Усі слова, що були сказані колись,
Всі вони згадаються нам знову.
Всі вони у душах похитнуть
Найпотаємніші страшні куточки.
І знову скажуть про мої гріхи,
І знов згадають, знову я заплачу.

Навіщо існує це правило?
Чому ми не можемо просто забути
Минулого нашого марево?

Спитай мене: навіщо
Тобі сказала я,
Що сонце те на небі,
То мрія не моя?

Спитай мене: навіщо,
Коли в душі печаль,
В своїм холоднім серці
Ховаю почуття?

Спитай мене! Навіщо?
Хоча не знаю я...
Чого у цьому світі
Варті почуття?

Не хочу. Не питай.
Забудь все, що сказала
То просто я із вітром
Про долю розмовляла.

Я живу у цім світі
Вже досить давно
І, здається, вже цілую вічність
Я живу і не знаю,
Де питання свої мені діти?
Кожен день, немов рік
І година – хвилина
Час стікає то швидко,
То лине, як мрія.
За годиною – година спливає
І життя так моє проминає
Все міняється в нашому світі
І нічого не є назавжди.

Темна ніч надворі,
І ні людини за вікном.
Ще коли б то була
Така тиша, поволі
Сльози стікають з облич
Нелюдських, чи людських.
Чи то є в цім різниця?
Горе у всіх одне
Чи то сльози, чи щастя.
В кожного є душа,
В кожного є сумління,
В кожного є свій гріх,
Кожному пече душу
Совісті тихий сміх.

Нехай не все в житті було, як треба
То пір'ячком із крил торкалась неба,
І небо посилало із промінням
В чарівний сад мій, радощів насіння.

Насіння проростало і цвіло,
А пахощі розходились селом.
Коли б то не було мені погано,
То я одразу вмить на небо гляну

Попрошу в неба до біди терпіння,
І посаджу в душі добра насіння.
Такая міра завжди допоможе,
А плакати за бідами негоже.

Що для мене значить синє небо?
Сльози чи печаль,чи щиру радість?
Що для мене значать вільні руки?
Крила чи кайдани золоті?
Що для мене варті твої очі?
Радість чи печаль на самоті?
Чи блукає тут оце стежками,
Нитка долі, що в моїй руці?
Я не знаю, й знати я не хочу.
Хочу лиш дивитись в синє небо
І гострити крила на політ.
Щоб твої золотаво-милі очі
Бачити з висот Карпатських гір
І співати, й кликати на поміч
І ловити в небі синіх птиць.
Синє небо, небо щастям повне
Ти чекай, я скоро прилечу
Лиш останнє напишу я слово
Віршика про очі золоті.

Чи існує в світі
Папороті цвіт?
Чи цвіте далече,
Чи біля воріт?

Чи існує щастя?
Чи існує горе?
Чи існує доля?
Чи то ми - вона?

Не питай у мене,
А спитай у Бога,
А спитай у моря,
Та й подумай сам.

Як би то папороть цвіла -
Чи всі були б щасливі?
А як би щастя не було,
Чи світ би був нам милий?

А як би горя не було,
Чи була б печаль?
Якщо доля - то ти сам
Так рушай удаль!

Може, й камінь зацвісти,
Якщо сильно хочеш.
Лиш для щастя треба
Мати вільні ясні очі.

Коли то сталося - не знаю!
Було то в пеклі, а чи в раю?
Іскрилось щастям моє горе,
І доливали сльози море.

А то з-за хмарки вийшло сонце
І глянуло в моє віконце.
Розвіяло мою печаль
І понесло ту мрію в даль.

А мрії то мої безмежні:
Далекі, легкі, необмежні.
І я за ними полетіла.
Від радощів ледь не зомліла,

Як опинилася в тім раї,
А чи у пеклі? - Не згадаю.
І мрії ті мої безмежні:
Далекі, легкі, необмежні.

Летіли в небо, наче птах,
З важкою долею в руках.
Туди, де наше майбуття,
В моє майбутніє життя.

Тече ріка кровавая,
Наче з того раю,
З того раю під землею
Нема його, немає!
Одна лиш пустка,
Й та бездонна
І ні кінця, ні краю!
Куди не кинься -
Скрізь вона -
В душі й попід ногами.
Зеленіє ясен той
Понад могилами!
Шумить, перекликається,
Стогне тут віками!
Світить сонце
й те пекуче
Пече, а не гріє,
А побіля нього,
Та й хмаринка мріє.
Любо, любо подивитись,
Згадаєш - заплачеш.
Тай підеш до того раю,
Наче і не бачив
Того сонця пекучого,
І зелений ясен.
Течуть ріки кровавії,
Не течуть - втікають,
Втікають до ясена,
Та там і всихають.