Твої вуста давно не ті -
Холодні і німі.
Вже не солодкі, як меди -
Гіркі як полини.
І поцілунки вже не ті -
Мені такі противні.
І ти давно не та,
В тобі душа не янгола, а біса
В твоїх очах німа пітьма -
Ти справжня відьма!
Оце твоє гріхопадіння
к втеча із життя,
Як руйнування власного кохання.
26.12.06

Життя вдягло багряні шати
Із крові, осені, дощу,
Вдягло готичні сірі лати,
Саванни паломників, що йшли на прощу.

Життя себе розп"яло на хресті,
Поклало голову під гільойтину,
І стало самогубцем на мості,
Чекаючи нам останню свою годину.

Смерть поєдналась у життя
І стала невідємним, цілим,
Вплелась ненависть у кохання
І стала компромісом чорно-білим.
26.12.06

Ти не шукай мене в саду,
Давно живу я в іншім світі,
І не пиши мені листа,
Поштар не передасть його в могилу.

Мене ж убила ти сама! Хіба забула?!!
Своїм мовчанням серце вщент розбила,
Дотла вогнем спалила мою душу,
В могилі поховала почуття.

Тепер пошкодувала, запізно зрозуміла,
Мене нема, Мене нема,
Пішов вже я. Поглинула пітьма,
Моя домівка то тепер сира земля.

Час проллє безглузді звуки,

Камінь упаде на руки,

І в самотність серце обплете.

Тихою зажурою листя золоте

Упаде на чиєсь вікно…

І чиїмось пальцями як сценарій фільму для кіно

Хтось напише на портреті ночі

Гарну казку про любов, про пророчі очі,

Про сердець два голоси,

Що зливаються у мелодійні пісні –

Це гарний сон. Можливо, трохи і мінорний

Він лиш на ніч,

Як роздум на цілий день і пошук протиріч,

Чи компромісів власного життя,

А може невідомого доти кохання?..

Хочу пити любов із твоїх долонь,

Як з чаші іскристе вино,

Вустами хочу торкатися скронь,

Коли ти прокидаєшся зі сну,

Я хочу так тебе кохати, як весну,

Сонечко моє сонцесяйне і чути "Кохаю!",

Я хочу… Але не те і не там, мабуть, чекаю,

Бо не та ти… "Не судилось, не судилось",

Щось у серці деньком покотилось,

Мабуть, оте вщент розбите дзеркало,

В якому був образ твій. А що воно? – Скло!,

Лише на мить ти у нім була.

А раз… і зникла

Але я хочу… Навіщо? Хіба я знаю…

Монолог у вічність зі словом одним:

"Кохаю… Кохаю…Кохаю…"

Без інших слів, бо все інше – дим…

Я знаю, ти мені ніколи не подзвониш,
Мій номер ти забула назавжди.
В твоїй душі осінні холоди -
Зів"яли квіти, зорі відгоріли,
Попадали, зплутались в некошеній траві,
Безжальність зрадила навіки
І доля зникла за межу,
Кивнула головою : "Надійся, друже, може прилечу..."
А телефон мовчить...
До болю тихо стогоном ячить,
Розбите серця долотом кохання,
Уламки серця, скалочки душі,
Усе вже потонуло, відгоріло,
Сльозою виплакалось в вірші,
І навіть більше не болить.
А телефон мовчить...
19.11.06

© Андрій, 23-11-2006
Мені ти дарувала щастя,
Недовге щастя восени,
Краплиночку квітучої весни,
Мені ти в серці квіти поливала
І заквітчали твої заметілі у білі шапки яблуні,
Ти серцем з неба діставалапромінці ранкової весни,
Кохання безмежно віддавала,
Взамін нічого не прохала,
Лише без слів благала "Полюби!".
Я полюбив, я зрозумів тебе весняну восени,
"Кохаю" листям заспівали душі моєї ясени,
Безмежно в тебе закохався,
Радів я кожній хвилі від життя,
Але я так жорстоко помилявся,
Бо не буває щастя восени,
"Це тільки сни, це тільки сни..."
Шептали жовтим листям ясени.
19.11.06

