Скаржусь на вічну нестачу часу
але на світі для всього є час:
час діставати мідні прикраси,
час, щоб ховати темний мосяж

час, щоб писати, і для мовчання
час для обіймів і для розлук,
пісдя трьох півнів, перед світанням,
для забуття і жорстоких наук.

17.09.2016

Під небом сталевим ростуть кольорові дощі
і кавою пахнуть, і листям і поїздами
і кличуть у далеч чиїсь подорожні плани
і ми зависаєм між небом, землею, містами

і ми ростемо, п'ючи зливи води і строф
і знов воскресаєм у ці холоди осінні
і ходить між нами холодний осінній бог
ламаючи ніби солому сухе проміння

2014

кава у чашці. пісок під повіками
ранок нас снігом зустрів
довго ми йшли за бурхливими ріками
аж до цих білих снігів

ноги збивали об гостре каміння -
зачервоніла вода
в наші серця проникало проміння
все то скінчилось — шкода

кава у чашці, пісок під повіками
світла колишнього знак
стало безсоння останніми ліками
трохи гіркими на смак

Іржаві ритми техно. Темна ніч.
Підсохла гуща пророкує втому
Твій ангел лячно вигляда з-за пліч
Молитву ловить в погляді німому.

Минувся вечір, не минулась ти,
І янголя заснуле на полиці.
Ідилія, якої не знайти
Під зорями, які склюють жар-птиці

13.02.11

Зима почалася дощем —
веселка як благословіння.
Ця паморозь іще осіння
і ще осінній в серці щем

Зима почалася плачем
за осінню, але й за снігом,
за цим невпинним часу бігом,
розквітлим на мороз кущем.

Зима почалась. Що ж - пождем,
діждемось птахів перелітних.
В один із днів таких пресвітлих
зима закінчиться дощем
01.12.15

вона знімає браслети з вихудлих синіх зап’ясть
знімає з очей монети по тріпах із позачассь
(так знімали вроки з чола, коли була мала)

вона знімає кіно про драму свого життя
в сценарїї є вино, але немає пиття
(так знімали книги з полиць службовці крамниць)

вона знімає втому, лікує накладенням рук
та це не відомо тому, хто їй давно не друг
(так знімали вершки з молока - білішає враз рука)


вона знімає рюкзак із своїх стомлених пліч
болю її ріка перетікає в ніч
(себе знімає на глум, щоб приховати сум).

я пам'ятаю твою картату сорочку,
твою наплічну сумку,
твої пальці в чорнилі,
твоє “посидь ще трошки”,
смак твого поцілунку
пальці (знову!) — нервові,
довгі, холодні білі...

твоЇ закороткі рукава
помпончик на твоїй шапці
мені було завжди цікаво
твої улюблені капці

яка там різниця,
про що ми тоді говорили,
далекої осені
тисячу років тому

янтарна живиця
із запахом хвойним творили
обіцянку провесні
і розганяли сум

яка там різниця,
чим ми тоді надихАлись
(надИхались правда киснем,
спасибі й на тім),

якщо наші лиця
відтоді не раз мінялись,
хоч очі лишилися
як і тоді - голубі

яка там різниця...
що було - забуто, забуто!
яка там різниця,
що було в колишні дні

...від запаху глиці
неначе старої отрути
я гасну і блідну
і тану як сніг навесні

2015

Вони питають: як давно ви одружені? і до речі,
давайте якось подивимось ваші весільні фото.
Ти намагаєшся їх відмовити ґречно.

Що з того, що в нас ніжності, як на картинах Джотто

Що з того, що між нами стільки гарячих ниток,
що їх стає видно неозброєним оком
Що це дає, як шанс нащ з водою витік
і розчинився в морі чужім, глибокім.

Вони кажуть: ви одружені, це безпомилково
Вони кажуть: діти у вас будуть дуже красиві.
Ми сміємося знічено і нервово
і обіймаємось - втомлені, але щирі.

09.04.2015

Все, що я можу - бути з тобою тут,
переймаючи твої смаки і творчі методи.
Витираючи з твого серця щоденний бруд,
Поїти тебе какао, вкривати пледами.

Гоїти синці і рани, робити шви,
Лікувати руками, читати "Книгу змін",
Малювати зоряні карти, земні рови
І майже нічого не хотіти взамін.

Порожній дім,в якому всі померли,
уже забув про дотик теплих рук.
Порожній дім вже сам би ладен вмерти,
сумний притулок неспокійних душ.
Порожній дім, колись він був щасливий,
тепер по вікна у полоні трав.
На нього опадає цвіт зі сливи,
хоч він би й сам на землю радо впав.
Порожній дім, колись його грів шепіт
тепер дратує щебіт горобців
Його лякає тихий вітер-легіт
Він стільки бачив у своїм житті.
Порожній дім, немов лице бездумне,
Щось згадує щодня із року в рік.
Порожній дім, йому потрібні люди,
Ще стільки розказати треба їм!

