Тих літ розлуки мовби й не було…
Хоча і ні. Таки змінилось трохи:
Чи то з людьми зістарілось село,
Що обростає, мов каміння, мохом?

Чи, моˊ, гніздо лелече так гнітить,
Оте порожнє? Чом? Ніхто не знає.
Бо не поло́ха тишу ні на мить
Знайомий клекіт понад отчим краєм.

Чи се могил старі й нові ряди,
Що креслять вздовж і вшир новітню мапу?
І цим стирають на́чисто сліди –
Чиїсь бігцем, чиїсь, бува, неквапом.

Чи, не дай Бог, причина у мені?
Якось отак покинула, відвикла…
Село… Село… Твої спливають дні…
Такі сумні, немов свята молитва…

19.07.2017

І знову лютий… Друге... Татів день…
Це скільки ж зим йому було б сьогодні!
Немає вже, далеко він, ген-ген.
Подавсь туди, де правила Господні.

Де вже нема ні болю, ні скорбот.
Душа людська̀ злетіла в інший вимір.
І знає, скільки, ма̀буть, лиш сам Бог,
Земним маршрутом кожен з нас ітиме.

Немає тата вже десяток літ.
Відтак нема ні дублів, ні повторів.
Є пам'ять вічна, як і вічний світ,
Де все було, здається, ніби вчора.

02.02.2017

Збирає старенька хмиз –
«Годує» холодну грубку.
Над комином дим повис,
Густий, як старечий смуток.

Зі старістю сам на сам
Свій вік дожива` бабуся.
В скорботі сухі вуста,
І руки тремкі трясуться.

Спрацьовані, що й казать,
Порепані, мов дорога…
З очей не впаде сльоза,
Бо очі – увись, до Бога.

Бо все, як у всіх: город,
І сад, і худібка, й птиця.
Колись ще й не те було,
Тепер лиш хіба насниться.

– А діти, а діти є? –
Спитає хтось з вас цікавий.
– Аякже, були. Своє,
Своє в них життя і право.

Усі подались в світи,
Лиш мати, стара голубка,
І далі збирає хмиз,
Бо знову холодна грубка.

22.11.2016

А осінь сумна
і, як жінка, плаксива…
Чия в тім вина,
що забракло їй сили?
Що пломінь зачах,
що похнюпила носа,
Що біль ув очах,
сивина у волоссі?

Ніхто не спита,
не розрадить, не втішить.
В душі – гіркота,
від полѝну гіркіша.
І вибух істѐрик,
і шквали емоцій…
Одвічний сюжет –
нерозгадана осінь…

09.11.2016

З весни у літо, з літа – в осінь.
А там, а там… О Боже мій,
Там ллється блюз дзвінкоголосий,
Тобі дарований одній.

Там жовтий лист кружляє парком,
Шука΄ знайомий силует.
І кожен закуток, і шпарка
З тобою звично «тет-а-тет».

Усе там рідне аж до болю,
Давним-давно ти там своя.
Еге ж, немарно ми з тобою
Ув осінь вибрали вояж.

2016

Осінній день. Осінній щем.
Осінній парк. І ми з тобою,
Удвох промоклі під дощем,
Бредем за сірою юрбою.

Ти, я і осінь… Триптих ми...
Хай дощ нещадно ллє, періщить,
Тріпоче лист – яскравий штрих,
І почуття лягають віршем.

22.09.2016

Гаптує сонце крізь листву
Химерні візерунки
І натягає тятиву
Для променів-цілунків.

Так легко ллється, як вода,
Дзвінка соната літа.
З трави суниця вигляда̀,
Теплом палким зігріта.

Ступає червень, гожий пан,
Легкѝм, поважним кроком.
Його смарагдовий жупан
Довкіл вбирає око.

Нуртує радість через край
Рясним духмяним цвітом.
Співає серце: вік кохай,
Це літо, літо, літо...

05.06.2016

Увірвався свіжим вітром
В мою спраглу душу.
Чи ридати, чи радіти,
Що, скажи, я мушу?

Захмеліла без вина я,
Без вина я п’яна.
Та одне лиш добре знаю:
Ця любов – весняна.

Хоч дощить-ридає небо,
Почуття поспіли.
Ти у мене, я у тебе,
Ми – єдине ціле.

2015 р.

Плекала мрію іздавна́,
Щоби в душі цвіла весна.
І хоч підкралась близько осінь,
Весни чар-зілля прагну й досі.