Коханка вітру -
Дівчина з волоссям кольору трави,
З очима повної журби,
Бо кохалась з вітром, вітром-пустуном,
Обернулось щастя прірвою, чорним дном,
Все хотіла радості і весілля з молодим,
А втрачала цноту з карганом старим.
26.11.06

На край світу піду за тобою,
На край світу з Коханням своїм,
Я піду, я умиюсь росою
Із пелюсток весняних садів,
Я кохатимутебе серед квіту
І в імлистій зажурі буків-дідів,
Я кохатиму тебе сьогодні і завтра
Через плинність прийдешніх років.

В огромі неба потонули зорі,
П"янкі меди застигли в янтарі, -
Краплини на вустах хмільні.
І ми пили гарячі вина,
Душа в блаженстві як дитина,
То плакала від щастя, то сміялась.
Це як фантазія була. Твоя душа кохалась
У полум"ї згоряючи моїм,
Два серця палко обнімались,-
Моє ховалося в твоїм.
Любов текла морозивом на тілі,
Душі твоєї пелюстки білі
Розвіяли вітри в кімнаті, за вікном.
Та швидко випились вино. Зирнула пляшка голим дном,
Бо щастя було так коротке,
Неначе й зовсім його не було.

Ти не кажи нічого, бо слова не варті,
Вони то лише стріли, відгострені ножі
Безжальним лезом у мої вени .
Твої слова то тільки осені дощі
Німою краплею на сірій шибі.

Ти не дивись на мене, бо погляд тихо убиває ,
Ти не дивись, бо серце більше не кохає,
Не бачу я в очах твоїх огня,
В душі мрїй облуда і пітьма,
Зневіра мене назавше полонила.
10.12.06

Стою...Морозом замерзли вуста
Чекаю...Інеєм вкрилась душа
Кохаю...У серце стрічкою вплилася пітьма
Надіюсь...Надія допоки жива

Одинокий ліхтар на розі
Лимоновим світлом на брук у пітьмі
Світив маяком при дорозі,
Освітлюючі гливкі калюжі.

Розбилось серце стогоном осені,
Багряно палаючи у холодній пітьмі,
Від нього тільки відбиток лишився на камені
І попіл рорзвіяли північні вітри.

Душа розбилась каштаном в калюжі
І потонула в гливкості її,
Єство без слів скорилось жорстокій долі,
Навіки залишилась у своїй ТИШІ.

В моїх очах зелені світлофори,
Як зорі на дорогу у пітьмі,
В моїх очах осколки радості й печалі,
Як дороговкази на твоїм кривім путі.

Ти заблукала, ти просто не туди пішла,
В житі часто так, на жаль, буває:
В байдуже серце дорога пролягла,
Яке як камінь. Холодне і німе,
Бо не кохає, втративши усе живе.

Ти не печалься – печаль веде до скону,
Зневіри, облуди, без радості полону.
Ти не дивись в чужі, байдужі очі,
А глянь в мої, живі,
Що світять маяками серед ночі.
Ти глянь – побачиш щирість і кохання,
Таке палке на все найкраще побажання
Аби щаслива була ти.

Стою на перехресті як камінь при дорозі
Стою і замерзаю у віхолі зими
Стою затамувавши подих – вуста замерзли від журби,
Я згадую, які колись щасливі були ми.

Я згадую, думки болюче ранять,
До бризку крові як відгострені ножі,
Перед очима стоять багряні вітражі
Осінньої печалі й смутку.

Печаль і смуток печаттю в душу
Все почорнили, сконало десь у глибині єство.
Тому тебе забути – знаю мушу,
Але не можу все ж ніяк.

Паморозь на голій щибці серця -
Сліди вчорашнього осіннього дощуу
Замерзли в колючу льодову сльозу.

Сльоза застигла у зіниці
Десь у глибині сліпих очей
Самотньою зорею чужих ночей.