А це не любов - це просто ідея-фікс,
котру ти привезла - заразу із інших міст,
з таким тільки подзвін, але не благовіст
з таким не до шлюбу ідуть - в божевільню

Ти зараз безверха - зовсім відкрита до зір
і наче беззахисна, та не підступить звір
ти силу незнану у собі черпаєш з тих пір
коли в його очі зненацька поглянула пильно.


І я простягаю шрамовані руки свої,
щоб легше летілось тобі до цієї землі,
щоб ти забувала болі свої і жалі,
щоби не ламала свого життя даремно.

І я простягаю - не впадеш, бо я захищу,
обіймами вкрию від внутрішнього дощу
могла б зненавидіти, але усе я прощу,
бо ми у нещасті зробилися сестрами певно.

Там, на Сході, знову смертю долають смерть,
тільки-от воскресати ні в кого немає сил
море крові ще не налИлось вщерть
я за тебе молюся, як ти колись просив

я за тебе молюся - хоч мовчить телефон,
я за тебе молюся і не знаходжу слів.
я уже не боюся: цей річний маратон
випік в мені усе, що було із страхів.

Там, на сході, знову вода стається вином
вино кров'ю стається і до моря плинЕ...
кажуть: "кров не водиця!", кажуть "люби!", "не вбий"
кажуть: "нехай святиться, отче, ім'я твоє"

Там, на Сході, знову... Вісті летять сумні.
Історія повертається молитвою і прокльоном
замість комусь колискову, я співаю про дні,
коли трималась за світ молитвою і телефоном.

Смерть підходить все ближче і кроки її прудкіші,
і цокочуть підбори по сірім бетоні і ґрунті,
але ти так безпечно шукаєш її обличчя
і так вперто ховаєш від погляду своїх друзів.

Всіх сховати не вдасться, не вийде, але... намагайся!
Бережи їх щоденно, молися за них ночами,
обіймай їх міцніше, ніби навіки прощайся,
і надійся на зустріч, навстіж рокзривши брами.

Пахнеш мені тим'яном
книгами із горища
духом чужих лиманів
і мого попелища

плачеш мені піснями
мрієш мені про осінь
ходиш моїми снами
гладиш моє волосся

пишеш мені в ефірах
або в етерах певне
те, що в твоїх клавірах
явним стає таємне

Правду безжальну тобі донесуть заголовки газетні
вони всі померли,а ми - буцімто - непричетні
То ж портрети оправимо в рами багетні
та й на стіну повісимо, і там хай висять
в рушниках вишиваних - як інакше бо їх почитать,
тих героїв земних, що творили у ночі світанок,
і що врешті вернулись на свОїх фанерних щитах...

і стирається біль, але плаче душа
і немає орлів, тільки плине кача
2015

Бути від тебе так близько і так далеко,
що слухати одну музику на різних радіохвилях,
читати під пледом Платона, коли ти читаєш Сенеку,
автоматично всміхатись тоді, коли ти щасливий,
мати трамвайні квитки з симетричними номерами,
пробивати їх у компостері частками візерунку,
розказувати твої історії за кавою вечорами,
а потім за тебе молитися, щоби не вийшло трафунку...

Все ще в'язати шалик вузлом, який ти любиш,
все ще носити светри з лейблом "ручна робота",
все ще на тебе дивитись - але тепер в ютубі,
вперто, але потроху шукати нові гризоти

Стара, як світ, історія про те,
що є Любов і копії любові,
що є слова прозорі й кольорові,
що є у кожнім грішне і святе.

Стара, як світ, історія про нас
або про тих, що були перед нами,
що говорили нашими словами
і так же разом танцювали вальс.

Стара, як світ, історія про біль,
про сміх і сльози і міцні обійми,
про дотеп, що незручність поборов

Про те, як в серці грає заметіль,
життя стає, як голівудські фільми,
в яких усе загоює любов

Здається, навіть ангели і святі
не знають, хто ти і нащо в моєму житті.
Вчусь забувати слова рідні й прості
я тут стою на останній своїй висоті.

Вчусь говорити "любила" замість "люблю"
вчуся любити вітрила і душу свою,
вчуся бути зі сталі, а не з кришталю,
вчуся не знати, кого і про що молю.

Здається, рідні раптом стали чужі
Здається, я уже дійшла до межі
за якою немає спокою в душі,
а якщо є щось добре, то лише міражі.