Вона прийшла, і вже в душі̀
П’янкий розгулює рушій.
- Запалюй кров мою, о вѐсно,
Я мчу навстріч чуттям небесним!

17.02.2016

Хоч ще зима, хоч лютий на посту,
І до весни – як мінімум три чверті,
А вже цілує сонце наготу,
Оту безлисту, та живу, не мертву.

І тане крига від цілунків тих,
Закопошилось голосисте птаство.
Радію я, і ще радієш ти:
Віват весні! Вона таки прекрасна!

09.02.2016

Мій генетичний код – весни світанки,
Лелечий клекіт, мальви під вікном
І та стара сорочка-вишиванка,
Що ще матуся вишила давно.

І українська мова солов’їна
(Немає рівних їй, і не шукай),
І в квітнику нев’янучий барвінок,
І на столі духмяний коровай.

І неповторна наша щедра пісня,
Котру співала вся моя рідня.
Було у хаті пісні тій затісно,
Лилась крізь вікна ген чи не щодня.

І найрідніший в світі кущ калини,
Де зріли грона ягід вогнянѝх.
Ще й дотепер до них думками лину,
Теплом душі торкаюся до них.

І не страшні тепер болючі рани,
Бо не посміє знищити ніхто
Із молоком матусиним ввібраний
Мій генетичний код. Вкраїнський код.

19.12.2015

В столицю їду… Мій уклін і вияв
Пошани мегаполісним талантам.
Та парадокс – мене стрічає Київ,
Як і колись, «наречьем» окупанта.

Вдивляюсь пильно в збайдужілі лиця,
Кругом ведуть чужинською розмови.
Чия, скажи, ти, Києве, столиця?
Що відняло̀ тобі сьогодні мову?

Чому лише в підземці солов’їна?
З динаміка лунають назви станцій.
А решту все – руїна на руїні,
На згарищах культури – дикі танці.

Невже чуже вартніше, аніж рідне?
І в горлі кістка впо̀перек не стане?
Та де ж твоя національна гідність,
Горнило Революцій і Майданів?

Під вечір, утомившись, сіла в потяг,
І зразу відчуття, як в рідній хаті.
А десь позаду – у своїх турботах
Безмовний Київ, просто «язикатий».

19.06.2015

Скажіть, зізнайтеся, невжѐ ви
Пройшли б бездушно повз оці
Рясні півонії рожеві –
П’янкого літа посланці̀?

А повз троянду, чи пак – рожу,
Що сонцю щічки підставля̀
І мимохіть крізь огорожу
Манливо зиркає здаля?

А мимо півників пихатих,
Гвоздѝки сяючих зірок
Зуміли б ба̀йдуже промчати
Вперед, не стишуючи крок?

Ні-ні, панове, не посмійте
Кивати головами «Так!».
Ви лиш погляньте, скільки квітів
Дарує літо на всяк смак.

07.06.2015

Ой ви, півники-іриси,
Усміх сонця, неба цвіт,
Ненароком, чи зумисне
Шлете з юності привіт?

Із матусиної грядки,
Із отого квітника
У взірцевому порядку
(бо в турботливих руках).

Вочевидь, не знають втоми
В мами руки золоті,
Тож вклонитися бутони
Їм готові ті і ті.

Смеркла юності колиска,
Все у вічність відійшло.
А побачу десь іриси –
Мов навідаюсь в село.

04.06.2015

Ранок достиг,
В травах густих
Зріє роса –
Чиста сльоза.

Сонце зійшло,
Щебіт пташок
Гай розбудив –
Диво із див.

Радісна мить –
Неба блакить
Кинула клич,
Де була ніч.

12.05.2015

Потрапив обрій у зловіщі
Цупкі «обійми» темних хмар.
Чи скаже хтось мені, навіщо
Отак втручатись в календар.

Січе й мете, немов не квітень,
А січень в гості завітав.
І уперѐміш з білим цвітом
Додолу сніг укотре впав.

«Хмарино, кольору інді̀го,
Агов, не злись, а поясни,
Навіщо в квітні сиплеш сні̀гом,
Весня̀̀ним дощиком плеснѝ».

18.04.2015

Сутеніє. Скоро нічка,
ти заплющ хутчіше вічка.
І послухаєм говірку
Наших котиків четвірко.

«Я м’якенька, мов перинка, –
гордо мовила Пушинка. –
Сині очка, східна врода,
я ж сіамської породи».

Тут розхвасталась Багіра:
«Я – творіння ювеліра.
Маю грацію пантери,
а за вдачею – Гетера.

