коли сліди її наздоганяв
і перелоги змотував клубками
вона зірками гасла навмання
ховала місяць попід чорний камінь

за крок не наздогнав ані її
ні марноти коріння не розплутав
пливу як сон у всохлім ручаї
серед мичок поламаної рути

димна штора квіти і стіна
на якій затерто пляму літа
крізь тунель відсутнього вікна
жінка йде чи дівчина –
лоліта
як метелик падає увись
і летить летить у синю сутінь
аби шви на небі розійшлись
і дали нарешті їй заснути

чиїсь далекі голоси
стоять в порозі від учора
ти їх мовчати не проси
вони самі затнуться скоро

такі благі як перший сніг
неоковирні та несмілі
тепер вони в чужому сні
бо свій збагнути не зуміли

перлова близна –
вишептаний шрам
як лоскіт
напинається на шиї
пливе навстріч
розкошланим вітрам
густу світань
важким повісмом шиє
вітри
які допіру на гряді
заночували місяць
і поснули
мене ведуть у сні
до тебе в дім
і садовлять у головах
минуле

Це просто у мене аж семеро різних сестер.
Не віриш? Димлю, та для них моє серце пусте.
А перша пройде опускаючи очі на діл,
а друга і третя – лошиці в саду молодім,
четвертої коси для мене торік відцвіли,
а п’ята минула з водою – не зчувся й коли.
У шостої стала блакитною зраджена кров,
для сьомої взято лукавим із мене ребро.
Як дивно – ніколи тебе серед них було.
хоча відчував і твій подих, і дике стебло.
Я повнився листям і вірив, що скоро мине.
Допоки хмільна омела не ковтнула мене.

На нині цигарка остання, клянусь Озірісом.
В моїй попільниці повільно вмирає Сет.
Із зависі диму малюєш вечірні іриси
і місяць уповні, в який фанатично віриться,
у той, що крізь нас німолуння своє несе.

Малюй, не спиняйся, рукатвоя тонко світиться,
запалює іриси синім вогнем снодій
На нашу вечерю злітаються нетлі ситцеві,
сідають Ізіді на бронзові крила-китиці
в її відображенні в чорній нічній воді.