Я тебе знаю, ти там ходити звик.
Там, де з одчаю спів переходить в крик
Там, де реве юрба і плює на лик
Там, де чужий серцю твому материк.

Я тебе знаю - ти ці шляхи сходив,
бо не минає в тобі отой мотив,
що береже від шрамів, ударів, злив,
але мене він не захистив.

Манекени за ніч одягаються в теплі піжами,
і зника з тротуарів розсипане золото кленів,
то зима так приходить з тонкими твердими руками,
і стає все навколо зимове, холодне, студене.

І стає все студеним щоденно і кришаться будні
ніби сталь на морозі стається тонкіша кришталю.
Ти скажи мені, рідний, де ми завтра будем,
як не буде нічого, крім пам'яті, тиші і жалю?

Ти скажи мені, рідний, чи бачиш зимові ознаки?
Побіліли уста нам, неначе притрушені снігом.
Знову вчуся читати сліди ніби букви та знаки,
знову вчуся ловити в собі перші прОяви віхол.

А ми ті ще проЯви! Крихкі і тверді одночасно.
Так ми діти зими, отож небожата для смерті.
Ти дволикий, як Янус, хмурно у тебе і ясно,
я читаю в снігах одкроввеня ще звечора стерті.

Ліпиш мене за образом власним невміло
Ліпиш мене на образ свій і подобу.
Ліпиш мене - душею і трохи тілом -
Не сподіваючись зовсім на вина-городу.

Ліпиш мене - без вини, без вина, без хліба
Ліпиш мене, вибираючи форму глині.
Ліпиш мене неспокійними рухами діда
ніби ліпив мене вчора, а виліпив нині

Осінній сад прозорий і нагий,
зовсім, як ти - беззахисний, нічий.
Зовсім, як ти - в передчутті морозів...
Здається, тільки пустка і пітьма,
пов'яли квіти
листя крадькома
розносить вітер
по чужих городах...

Ти не печалься. То твоя природа -
переживати бурі та сніги.
У самоті й вразливості - живи!
І сни собі про весни й сонцесходи

Якби я малювала Мрію,
У неї було б Твоє лице
І очі Твої пильні
І усмішка щира.

Якби я слухала Гармонію
У неї був би Твій голос
І кроків Твоїх відлуння
У коридорах вічності

Якби я шукала Істину
Тебе б знайшла я, Господи,
Але це жодній смертній
без божевілля не суджено.

Дощ розкреслює скло під аркуш в косу лінійку,
я іду в перший клас — що я там розумію в житті?
Щось комусь говорю і щоразу отримую двійку
і маршрути мої знову щоразу не ті...

Щось для когось пишу. Байдуже, що з помилками,
не рахую зовсім ні свого, ні чужого часу...
Я комусь залишусь, а для когось впаду дощами
і перейду навіки у чисту холодну росу

2014

Ти прокидаєшся, щоб глянути на небо,
на білий світ, на втоптані стежки,
на цю дилему поміж "хочу" й "треба"
на воскресіння божої краси,

на порятунок, на земні джерела,
на усмішки, на сльози, на кивки,
Сплетіння доль берези і омели,
знайомі жести рідної руки...

Дивись на все - твоє життя коротке,
але ще менше тут живе краса.
І кожна мить мина безповоротно.
Не проміняй на поспіх небеса

2012

Середа, третя ночі і кілька годин до ранку
Все, що маємо, друже мій, завжди лиш кілька годин.
Сонце встане - і все! І нас спопелить до останку
(то за випиту кров з твоїх і моїх судин).

То за нерви й пориви. За мою й твою нерішучість.
За неквапність в зізнаннях. За млосну тягучість хвилин.
Сонце встане і спалить нашу показну байдужість,
Сонце встане і спалить все, що ти вчора любив.

Я вже не хочу знати, де ти і з ким,
як ти ходиш в Карпати, як ти мрієш про Крим,
читаєш торішні журнали, коментиш чужі пости,
шлеш в Космос сигнали, пишеш мамі листи.

Я вже не хочу знати, як твої вихідні -
пісня про Гаявату, танці (ті,що брудні).
Вчишся грати у шахи, жертвуєш пішаком,
пишеш, що ти невдаха, в твітері-крапка-ком.

Я вже не хочу знати. Годі, усе, баста!
В хованки будемо грати. Воджу, рахую до ста.
Раз, два, три, чо... ,коротше, Виграю чи капут?
Я відкриваю очі: але ЧОМУ ти тут?

2014

Простір стає умовністю
де ти? Далеко? Близько?
Здрастуй моя невимосносте
мій невгамовний хлопчиську

де ти? За кого молишся?
Що твоє серце гріє?
Де твоя біла горлиця
з гілочкою надії?

(2012)