Сльоза скотилась по щоці,
Болюче як ножем по серці
Застигла Квіткою Пітьми в руці
Як знаком наших ностальгій пройдешніх.

Чорні орхідеї на могилі серця
Поховали у труні мерця -
Там поховали свої почуття
Отак безжально як минуле.
Ми думали, що добре буде,
А виявилося зовсім зле...

Вже орхідеї померзли на морозі
Осінні дні скорилися зимі.
Вже очі виплакали останні сльози,
Жалі і смутки застигли в кришталі,
Заграли, затремтіли скрипкою в душі
Як кінчиками пальців болюче по струні.

Ця скрипка грала зовсім недоречно
Як недорочні в світи були ми
Без слів скорилиь долі на морозі, глухій нічній пітьмі
Скорились, покотились,
Застигли краплею на сірій шибі
Чи, може, сльозою орхідеї в сліпучім янтарі.

Закрий мені очі рукою печалі і смутку
У тиші скоріше помру,
Накрий китайкою тіло
У Безвість безслідно візьму й полечу.

Помру і полечу у інший світ
Я точною знаю, що він є кращий
І через призму твоїх прийдешніх літ
Я в серці в Тебе навіки оселюся.

Мій світ розгойдався на нитці,
Серце завмерло у загратованій клітці,
Стало в"язнем Кохання Пітьми,
Маріонеткою стала душа
Безтілесно знята щойно з хреста.
Я уже не я. Моє ім"я - печаль, журба
Я - в"язень незаємного кохання!

Наречена осіннього дощу
Непристойно утратила цноту,
Продалася за ламаний гріш
На поталу холодному вітру,
Своє тіло у сірість одягла супокою,
Тільки серце не знало спокою,
Бо хотіло зовсім не те,
Воно мріяло про шастя своє молоде.

Пані Вільго! Я Вас кохаю!
І це таїти більш несила,
Запали в душу Ви мою,
Оті слова, розмова Ваша серце покорила.

Пані Вільго! Я Вас кохаю!
І це таїти більш несила,
Ви в мрію увійли мою.
Тепер я Вами марю,
Я шепочу ім"я - застигло на вустах,
Я бачу Вас у своїх мрійливих снах
Як Ваш потртрет - у профіль і анфас,
Я палко так кохаю Вас!

Загойдалися мрії інеєм на гілках,
Линув Тиші дивний плин
В душі заграли янголи на скрипках,
На порох перетер усе життєвий млин.

Моя душа у безвість тихо полетіла,
Думками линучи на небеса,
Зоря Життя у зорепаді відгоріла,
Печаллю зрадливо торкнувшись чола.

© Андрій, 25-12-2006
Моя вже юність відлітає
І не пришпорити коня,
Зорею в небі відгоряє,
Дорослими стають мої літа.

А я ще хочу юність повернути
Хоча б на кілька днів,
Та розумію, що не зможу,
Крилатий кінь давно вже відлетів.

Тепер уже дорослий,
Який швидкий життєвий часоплин!
І юність швидко за водою
Вже попливла в старезний млин.

Вже в небі догоряє зірка,
Година пізня, а вона сама, -
Пуста пляшчина дешевого вина,
Дописані сторінки останнього листа
До нього такого німого і глухого
З болючим словои "Прощавай"
Вже скінчено усе - весна не прийде,
Не відцвіте замерзлий у душі розмай.

Усе скінчилось так раптово,
Так швидко ніби й не було
Кохання свічкою згоріло
Дотла згоріло - лиш пітьма
Нічого більш нема...
Сторінки болючого листа.

Я бачу світ крізь пелену дощу -
Ідуть паломнтк на сповідь чи на прощу,
Не розуміють, що ідуть в Пітьму,
Не бачать, що дорога в Прірву.

Всі мовчки йдуть, несуть свого хреста,
Лишаючи позаду себе безлюдні села і міста,
І в них мета одна -
Дійти до свого логічного КІНЦЯ.