Ридати – нормально, коли ти в печалі.
Ховати за віями крапельки сліз,
Коли з твоїх уст долинали прощання,
І мовчки сказала ти тисячу слів.

Радіти – нормально, коли життя квіти,
Ти горнеш до серця у щасті й біді.
Коли свою ніжність ти гониш за вітром,
На відстані тисячні, тисячу слів.

Прощатись – нормально. Що сталось – те сталось.
Не варто мішати у радості гнів.
Бо щастя - це мить, це хвилина кохання.
Це те, що не стребує тисячі слів.

Київ, 31,03,2014

Ми розбіжимося з тобою,
Моє маленьке, щире «я».
Піду дорогою новою,
Піду на зустріч новій долі.
Пробач, ти літерко моя.
Звернись, згадай, і витри сльози...
Забудь, кохай, нехай в дорозі,
Знайдеш ти відповідь свою,
А я піду.
Піду у весни, де колись
Ридали верби над рікою.
Пташки співали над душою,
І піднялись в блакитну ввись.
Лишень лишили за собою,
Терпку та гірку - щиру мить.
Пробач, моє колишнє «я»,
І помахай мені рукою.
На цій дорозі я стояв,
Та вже піду назустріч долі.

Хмельницький, 16,11,2013

А що нам печалі придумані щойно?
А що нам біда, накликана, вража?
Життя українське від роду до скону.
Прожите достойно. Здобуте звитяжно.

Нас не налякають зависні набіги.
Ми станемо вряд, завжди на стор̀ожі.
Чужого не треба. Багаті, хоч бідні.
Багаті душею. Ой, дякую, Боже!

Тобі молитви́ українського люду.
Ми просимо долі для нашої неньки.
Ти бачиш Вкраїну? Нехай собі буде.
І хай не чіпають її воріженьки.

Не віриш? Поглянь, тобі видно з гори.
Наш труд вкритий кров’ю і потом.
І жінку самотню в садку із дітьми.
Побач, вона - чудо. Вона поряд з Богом.

Поглянь на людей. На спрацьовані руки.
Потерті землею. Посушені морем.
Даруй їм здоров’я, життя запоруки.
Побач, вони – чудо. Вони поряд з Богом.

Побач Україну, молю́ тебе, зглянься.
Відкрий очі люду сліпому, німому.
Тоді вони стануть з колін своїх рваних
Вони стануть чудом. Вони поряд з Богом.

Черкаська обл. хутір Сахнівський, 6,01,2014