Кажуть всі, що я блакитна.
Так і є, хіба не видно?»
«Та не тільки ви красуні, –
обізвалася Барсуня. –

В мене он – смугаста шубка,
мене також люблять цупко».
А Марися промовчала.
Тільки що б це означало?

Та нічого, просто хитра,
й не лише на свято Дмѝтра.
Норовить, де б щось урвати,
не виходячи із хати.

Ось такі забавні киці.
А тобі нехай насниться
дивовижне янголятко.
Люлі-люлі, спи, малятко.

05.03.2015

Далеко від села, ген-ген під лісом,
Дивакуватий жив собі Миха̀нь.
І ґа̀зда з нього був, ба, навіть цісар,
Всіх диких хащ, усіх, куди не глянь.

Мав і в селі, бувало, інтереси:
Для них, «цивілізації творців»,
В’язав щоліта віники з берези,
Натомість пхав в кишені папірці.

В неділю, в понеділок, чи в вівторок
Одна̀ково показувався в світ.
Хоч було ледве літ йому за со̀рок,
Чомусь здавалось, що старезний дід.

Скуйовджений нечѐсаний самітник,
Що по̀страху нагнав на дітвору,
Носив повѐрх химерного лахміття
Не менш химерний скручений очку̀р.

І дітлахи сахались бідолахи,
Ще б пак – причѝнний, не такий, як всі.
А він, Михань, не скривдив і комахи,
Дивакуватий страж глухих лісів.

07.04.2015

Вона невпинно задивлялась вдаль.
Годинник восьму відбивав навпроти.
А залізнична диво-магістраль
Несла̀ назустріч довгожданий потяг.

І там десь він, вертаˊ з тяжких боїв,
Її єдиний, любий серцю, воїн.
І він живий. Так, він живий, вцілів,
Хоч без ноги, її в бою̀ – надвоє.

Ще тільки мить – і досить тих розлук.
Одна лиш мить – і по̀тяг на пероні.
Он під коліс і серця перестук
Замерехтіли номери вагонів.

Спинився по̀тяг, зупинився час.
Вона його впізнала на сходѝнці.
Між галасливих велелюдних мас
Вони були, здавалось, наодинці.

Упала сумка, їй услід – рюкзак.
Не треба слів, промовлять все обі̀йми.
І стане вмить як добрий віщий знак
Те їхнє «Ні!» смертя̀м, розлукам, війнам.

26.03.2015

Той дивний осад на душі і в серці,
Коли, здається, й віра догоря.
Не смій під сумнів ставити ті герці,
В яких лунає слово Кобзаря.

Дивись під мікроскопом чи крізь призму,
Та знаєм достеменно ти і я:
Лиш там присутній ген патріотизму,
Де в пошанівку слово Кобзаря.

Дає нам всім історія уроки,
Як подолати рабство і царя.
Читаймо, друже, нашого Пророка –
Безсмертне віще слово Кобзаря!

09.03.2015

Мовчатимете й далі,
Америко й Європо?
Де ваша честь гаранта,
Незламність слова де?
Невже забракло сили,
Щоби чинити опір
Агресору, що з людством
Нечесну гру веде?

Злякались недомірка,
«Царя» нової ери?
А ми вам довіряли,
Роззброїлись тоді.
Виходить, Меморандум
Не вартий і паперу,
Того̀, де ви лишили
«автографи» свої.

Паскуднице Європо
І ви, лякливі Штати,
Ви впали надто низько
Вкраїнців ув очах.
А ще ви нас навчили:
Не варто довіряти
Облудливим гарантам,
Бо слово їхнє – прах.

25.02.2015

Де кат пройшов, там жито не росте,
Лиш під ногами багряніють маки…
На місяць виють уночі собаки –
Не хліб святий збира донецький степ.

Криваві нині видались жнива…
Юнців безвусих безпощадно косить
Підступна смерть… А поруч вже голосить
Вкраїна-мати, чорна, ледь жива.

Допоки їй оплакувать синів?
Куди не глянь – нові хрести й могили.
Невже сердешна в Бога завинила?
Та Бог мовчить, бо з горя теж зчорнів.

24.06.2014

День назрівав жасминово-духмяний,
Спивав із віт настояну росу.
Демонстрував вибагливим львів’янам
Свою п’янку божественну красу.

Ледь колихнулось пелюстко̀ве диво –
Заворожѝв спокусливий дурман.
І я̀кось так по-львівськи пустотливо
Узяв в полон жасминовий туман.

