
9.02.2005

Ми все стояли серед тиші, мов дві тіні,
Схиляли перед зорями чоло.
Хтось мурував між нами білі стіни –
Нас об’єднать ніщо вже не могло.
І ми були відділені від світу,
Від простору і часу, від людей.
Не важили ні темрява, ні світло,
Ні мерехтливі іскорки ідей.
Чужі ідеї канули у вічність,
Не залишили на землі слідів,
Мов світло фар на пересмузі стрічній,
Мов дерево, що вже не дасть плодів.
Отак і ми, своє вже відстояли,
Вже не повториться солодка мить.
Погасли зорі, що для нас сіяли,
А в темряві нас легко розлучить.
12.04.2004

Прокльони падають на її плечі.
Незграбно наступа на горло вечір.
Крізь вікна продирається серпанок,
Зминаючи стіну у сотні бганок.
Запалює свічки вогненним пальцем,
Вправля, немов канву, її у п’яльця
І вишиває хрестиком по тілу,
Мов розпинає осінь занімілу.
І повертає прах її до праху,
Вкладає м’яко голову на плаху,
Щоб та розбилась об холодну твердь,
І хробачком в єство угризлась смерть.
12.2005

Все зникло, розчинилося, пропало…
Кленовий вечір дзеркало розбив.
Багряно серце болем запалало,
А мозок – сум в обійми захопив.
Волосся пада, мов осіннє листя,
І вицвіта смарагдовість очей.
Звела курок. Готуюся до вбивства.
Свій час лічу, як гроші казначей.
Це три секунди, й відчай оксамитом
Простелиться на гладь моїх думок.
Усі там будемо… Цим шляхом битим
Перейдемо на інший бережок.
І буде Стікс ревіти під ногами,
Душі останню честь віддаючи.
І буду прощена своїми ворогами,
І заспокоюсь, в небуття йдучи.
15.12.2005

Під теплим спогадів крилом
Я пещу свої мрії й думи.
Кохання летаргічним сном
Заснуло в променях задуми.
Змішалися планети й зорі,
Розбавлений Чумацький Шлях.
І від супутників в розорі
Блакитне небо все в сльозах.
2006

Час залишив мене наодинці з собою,
Вічність чорну сутану зняла із плеча.
Не віддам свою впевненість тихо й без бою,
Бо я з нею заможніша від багача.
Самовіддано диха у спину самотність,
Наздогнати мене їй уже не дано.
Моя впертість, мій страх і моя безтурботність
Не проклюнуться, як перемерзле зерно.
2006

Як сказати мені те, чого так боюсь,
Відірвати від серця розпачливо звіра?
Я біжу від людей. Та коли зупинюсь,
Все одно залишуся із світом нещира.
Кинуть слово у простір, завмерти на мить,
Льодом серце покрить на хвилину.
І чекати. Як довго й надривно бринить
Моє слово – дитя… сиротина..!
А у відповідь тиші незрима стіна,
І завмерлі на ній письмена-самоцвіти.
Та порвалась вона, як гітарна струна,
Бо цілунок твій ліг на вуста оксамитом.
20.04.2006

Оксамитова вічність
Крізь сріблястий серпанок
Продирається рвучко,
Боячись обіцянок.

Продираються тексти
Крізь стерильність паперу.
Рвуться ніжно і палко
Геть від бруду гетери.

Рветься глибоко в космос
Сонця куля вогниста.
Рветься в тебе на шиї
Із коралів намисто.

Рвуться сльози із горла,
Наче діти до мами.
А мовчання ридає
Над німими богами.

Все в неспокої, в русі,
Все навкруг динамічне.
Лише я проміняла
Суєту на ліричність.
01.2006

Мені болить – та хто теє побичить?!
Вони глухі й німі, їх серце спить.
Вони не хочуть думати, а значить
Вони раби, і це мені болить.
Мені болить, що сиротіють діти,
А матері над трунами синів
Схилившись, плачуть і несуть їм квіти –
Залитий кров’ю Київ онімів.
Мені болить, що хтось цьому радіє,
Наших героїв терористами зове.
Невже ж вони того не розуміють?
Ми смертю платим за життя нове.
Бійці лежать рядочком, всі накриті…
А снайпер де, що їх посмів убить?
Чому він святим громом не побитий?
Чому живий? Спустошена. Болить.
Мені болить, що Київ у лампадах,
Живими квітами устелена земля.
Та Воля й Правда – ось наша розрада.
«Героям слава!», – чуємо здаля.
Усі вже знають, що герої не вмирають,
Вони вертаються до нас в нових тілах.
Вони нас ненадовго покидають,
Залишивши любов, забравши страх.
22.02.2014

Боги! Боги! Врятуйте Україну!
Вона, мов пташка, б’ється у сітях.
Здається: мить і все – вона загине, –
А у катів не буде каяття…
І вже з Росії яструби злетілись,
Щоб в її тіло кігті уп’ясти.
Та ми їх тут зі зброєю зустріли!
Відіб’ємось, або … всі ляжем під хрести.
Вставай, народе вільний український,
Не віддавай цю землю ворогам.
За покон роду і за усміх материнський
Віддам життя і кров усю віддам.
Я руни намалюю на всім тілі,
І щедру жертву на олтар складу.
Боги нас захистять. Я щиро вірю.
Ми приведем країну до ладу.
Нам треба лиш прогнати це поріддя,
Цю темну силу, що Вкраїну розпина,
Що прагне пустки, смерті і безпліддя.
Цю гнійну яму треба вичистить до дна.
Опісля ми Богів рідних прославим,
І роззирнемось, закотивши рукави.
Розберемо всі барикади і застави.
Осяють згарище щасливі славні й молитви.
14.02.2014

Вуста пошматовані, кров запеклась.
Та я ще жива, я іще не здалась.
Шматуйте мене, сірі круки німі,
Утоптуйте в землю, у бруд, в чорний сніг.
Кийками вбивайте і вірте у те,
Що з мене життя більше не проросте.
Колись ви проллєте сльозу каяття,
Бо раптом збагнете, що Я є життя.
Не можна згасити сонце дощем,
Не можна убити камінь мечем.
І прагнення волі кийком не убити –
Воно пророста з-під землі первоцвітом.
Прорве заґратовані вікна невпинне
Прагнення волі в дітей України,
Прагнення гідності, правди жадання.
Народ наш ридає, але це востаннє.
12.02.2014

Минуле торкає мене за плече,
Майбутнє сміється іскристо.
І кожна секунда руба, мов мечем,
Подій всіх і фактів намисто.
І котяться перли, об вічність б’ючись,
А я їх збираю у жмені.
І кожна секунда живе, летючи,
З’явившись на мить в сьогоденні.
11.07.2005