14.06.2014

І знову смуток… Море сліз…
Й кінця не видно, ані краю…
Брехня, облуда, підлість скрізь,
А юнаки за честь вмирають…

Від болю серденько щемить,
Й душа, здається, терпне й блідне…
Життя – коротке, наче мить...
В одних – нікчемне, в інших – гідне…

22.05.2014

Раділа мама, як рясніли квіти,
Щоріч вражали щедрістю буянь:
Від гіацинтів аж до пізньоцвіту.
Було їх в мами – скільки оком глянь.

Чомусь здавалось, що так буде вічно,
Цвістимуть квіти й мама серед них…
Запломеніли на могилі свічі
Червоних сальвій тихих і сумних…

І прикро знати, що уже ніколи
Не задурманить ніжно перед сном
До болю рідний запах матіоли,
Той, що в дитинстві в мами під вікном...

19.05.2014

Барабанить об шибку дощ…
Львівський дощ – це щось дуже звичне…
І полоще бруківку площ,
Вибиває у такт музично.

Разом з дощиком в унісон
Витупцьовує десь на ґанку
Кап-кап-кап волохатий сон,
Пробираючись крізь фіранку.

І шепоче: засни-засни,
Підморгнувши якось лукаво…
Я ж вслухаюся в дощ весни
Із горнятком п’янкої кави…

15.05.2014

Поміж мурами віковічними,
Що Данило колись возвів,
Спалахнули каштани свічами –
Білозубо всміхнувся Львів.

Притулились докупи вулички,
Заховавшись під їх покров.
З-поміж свіч тих якось хвилююче
Визирають вершки церков.

Це весна молода уквітчана
Завітала у древній Львів,
Де між мурами віковічними
Зачаїлась доба князів.

04.05.2014

Поглянь, матусю, вишенька цвіте
В нас під вікном суцвіттям білим-білим.
І заметіль пелю̀стками мете,
Їх сипле на долоні загрубілі.

Це знов весна, матусю! Знов весна!
І защеміло враз моє сердѐнько…
Як і щороку, тепла, голосна̀,
Лише тебе немає, люба ненько!

Тихенько так покинула цей світ,
Немов голубка, в небо відлетіла.
Сльоза скотилась із вишневих віт,
Що, як і я, раптово побіліли.

08.04.2014

Є безліч місць, оспіваних у слові,
Світ перед ними голову схиля.
Та я тобі вклоняюсь, древній Львове,
Бо ти моя воістину земля.

Тут дух доби витає серед мурів
Старих середньовічних кам’яниць,
Тут стріли пустотливого Амура
Торкнулись не одних палких сердець.

Шляхетний Львове, гордий, величавий,
Свята колиско мудрих королів!
На п’єдесталі і краси, і слави
Ти, як завжди, на верхньому щаблі!

06.10.2013

Щоденно відчуваєш її дотик,
Заполонила музика весь світ…
Рядки покласти на музичні ноти
Плекає мрію не один піїт.

О музико! Ти вічна, ти безсмертна!
«Прекрасне дарувати!» – твій девіз!
Ти вмієш, якщо треба, сльози втерти,
А як захочеш – доведеш до сліз…

01.10.2013

Я все прийму – і добре, і не дуже,
І не потерплю слізного ниття,
Були би поруч плечі сильні, дужі,
Здолати можна все, на те й життя.

Як є, так є, не все в житті так гладко.
Бо що життя? Такий собі сувій!
І в ньому теж і шви бувають, й складки,
Шитво життя складніше, аніж крій…

05.09.2013

Шила-вишивала хрестиком сорочку –
синь-блакить лилася з чистого струмочка
і пливла-неслася ниткою-водою…
Я ж бо вишивала не сорочку – долю…

Хрестиком сорочку шила-вишивала,
голубінь серпанком у рядки лягала.
З-за хмаринок ніжно виглядало небо…
Вишивала долю не комусь – для себе…

Шила-вишивала хрестиком сорочку –
вже надходить вечір, вже втомились очка.
Ген сховалось сонце десь на видноколі…
Голкою й нитками вишивала долю…

Хрестиком сорочку шила-вишивала,
ниточка блакитна під рукою слалась.
Сині барви здавна – захист від напа̀стей…
Вишивала долю на добро, на щастя…

22.06.2013

Строкатість буднів – не біда,
Контрасти за̀вжди були в моді!
Сьогодні сонце вигляда,
А завтра, як на гріх, негода.

Та змиють враз старі сліди
Із серця, як з міського бруку,
Під монотонні вперті звуки
Краплини чистої води…

12.09.2013